У XIII ст. внаслідок розкладу племінного та зародження феодального суспільства утворилася Литовська держава, яка успішно чинила опір агресії з боку Лівонського та Тевтонського орденів. Водночас зміцніла Литовська держава за великого князя Гедиміна (1316-1341) розпочала наступ на південно-західні руські землі.
У 1351 - 1352 роках між Польщею та Литвою тривала війна за Галицько-Волинську землю. За перемир'ям 1352 року Галичина залишилася під владою Польщі, Волинь і Берестейська земля - під владою Литовської держави. В 50-х роках XIV ст. розпочався наступ Литовської держави на Придніпров'я. У 1355-1356 роках Литовський князь Ольгерд завоював Чернігово-Сіверщину. Влітку 1362 року військо Ольгерда на р. Сині Води розгромило загони кількох татарських ханів. Внаслідок синьо-водської битви до Литовської держави остаточно відійшли Київщина та Поділля.
Захоплені Литовською державою південно-західні руські землі протягом другої половини XIV ст., перебували у становищі удільних князівств (із залишками місцевої автономії), очолюваних князями - членами литовського великокнязівського роду. Місцеві великі феодали-князі, що здавна мали в цих землях володіння, зберігали їх і надалі, але повинні були коритися владі удільного князя, сплачувати щорічну данину й надавати йому військову до Удільні князі складали великокнязівську раду.
Подібно до великого князя, удільні князі роздавали землі своїм васалам, скликали місцевих великих феодалів-князів, бояр, вище духовенство на ради для розв'язання політичних питань. Вся ця ієрархія світських і церковних феодалів-землевласників тримала в покорі маси селянства і городян.
Розгром татаро-монгольського війська на Куликовому полі і дальше піднесення Москви занепокоїли литовського великого князя та правлячі верстви Литовської держави. Намагаючись зміцнити свою владу над удільними князями та запобігти посиленню Московського князівства, до якого тяжіла частина феодалів українських земель, великий князь Ягайло 14 серпня 1385 року уклав у м. Крево угоду про унію Литви з Польщею. Кревська унія зміцнила Польсько-Литовську державу перед загрозою агресії з боку німецьких хрестоносців, але разом з тим відкривала шлях до загарбання польськими феодалами українських земель та експансії католицької церкви на Схід.
Спираючись на служилі верстви литовського боярства та на підтримку польських феодалів, литовський князь Вітовт здійснив ряд заходів щодо політичного об'єднання Литовської держави і зміцнення її центрального управління. За його князювання залежність українських і білоруських земель від Литви значно зросла. Вітовт ліквідував найбільші удільні князівства на території України (Волинське, Новгород-Сіверське, Київське, Подільське). В цих землях почали правити великокнязівські намісники. Литовські пани-князі одержували тут великі земельні володіння. Отже, на місцях, литовське за походженням, велике боярство служило опорою великокнязівської влади, його представники зайняли місця удільних князів у великокнязівській раді та державні посади. Земельними володіннями на Україні обдаровувалася й католицька церква.
В 988 г. великий князь киевский Владимир Красное Солнышко, его дети, дружина, тысячи жителей столицы Древнерусского государства — города Киева были крещены в водах Днепра византийскими митрополитом и священниками. Эта дата, отмеченная в древнейшей русской летописи «Повести временных лет» (историкам известна и другая дата — 989 г.), считается годом принятия Русью христианства. С 988 г. христианство стало государственной религией Киевской Руси.
Принятие новой религии имело свои предпосылки. Восточные славяне были язычниками — почитали бога неба Сварога, бога плодородия Рода, бога солнца Даждьбога, бога богатства и скотоводства Велеса, бога грома и молнии Перуна, приносили им жертвы, возводили идолов — каменные и деревянные статуи божеств, молились в священных рощах, строили святилища, где совершали религиозные обряды. Историки называют язычество религией родового строя. Многобожие, обожествление сил природы, представления о равенстве богов соответствовали особенностям общественной жизни племени или племенного союза. К концу X в. в жизни древнерусского общества произошли серьезные изменения: возвысилась великокняжеская власть, усилилось имущественное и социальное расслоение, киевские князья наладили интенсивные контакты (военные, торговые, дипломатические) с соседними государствами. Сохранение язычества мешало успешному развитию всех этих процессов. Многобожие противоречило стремлению киевских князей к укреплению их власти и авторитета. Новые отношения, складывающиеся в обществе, не получали в язычестве необходимого идейного осмысления. Внешнеполитические интересы Киевской Руси требовали отказа от старинной веры и принятия одной из религий, утвердившихся у ее западных, северных или восточных соседей.
Сначала была предпринята попытка реформировать язычество. Первая религиозная реформа (980), проведенная великим киевским князем Владимиром, успеха не имела. Покровитель великокняжеской дружины бог Перун был провозглашен верховным богом Руси. Князь учредил пантеон из шести главных богов, их идолов воздвигли в Киеве близ княжеского терема. Реформа была половинчатой по характеру и серьезных положительных последствий не имела.
В «Повести временных лет» содержится легендарный рассказ о выборе князем Владимиром новой веры. Отвергнув западное христианство, ислам, иудаизм, князь отдал предпочтение византийскому (восточному) варианту христианства — православию. За этим решением стояли давние торговые, культурные и династические связи Руси с Византией. Первой христианкой на Руси считается княгиня Ольга, бабка князя Владимира. Летопись свидетельствует о возведении в еще языческом Киеве христианского храма Ильи Пророка. Крещению Руси предшествовало заключение брака князя Владимира и византийской принцессы Анны в городе Корсуни.
Свергнув идолов Перуна и других языческих богов, крестившись сам и крестив дружину, детей, киевлян, князь Владимир осуществил важнейшую по значению и последствиям реформу. Из Киева новая религия — мирно или насильственно — в течение многих десятилетий и даже столетий распространялась по всей территории Древнерусского государства. Киев стал центром русской митрополии, которая подчинялась константинопольскому патриарху, учреждались церковные округа — епископства, строились церкви, создавались монастыри.
Принятие христианства в качестве государственной религии является одним из наиболее важных событий в истории Руси—России.
Княжеская власть получила в новой религии и исповедовавшей ее церкви надежную опору — духовную и политическую. Государство укреплялось, а вместе с ним преодолевались межплеменные различия. Единая вера давала подданным государства новое ощущение единства и общности. Постепенно складывалось общерусское самосознание — важный элемент единства древнерусской народности.
Христианство с его единобожием, признанием Бога источником власти и порядка в обществе внесло серьезный вклад в закрепление складывавшихся в Киевской Руси феодальных отношений.
Крещение Руси превратило ее в равного партнера средневековых христианских государств и тем самым усилило внешнеполитическое положение в тогдашнем мире.
Духовное и культурное значение принятия христианства огромно. На Русь из Болгарии и Византии пришли богослужебные книги на славянском языке, возросло число тех, кто владел славянской письменностью и грамотой. Непосредственным следствием крещения Руси стало развитие живописи, иконописи, каменного и деревянного зодчества, церковной и светской литературы, системы образования.
Православие, приобщив Русь к древней греко-римской и христианской традиции, стало вместе с тем одним из факторов, предопределивших особенности экономической, социальной, политической, религиозной, культурной, духовной истории нашей страны.
У XIII ст. внаслідок розкладу племінного та зародження феодального суспільства утворилася Литовська держава, яка успішно чинила опір агресії з боку Лівонського та Тевтонського орденів. Водночас зміцніла Литовська держава за великого князя Гедиміна (1316-1341) розпочала наступ на південно-західні руські землі.
У 1351 - 1352 роках між Польщею та Литвою тривала війна за Галицько-Волинську землю. За перемир'ям 1352 року Галичина залишилася під владою Польщі, Волинь і Берестейська земля - під владою Литовської держави. В 50-х роках XIV ст. розпочався наступ Литовської держави на Придніпров'я. У 1355-1356 роках Литовський князь Ольгерд завоював Чернігово-Сіверщину. Влітку 1362 року військо Ольгерда на р. Сині Води розгромило загони кількох татарських ханів. Внаслідок синьо-водської битви до Литовської держави остаточно відійшли Київщина та Поділля.
Захоплені Литовською державою південно-західні руські землі протягом другої половини XIV ст., перебували у становищі удільних князівств (із залишками місцевої автономії), очолюваних князями - членами литовського великокнязівського роду. Місцеві великі феодали-князі, що здавна мали в цих землях володіння, зберігали їх і надалі, але повинні були коритися владі удільного князя, сплачувати щорічну данину й надавати йому військову до Удільні князі складали великокнязівську раду.
Подібно до великого князя, удільні князі роздавали землі своїм васалам, скликали місцевих великих феодалів-князів, бояр, вище духовенство на ради для розв'язання політичних питань. Вся ця ієрархія світських і церковних феодалів-землевласників тримала в покорі маси селянства і городян.
Розгром татаро-монгольського війська на Куликовому полі і дальше піднесення Москви занепокоїли литовського великого князя та правлячі верстви Литовської держави. Намагаючись зміцнити свою владу над удільними князями та запобігти посиленню Московського князівства, до якого тяжіла частина феодалів українських земель, великий князь Ягайло 14 серпня 1385 року уклав у м. Крево угоду про унію Литви з Польщею. Кревська унія зміцнила Польсько-Литовську державу перед загрозою агресії з боку німецьких хрестоносців, але разом з тим відкривала шлях до загарбання польськими феодалами українських земель та експансії католицької церкви на Схід.
Спираючись на служилі верстви литовського боярства та на підтримку польських феодалів, литовський князь Вітовт здійснив ряд заходів щодо політичного об'єднання Литовської держави і зміцнення її центрального управління. За його князювання залежність українських і білоруських земель від Литви значно зросла. Вітовт ліквідував найбільші удільні князівства на території України (Волинське, Новгород-Сіверське, Київське, Подільське). В цих землях почали правити великокнязівські намісники. Литовські пани-князі одержували тут великі земельні володіння. Отже, на місцях, литовське за походженням, велике боярство служило опорою великокнязівської влади, його представники зайняли місця удільних князів у великокнязівській раді та державні посади. Земельними володіннями на Україні обдаровувалася й католицька церква.
Объяснение:
Принятие новой религии имело свои предпосылки. Восточные славяне были язычниками — почитали бога неба Сварога, бога плодородия Рода, бога солнца Даждьбога, бога богатства и скотоводства Велеса, бога грома и молнии Перуна, приносили им жертвы, возводили идолов — каменные и деревянные статуи божеств, молились в священных рощах, строили святилища, где совершали религиозные обряды. Историки называют язычество религией родового строя. Многобожие, обожествление сил природы, представления о равенстве богов соответствовали особенностям общественной жизни племени или племенного союза. К концу X в. в жизни древнерусского общества произошли серьезные изменения: возвысилась великокняжеская власть, усилилось имущественное и социальное расслоение, киевские князья наладили интенсивные контакты (военные, торговые, дипломатические) с соседними государствами. Сохранение язычества мешало успешному развитию всех этих процессов. Многобожие противоречило стремлению киевских князей к укреплению их власти и авторитета. Новые отношения, складывающиеся в обществе, не получали в язычестве необходимого идейного осмысления. Внешнеполитические интересы Киевской Руси требовали отказа от старинной веры и принятия одной из религий, утвердившихся у ее западных, северных или восточных соседей.
Сначала была предпринята попытка реформировать язычество. Первая религиозная реформа (980), проведенная великим киевским князем Владимиром, успеха не имела. Покровитель великокняжеской дружины бог Перун был провозглашен верховным богом Руси. Князь учредил пантеон из шести главных богов, их идолов воздвигли в Киеве близ княжеского терема. Реформа была половинчатой по характеру и серьезных положительных последствий не имела.
В «Повести временных лет» содержится легендарный рассказ о выборе князем Владимиром новой веры. Отвергнув западное христианство, ислам, иудаизм, князь отдал предпочтение византийскому (восточному) варианту христианства — православию. За этим решением стояли давние торговые, культурные и династические связи Руси с Византией. Первой христианкой на Руси считается княгиня Ольга, бабка князя Владимира. Летопись свидетельствует о возведении в еще языческом Киеве христианского храма Ильи Пророка. Крещению Руси предшествовало заключение брака князя Владимира и византийской принцессы Анны в городе Корсуни.
Свергнув идолов Перуна и других языческих богов, крестившись сам и крестив дружину, детей, киевлян, князь Владимир осуществил важнейшую по значению и последствиям реформу. Из Киева новая религия — мирно или насильственно — в течение многих десятилетий и даже столетий распространялась по всей территории Древнерусского государства. Киев стал центром русской митрополии, которая подчинялась константинопольскому патриарху, учреждались церковные округа — епископства, строились церкви, создавались монастыри.
Принятие христианства в качестве государственной религии является одним из наиболее важных событий в истории Руси—России.
Княжеская власть получила в новой религии и исповедовавшей ее церкви надежную опору — духовную и политическую. Государство укреплялось, а вместе с ним преодолевались межплеменные различия. Единая вера давала подданным государства новое ощущение единства и общности. Постепенно складывалось общерусское самосознание — важный элемент единства древнерусской народности.
Христианство с его единобожием, признанием Бога источником власти и порядка в обществе внесло серьезный вклад в закрепление складывавшихся в Киевской Руси феодальных отношений.
Крещение Руси превратило ее в равного партнера средневековых христианских государств и тем самым усилило внешнеполитическое положение в тогдашнем мире.
Духовное и культурное значение принятия христианства огромно. На Русь из Болгарии и Византии пришли богослужебные книги на славянском языке, возросло число тех, кто владел славянской письменностью и грамотой. Непосредственным следствием крещения Руси стало развитие живописи, иконописи, каменного и деревянного зодчества, церковной и светской литературы, системы образования.
Православие, приобщив Русь к древней греко-римской и христианской традиции, стало вместе с тем одним из факторов, предопределивших особенности экономической, социальной, политической, религиозной, культурной, духовной истории нашей страны.