Якраз у поемі лорда Байрона "Мазепа" мало не центральною стала фантастична любовна історія, що її запустив в обіг Мазепин недоброзичливець при дворі польського короля.
Ця оповідка потім мандрувала із сюжету в сюжет, від одного автора до іншого. Нібито ревнивий чоловік, вистеживши Мазепу на таємному побаченні зі своєю дружиною, прив'язав коханця до спини дикого необ'їждженого коня - і той помчав степами на схід, в Україну.
Байрон компонує свою поему як розповідь самого героя про цю подію шведському королю Карлу ХІІ у таборі після полтавської битви й акцентує мотив його величної помсти: "Старий безумець! Він мені // Проклав дорогу до престолу".
Далі легенда розгортається у згоді з романтичними ідеалами й уявленнями.
Приреченого рятує юна красуня, він наснажується потугою рідної землі. (Адже це романтики при початку позаминулого століття підносять національну ідею, уславлюють порив до свободи й права виняткової особистості. Українські реалії давали багато матеріалу для таких інтерпретацій).
Жадоба помсти стократ примножує сили - і вродливий шукач любовних пригод стає врешті-решт великим державцем.
У ХVІІІ столітті Україна особливо цікавила західних митців, дипломатів і політиків. Тоді з'явилося багато мандрівницьких описів, аґентурних інформацій, історичних досліджень та художніх текстів.
Козацька держава сприймалася як "брама Європи", порубіжжя, бастіон свободи у боротьбі з московською тиранією. Українська звитяга мала наснажити вичахлі ідеали "старого" континенту.
У фіналі поеми Байрона саркастично протиставлено бездоганного в своєму героїзмі, невтомного й незламного старого гетьмана - і нездатного до відчайдушної боротьби молодого шведського короля.
Неймовірні спогади Мазепи, його розповідь про авантюрні пригоди й шалене протистояння злій, неприхильній долі - усе це вже не може захопити втомленого й знеможеного Карла.
Оповідач не почув ніякої відповіді від свого слухача - "Король бо спав уже з годину".
Порозуміння між надто зосередженим на собі самому Заходом та Україною, що опинилася в ролі пасербиці історії, хоча захищала якраз універсальні європейські цінності, досягалося не надто добре.
І в цьому сенсі реакція Карла ХІІ на почуте звичайно ж була для Байрона метафорою байдужості, прикрої оспалості й апатії західного світу.
В последнее время в новостях часто упоминаются Крестовые походы. Президент Буш совершил ошибку, назвав "крестовым походом" войну против терроризма, и подвергся резкой критике за то, что произнес слова столь агрессивные и оскорбительные для мусульман всего мира. Если они оскорбительны, то интересно, насколько часто ими пользуются сами арабы. Усама бин Ладен и мулла Омар не раз называли американцев "крестоносцами", а идущую сейчас войну - "крестовым походом против ислама". Вот уже десятки лет арабы Ближнего Востока постоянно именуют американцев "крестоносцами" или "ковбоями". Несомненно, в мусульманском мире Крестовые походы - живой факт.
Не забыли о них и на Западе. Несмотря на многочисленные противоречия между Востоком и Западом, к Крестовым походам большинство представителей как той, так и другой культуры относятся одинаково. Общепринято то мнение, что Крестовые походы - черное пятно в истории западной цивилизации вообще и Католической Церкви в частности. Всякий, кто рвется полить грязью католиков, не замедлит вытащить из-за пояса Крестовые походы и инквизицию. Часто именно Крестовые походы используются в качестве классического примера того зла, которое может породить организованная религия. Среднестатистический прохожий что в Нью-Йорке, что в Каире согласится, что Крестовые походы - коварное, циничное и ничем не спровоцированное нападение религиозных фанатиков на мирный, процветающий и утонченный мир ислама.
Так было не всегда. В Средневековье мы не нашли бы в Европе ни одного христианина, который не считал бы Крестовые походы самым благим деянием. Даже мусульмане уважали идеалы крестоносцев и благочестие своих противников. Все изменилось с появлением протестантской Реформации. Для Мартина Лютера, выбросившего за борт христианские доктрины об авторитете Папы и об индульгенциях, Крестовые походы стали не чем иным, как хитрым ходом жадного до власти папства. Он даже утверждал, что воевать против мусульман значит воевать против Самого Христа, ибо это Он послал турок наказать христианский мир за безверие. Когда султан Сулейман Великолепный со своей армией начал вторжение в Австрию, Лютер переменил мнение касательно необходимости сражаться с ним, но в осуждении Крестовых походов
Объяснение:
Якраз у поемі лорда Байрона "Мазепа" мало не центральною стала фантастична любовна історія, що її запустив в обіг Мазепин недоброзичливець при дворі польського короля.
Ця оповідка потім мандрувала із сюжету в сюжет, від одного автора до іншого. Нібито ревнивий чоловік, вистеживши Мазепу на таємному побаченні зі своєю дружиною, прив'язав коханця до спини дикого необ'їждженого коня - і той помчав степами на схід, в Україну.
Байрон компонує свою поему як розповідь самого героя про цю подію шведському королю Карлу ХІІ у таборі після полтавської битви й акцентує мотив його величної помсти: "Старий безумець! Він мені // Проклав дорогу до престолу".
Далі легенда розгортається у згоді з романтичними ідеалами й уявленнями.
Приреченого рятує юна красуня, він наснажується потугою рідної землі. (Адже це романтики при початку позаминулого століття підносять національну ідею, уславлюють порив до свободи й права виняткової особистості. Українські реалії давали багато матеріалу для таких інтерпретацій).
Жадоба помсти стократ примножує сили - і вродливий шукач любовних пригод стає врешті-решт великим державцем.
У ХVІІІ столітті Україна особливо цікавила західних митців, дипломатів і політиків. Тоді з'явилося багато мандрівницьких описів, аґентурних інформацій, історичних досліджень та художніх текстів.
Козацька держава сприймалася як "брама Європи", порубіжжя, бастіон свободи у боротьбі з московською тиранією. Українська звитяга мала наснажити вичахлі ідеали "старого" континенту.
У фіналі поеми Байрона саркастично протиставлено бездоганного в своєму героїзмі, невтомного й незламного старого гетьмана - і нездатного до відчайдушної боротьби молодого шведського короля.
Неймовірні спогади Мазепи, його розповідь про авантюрні пригоди й шалене протистояння злій, неприхильній долі - усе це вже не може захопити втомленого й знеможеного Карла.
Оповідач не почув ніякої відповіді від свого слухача - "Король бо спав уже з годину".
Порозуміння між надто зосередженим на собі самому Заходом та Україною, що опинилася в ролі пасербиці історії, хоча захищала якраз універсальні європейські цінності, досягалося не надто добре.
І в цьому сенсі реакція Карла ХІІ на почуте звичайно ж була для Байрона метафорою байдужості, прикрої оспалості й апатії західного світу.
В последнее время в новостях часто упоминаются Крестовые походы. Президент Буш совершил ошибку, назвав "крестовым походом" войну против терроризма, и подвергся резкой критике за то, что произнес слова столь агрессивные и оскорбительные для мусульман всего мира. Если они оскорбительны, то интересно, насколько часто ими пользуются сами арабы. Усама бин Ладен и мулла Омар не раз называли американцев "крестоносцами", а идущую сейчас войну - "крестовым походом против ислама". Вот уже десятки лет арабы Ближнего Востока постоянно именуют американцев "крестоносцами" или "ковбоями". Несомненно, в мусульманском мире Крестовые походы - живой факт.
Не забыли о них и на Западе. Несмотря на многочисленные противоречия между Востоком и Западом, к Крестовым походам большинство представителей как той, так и другой культуры относятся одинаково. Общепринято то мнение, что Крестовые походы - черное пятно в истории западной цивилизации вообще и Католической Церкви в частности. Всякий, кто рвется полить грязью католиков, не замедлит вытащить из-за пояса Крестовые походы и инквизицию. Часто именно Крестовые походы используются в качестве классического примера того зла, которое может породить организованная религия. Среднестатистический прохожий что в Нью-Йорке, что в Каире согласится, что Крестовые походы - коварное, циничное и ничем не спровоцированное нападение религиозных фанатиков на мирный, процветающий и утонченный мир ислама.
Так было не всегда. В Средневековье мы не нашли бы в Европе ни одного христианина, который не считал бы Крестовые походы самым благим деянием. Даже мусульмане уважали идеалы крестоносцев и благочестие своих противников. Все изменилось с появлением протестантской Реформации. Для Мартина Лютера, выбросившего за борт христианские доктрины об авторитете Папы и об индульгенциях, Крестовые походы стали не чем иным, как хитрым ходом жадного до власти папства. Он даже утверждал, что воевать против мусульман значит воевать против Самого Христа, ибо это Он послал турок наказать христианский мир за безверие. Когда султан Сулейман Великолепный со своей армией начал вторжение в Австрию, Лютер переменил мнение касательно необходимости сражаться с ним, но в осуждении Крестовых походов