Определите исторических личностей периода смуты по образным выражениям, применимых к ним: 1. "Боярский царь" -
2. "в Москву он вошел под колокольный звон, а вышел…" -
3. "тушинский вор" -
4. "хоть и «царская родня», но народ не принял" -
5. "испечен в польской печке, а заквашен в Москве" -
6. "Праведен, умен, спокоен, не тщеславен и лучше нам не найти!" -
7. "Современники признавали за ним: милосердие, нищелюбие, ум. Ходили слухи о его причастности к гибели царевича Дмитрия." -
8. "Едва ли заслуживал добрых слов солгать под присягой. Он легко менял свои убеждения ради корыстных целей" -

К февралю-марту 1611 г. сформировалось первое ополчение. Его вождем стал рязанский воевода Прокопий Ляпунов. Вскоре ополченцы осадили Москву, и 19 марта произошел решающий бой, в котором приняли участие восставшие москвичи. Освободить город не удалось. Оставшись у городских стен, ополчение создало высший орган власти - Совет всея земли. 30 июня 1611 г. принимается “Приговор всей земли”, предусматривавший будущее устройство России, но ущемлявший права казачества и имевший к тому же крепостнический характер. После убийства казаками Ляпунова, первое ополчение распалось. К этому времени шведы захватили Новгород, а поляки после многомесячной осады овладели Смоленском. 
Первое народное ополчение 

Второе ополчение стало создаваться в одном из крупнейших городов страны - Нижнем Новгороде. Возглавили его нижегородский староста Кузьма Минин и князь Дмитрий Пожарский. С населения многих городов были собраны материальные средства. Весной 1612 г. ополчение двинулось к Ярославлю, где создаются правительство и приказы. В августе ополченцы вошли в Москву. После ликвидации попыток польского отряда Ходкевича проникнуть в Кремль для находившемуся там польскому гарнизону, он сдался. 26 октября 1612 г. Москва была освобождена. 
Второе народное ополчение

У XVII-XVIII ст. на Атлантичному узбережжі Північної Аме­рики було засновано перші 13 англійських колоній. Королівські грамоти надавали їм певну автономію у внутрішніх справах. Ще більше значення мали фундаментальні угоди, що укладалися са­мими колоністами.

Залежно від того, кому належало верховенство влади, колонії в середині XVIII ст. поділялися на три групи: коронні, які перебу­вали під управлінням королівських чиновників (південні); приват­новласницькі, що вважалися власністю окремих осіб (Пенсільва­нія, Делавер, Меріленд); колонії, які користувалися самоврядуванням на підставі королівських хартій (Коннектикут, Род-Айленд).

Очолювали колонії губернатори, які призначалися королем або власниками колоній чи обиралися всім населенням. У всіх коло­ніях були представницькі органи, які мали право видавати закони, встановлювати податки. Проте губернатори могли накладати вето на прийняті ними законопроекти. Через високий майновий ценз виборчими правами користувалися від 2 до 10% населення.

У північних колоніях панівне становище в сільськогосподарсь­кому виробництві посідало вільне середнє і дрібне фермерство. У південних - велике плантаційне сільське господарство ґрунту­валося на праці і білих, і рабів. До речі, перших негрів було заве­зено до Північної Америки з Африки на початку XVII ст., а до кінця XVIII ст. праця негрів заступила працю закабалених білих. У південних і центральних колоніях велике землеволодіння регу­лювалося нормами феодального права про майорат, невідчужуваність маєтку тощо. Проте феодалізм, як економічна система, не прижився в англійських колоніях. Не останню роль у цьому віді­грала наявність вільних земель, що дозволяло незаможним колоні­стам іти від феодальних землевласників на Захід, витісняючи при цьому корінних жителів - індіанців.

Натхненні ідеалами «природного права», переселенці, опинив­шись в ізоляції від іншого світу, почали самі створювати закони, за якими збиралися жити. Вже на кораблі «Травнева квітка», яким відпливли емігранти до Америки (1620 р.), було укладено угоду про об'єднання колоністів у єдину громаду, спільно вироблялися закони. Так діяли колоністи і згодом. Поселення утворювали політичні спілки. Уряд Англії скріплював їх хартіями. Так виникали колонії.

На республіканській за духом Півночі набули широкого розвит­ку органи самоврядування, які найчастіше збиралися в церковній парафії. Уповноважені від міст і селищ складали щось на взірець парламенту колоній, який обирав губернатора.

На Півдні (наприклад, у найстарішій з колоній - Віргінії) пану­вали монархічні переконання. Губернатор тут призначався коро­лем, існували дві палати парламенту, панувала англійська церква.

Ідея об'єднання колоній у федерацію виникла ще в середині XVIII ст. Потреба об'єднання зумовлювалася спільністю інтересів колоній у галузі торгівлі. Перший проект федерації розробив видатний американський вче­ний і політичний діяч Бенджамін Франклін у 1748 р. Але уряд Анг­лії відхилив його: він волів бачити колонії розрізненими, щоб лег­ше їх було експлуатувати. Колоністи мусили терпіти всілякі еко­номічні утиски.

Незадоволення переросло у відкриту опозицію, коли Англія поклала на американські колонії тягар довільних податків і побо­рів. Особливо яскравим протестом було «Бостонське чаювання». Англія встановила податок на чай, що ввозився до колоній. 16 грудня 1773 р. у Бостонському порту обурені колоністи вики­нули в море весь чай з корабля, який прибув з метрополії. За це Англія закрила порт і позбавила бостонців права мати свої орга­ни самоврядування.

Навесні 1775 р. колоністи розпочали військові дії проти Англії. Вони спромоглися створити армію, знайти талановитого коман­дувача Джорджа Вашингтона, зібрати кошти для ведення війни. Решту зробили бажання перемогти і повна нездатність англійсько­го уряду правильно оцінити ситуацію.

Війна колоній проти Англії мала революційний, визвольний характер. За своїми цілями і результатами, за рушійними силами війна за незалежність була своєрідною буржуазною революцією: вона ліквідувала пережитки феодалізму, насаджені у свій час Анг­лією, напівфеодальні форми землеволодіння, зокрема спадкову оренду, майорат тощо.

Головними елементами революційної армії були фермери, ре­місники, робітники. Керівництво революцією перебувало в руках купців і фабрикантів Півночі та плантаторів Півдня, чиї економіч­ні інтереси збігалися.