Северную войну(1700-1721) Россия вела в союзе с Данией, Саксонией и Речью Посполитой(Польшей) против Швеции.
Это событие яркой страницей вошло в героическую летописьОтечества. Оно показало несбыточность планов шведских завоевателей,стремившихся захватить обширные территории Российского государства, расчленитьстрану на мелкие княжества, оттеснить ее от морских торговых путей в ЗападнуюЕвропу.
Победа над сильным, имеющим богатый боевой опыт противникомубедительно подтвердила правильность и своевременность мер по укреплениюэкономической и военной мощи России в начале XVIII века. Нетрудно представить, чем могло обернутьсяпромедление с реорганизацией экономической и социально-политической жизнистраны, со строительством металлургических, оружейных, пороховых заводов, скоренным переустройством вооруженных сил.
Конечно, пушки и боеприпасы сами по себе не могли привести кпобеде. Главным творцом ее стали простые люди. Несмотря на чудовищный гнет ипритеснения со стороны правящих классов, они не склонили головы передзахватчиками, не позволили чужеземцам поработить родную землю.
Многое зависело и от прозорливости, государственной мудростии полководческого таланта великого преобразователя страны Петра I (1672—1725). Он проявил глубокоепонимание задач, стоящих перед Россией, провел крупные реформы, сумел правильновыбрать момент решающего сражения.
К тому времени вооруженное противоборство России и Швециипродолжалось уже почти 8 лет. В ожесточенных схватках с противником русскиевойска изведали и горечь поражений, и радость побед, приобрели стольнеобходимый боевой опыт.
Оценив обстановку, русское командование приняло решение датьшведам генеральное сражение. Оно сосредоточило войска близ Полтавы, перекрывпротивнику дорогу на Москву. Там и произошла битва, которая знаменовала собойне просто победу одной армии над другой, а коренной перелом в многолетнейСеверной войне (1700—1721), явилась ее кульминацией. Она коренным образомизменила стратегическое положение воющих сторон в пользу русских. И хотя войнапродолжалась еще долгих 12 лет, исход ее был предрешен.
Минули столетия, которые вместили множество важнейшихсобытий. Однако интерес к отечественной истории, к литературе, котораяобращается к героическому нашей страны, не только не ослабевает, но и,наоборот, возрастает.
В разные годы быловыпущено немало книг, в которых рассказывалось о Северной войне: Письма ибумаги императора Петра Великого, т. 1 —11, СПБ — М.— Л., 1887 — 1964;Мышлаевский А. 3., Северная война на Ингерманландском и финляндском театрах в1708 — 1711 гг., СПБ, 1893; его же, Петр Великий. Война в Финляндии в 1712—1714гг., СПБ, 1896; его же, Северная война. 1708. От реки Улы и Березины до рекиДнепр, СПБ, 1801; Масловский Д. Ф. (сост.), Северная война. Документы 1705-1708гг., СПБ, 1892; Кафенгауз Б. Б., Буганов В. И. Пётр Великий и его время. ─М.: «Наука», 1989., Павленко. Н.И. Пётр Первый и его время. ─ М.:«Просвещение», 1989., Злаин. А. И. Полтавская битва. ─ М.: «Военноеиздательство», 1988.
К этой теме обращались известные советские историки Е. В.Тарле, В. Е. Шутой, Б. С. Тельпуховский, В. А. Панов. Многие авторы избралиобъектом исследования непосредственно Полтавскую битву. Целостную картинукульминационного события Северной войны воссоздали А. И. Козаченко, С. И.Безбах, Б. Б. Кафенгауз, Е. И. Порфирьев, П. П. Епифанов и другие.
Однако большинство трудов, посвященных истории Северной войнеиздавалось в предвоенные и первые послевоенные годы весьма ограниченнымтиражом. Среди них следующие труды: Северная война и Ништадтский мир(1700-1721), М.- Л., 1944; Тельпуховский Б. С., Северная война. Петра I, M., 1946; Тарле Е. В., Северная войнаи шведское нашествие на Россию. М., 1958; Никифоров Л. А… Внешняя политикаРоссии в последние годы Северной войны.Ништадтский мир, М., 1959:Фейгина С. А., Аландский конгресс. Внешняя политика России в конце Севернойвойны, М., 1959; Шутой В. Е., Северная война (1700 — 1721), М., 1970; ЕпифановП. П., Россия в Северной войне, «Вопросы истории», 1971, № 6—7. Епифанов
Унаслідок поразки у війні в жовтні 1918 р. Австро-Угорська імперія почала розпадатися. Західні українці опинилися у становищі, подібному до того, в якому перебували їхні співвітчизники на сході після нещодавнього падіння Російської імперії.
18-19 жовтня 1918 р. у Львові відбувся з'їзд політичних і громадських діячів українських земель Австро-Угорщини. Була створена Українська Національна Рада (УНР) , головним чином із депутатів австрійського парламенту та крайових сеймів Галичини і Буковини. Вона ухвалила резолюцію про майбутнє утворення на українських землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії, Української держави. Йшлося, отже, про об'єднання всіх західноукраїнських земель. Група членів УНР 31 жовтня 1918 р. утворила військову організацію на чолі з Д. Вітовським. Уранці 1 листопада 1918 р. вони зайняли Львів. У зверненні до українського населення всієї Галичини говорилося про утворення нової Української держави, в якій вся повнота влади належить Українській Національній Раді.
Але в розвиток подій втрутилися поляки. 28 жовтня 1918 р. у Кракові була створена ліквідаційна комісія, котра заявила про намір перебрати владу в Галичині у свої руки. 1 листопада Головний польський штаб наказав військовим частинам, які складалися з поляків, присягнути на вірність Польщі. Ситуація у Львові, де перебували і українські, і польські підрозділи, швидко загострювалась. Між ними сталися зіткнення. Почалися бої. Маючи чисельну перевагу, польські війська розпочали планомірний наступ на українські формування.
За таких умов 9 листопада 1918 р. був сформований уряд - Державний секретаріат на чолі з К. Левицьким - і виданий тимчасовий закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської імперії, за яким усі вони входили до складу Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) . Президентом новоствореної держави став голова УНР Є. Петрушевич.
Між тим ситуація на західноукраїнських землях залишалася вкрай складною. 20 листопада 1918 р. з Перемишля до Львова прибуло шість польських військових ешелонів. Наступного дня поляки перейшли у наступ. Українське командування вимушене було залишити місто. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а пізніше до Станіславова. Не кращим було становище в Буковині, де українці 3 листопада 1918 р. на всенародному вічі у Чернівцях заявили про возз'єднання з Україною. На заваді постала Румунія, війська якої 6 листопада окупували Буковину.
В січні 1919 р. перша сесія Української Національної Ради у Станіславові проголосила об'єднання ЗУНР з УНР в єдину державу.
Введение
Северную войну(1700-1721) Россия вела в союзе с Данией, Саксонией и Речью Посполитой(Польшей) против Швеции.
Это событие яркой страницей вошло в героическую летописьОтечества. Оно показало несбыточность планов шведских завоевателей,стремившихся захватить обширные территории Российского государства, расчленитьстрану на мелкие княжества, оттеснить ее от морских торговых путей в ЗападнуюЕвропу.
Победа над сильным, имеющим богатый боевой опыт противникомубедительно подтвердила правильность и своевременность мер по укреплениюэкономической и военной мощи России в начале XVIII века. Нетрудно представить, чем могло обернутьсяпромедление с реорганизацией экономической и социально-политической жизнистраны, со строительством металлургических, оружейных, пороховых заводов, скоренным переустройством вооруженных сил.
Конечно, пушки и боеприпасы сами по себе не могли привести кпобеде. Главным творцом ее стали простые люди. Несмотря на чудовищный гнет ипритеснения со стороны правящих классов, они не склонили головы передзахватчиками, не позволили чужеземцам поработить родную землю.
Многое зависело и от прозорливости, государственной мудростии полководческого таланта великого преобразователя страны Петра I (1672—1725). Он проявил глубокоепонимание задач, стоящих перед Россией, провел крупные реформы, сумел правильновыбрать момент решающего сражения.
К тому времени вооруженное противоборство России и Швециипродолжалось уже почти 8 лет. В ожесточенных схватках с противником русскиевойска изведали и горечь поражений, и радость побед, приобрели стольнеобходимый боевой опыт.
Оценив обстановку, русское командование приняло решение датьшведам генеральное сражение. Оно сосредоточило войска близ Полтавы, перекрывпротивнику дорогу на Москву. Там и произошла битва, которая знаменовала собойне просто победу одной армии над другой, а коренной перелом в многолетнейСеверной войне (1700—1721), явилась ее кульминацией. Она коренным образомизменила стратегическое положение воющих сторон в пользу русских. И хотя войнапродолжалась еще долгих 12 лет, исход ее был предрешен.
Минули столетия, которые вместили множество важнейшихсобытий. Однако интерес к отечественной истории, к литературе, котораяобращается к героическому нашей страны, не только не ослабевает, но и,наоборот, возрастает.
В разные годы быловыпущено немало книг, в которых рассказывалось о Северной войне: Письма ибумаги императора Петра Великого, т. 1 —11, СПБ — М.— Л., 1887 — 1964;Мышлаевский А. 3., Северная война на Ингерманландском и финляндском театрах в1708 — 1711 гг., СПБ, 1893; его же, Петр Великий. Война в Финляндии в 1712—1714гг., СПБ, 1896; его же, Северная война. 1708. От реки Улы и Березины до рекиДнепр, СПБ, 1801; Масловский Д. Ф. (сост.), Северная война. Документы 1705-1708гг., СПБ, 1892; Кафенгауз Б. Б., Буганов В. И. Пётр Великий и его время. ─М.: «Наука», 1989., Павленко. Н.И. Пётр Первый и его время. ─ М.:«Просвещение», 1989., Злаин. А. И. Полтавская битва. ─ М.: «Военноеиздательство», 1988.
К этой теме обращались известные советские историки Е. В.Тарле, В. Е. Шутой, Б. С. Тельпуховский, В. А. Панов. Многие авторы избралиобъектом исследования непосредственно Полтавскую битву. Целостную картинукульминационного события Северной войны воссоздали А. И. Козаченко, С. И.Безбах, Б. Б. Кафенгауз, Е. И. Порфирьев, П. П. Епифанов и другие.
Однако большинство трудов, посвященных истории Северной войнеиздавалось в предвоенные и первые послевоенные годы весьма ограниченнымтиражом. Среди них следующие труды: Северная война и Ништадтский мир(1700-1721), М.- Л., 1944; Тельпуховский Б. С., Северная война. Петра I, M., 1946; Тарле Е. В., Северная войнаи шведское нашествие на Россию. М., 1958; Никифоров Л. А… Внешняя политикаРоссии в последние годы Северной войны.Ништадтский мир, М., 1959:Фейгина С. А., Аландский конгресс. Внешняя политика России в конце Севернойвойны, М., 1959; Шутой В. Е., Северная война (1700 — 1721), М., 1970; ЕпифановП. П., Россия в Северной войне, «Вопросы истории», 1971, № 6—7. Епифанов
18-19 жовтня 1918 р. у Львові відбувся з'їзд політичних і громадських діячів українських земель Австро-Угорщини. Була створена Українська Національна Рада (УНР) , головним чином із депутатів австрійського парламенту та крайових сеймів Галичини і Буковини. Вона ухвалила резолюцію про майбутнє утворення на українських землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії, Української держави. Йшлося, отже, про об'єднання всіх західноукраїнських земель. Група членів УНР 31 жовтня 1918 р. утворила військову організацію на чолі з Д. Вітовським. Уранці 1 листопада 1918 р. вони зайняли Львів. У зверненні до українського населення всієї Галичини говорилося про утворення нової Української держави, в якій вся повнота влади належить Українській Національній Раді.
Але в розвиток подій втрутилися поляки. 28 жовтня 1918 р. у Кракові була створена ліквідаційна комісія, котра заявила про намір перебрати владу в Галичині у свої руки. 1 листопада Головний польський штаб наказав військовим частинам, які складалися з поляків, присягнути на вірність Польщі. Ситуація у Львові, де перебували і українські, і польські підрозділи, швидко загострювалась. Між ними сталися зіткнення. Почалися бої. Маючи чисельну перевагу, польські війська розпочали планомірний наступ на українські формування.
За таких умов 9 листопада 1918 р. був сформований уряд - Державний секретаріат на чолі з К. Левицьким - і виданий тимчасовий закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської імперії, за яким усі вони входили до складу Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) . Президентом новоствореної держави став голова УНР Є. Петрушевич.
Між тим ситуація на західноукраїнських землях залишалася вкрай складною. 20 листопада 1918 р. з Перемишля до Львова прибуло шість польських військових ешелонів. Наступного дня поляки перейшли у наступ. Українське командування вимушене було залишити місто. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а пізніше до Станіславова. Не кращим було становище в Буковині, де українці 3 листопада 1918 р. на всенародному вічі у Чернівцях заявили про возз'єднання з Україною. На заваді постала Румунія, війська якої 6 листопада окупували Буковину.
В січні 1919 р. перша сесія Української Національної Ради у Станіславові проголосила об'єднання ЗУНР з УНР в єдину державу.