Західноукраїнська Народна Республіка (за тодішнім правописом: Західно-українська Народня Република[2][3], ЗУНР, до 13 листопада 1918 — Украї́нська Держа́ва[4][5]) — назва держави, що фактично проіснувала протягом 1918—1919 років на території Західної України зі столицею у Львові. Постала після Першої світової війни під час розпаду Австро-Угорської імперії.
19 жовтня 1918 оголошена «Проклямація Української Національної Ради» про створення Української держави в українських етнічних землях Австро-Угорщини. 13 листопада 1918 УНРада затвердила Конституційні основи новоствореної держави — «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої австро-угорської монархії», нова держава отримала назву «Західноукраїнська Народна Республіка».
ЗУНР охоплювала територію заселену українцями — Східну Галичину, Буковину й Закарпаття. 1 листопада Польща розпочала польсько-українську війну, Польщу в ній підтримували країни Антанти, насамперед Французька республіка. 22 січня 1919 року відбулася злука: ЗУНР об'єдналася з Українською Народною Республікою, отримавши назву Західна Область Української Народної Республіки (ЗОУНР). Окупована 18 липня 1919 року в ході польсько-української війни. Території ЗУНР були анексовані Польщею, Королівством Румунія і Чехословацькою Республікою. 20 грудня 1919 р. Євген Петрушевич за підтримки Уряду ЗУНР у вигнанні розірвав Акт Злуки з УНР. До 15 березня 1923 року уряд ЗУНР перебував в еміграції.
Існує думка, що невдалість Кримських походів перебільшена після того, як Петро I втратив половину всієї армії в другому поході, хоча отримав лише вихід до внутрішнього Азовського моря. Як відзначав Н. І. Павленко, кримські походи були марні, оскільки основні їхні цілі - виконання зобов'язань перед Лігою і сковування сил супротивника - були досягнуті, що мало важливе дипломатичне значення у відносинах Росії з антиосманської коаліцією. На думку В. А. Артамонова, колишнє тлумачення походів як провалу кн. В. В. Голіцина невірно, оскільки в Москві спочатку усвідомлювали практичну неможливість завоювання Криму і свідомо обмежувалися демонстративним виходом в степ великої маси військ, після чого в 1689-1694 рр. перейшли до свого звичного методу боротьби з ханством - прикордонної війні на виснаження.
Західноукраїнська Народна Республіка (за тодішнім правописом: Західно-українська Народня Република[2][3], ЗУНР, до 13 листопада 1918 — Украї́нська Держа́ва[4][5]) — назва держави, що фактично проіснувала протягом 1918—1919 років на території Західної України зі столицею у Львові. Постала після Першої світової війни під час розпаду Австро-Угорської імперії.
19 жовтня 1918 оголошена «Проклямація Української Національної Ради» про створення Української держави в українських етнічних землях Австро-Угорщини. 13 листопада 1918 УНРада затвердила Конституційні основи новоствореної держави — «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої австро-угорської монархії», нова держава отримала назву «Західноукраїнська Народна Республіка».
ЗУНР охоплювала територію заселену українцями — Східну Галичину, Буковину й Закарпаття. 1 листопада Польща розпочала польсько-українську війну, Польщу в ній підтримували країни Антанти, насамперед Французька республіка. 22 січня 1919 року відбулася злука: ЗУНР об'єдналася з Українською Народною Республікою, отримавши назву Західна Область Української Народної Республіки (ЗОУНР). Окупована 18 липня 1919 року в ході польсько-української війни. Території ЗУНР були анексовані Польщею, Королівством Румунія і Чехословацькою Республікою. 20 грудня 1919 р. Євген Петрушевич за підтримки Уряду ЗУНР у вигнанні розірвав Акт Злуки з УНР. До 15 березня 1923 року уряд ЗУНР перебував в еміграції.
На думку В. А. Артамонова, колишнє тлумачення походів як провалу кн. В. В. Голіцина невірно, оскільки в Москві спочатку усвідомлювали практичну неможливість завоювання Криму і свідомо обмежувалися демонстративним виходом в степ великої маси військ, після чого в 1689-1694 рр. перейшли до свого звичного методу боротьби з ханством - прикордонної війні на виснаження.