С 30-х годов XVIII столетия, после принятия решения о добровольном вхождении в состав Российского государства башкирских и казахских племен, территория современного Оренбуржья стала активно осваиваться переселенцами из центральных губерний России[5].
31 августа 1735 года у слияния Ори и Яика была заложена Оренбургская крепость. Сильные разливы рек в этом месте заставили начать в 1739 году подготовку к строительству нового города с прежним названием ниже по течению Яика, на Красной горе. 6 августа 1741 года он был заложен. Старый город получил название Орская крепость (нынешний город Орск). Выбранное место на Красной горе безлесное, каменистое и удалённое от реки, также оказалось неподходящим для строительства города[6]. 19 (30) апреля 1743 года Оренбург был заложен в третий раз, на месте бывшей Бердской крепости (Бердского городка), в 70-ти верстах от Красногорского урочища у впадения в Яик реки Сакмары, окружённое лесами и пахотными землями. Теперь оно является историческим центром города. Город, выстроенный на Красной горе, получил название Красногорская крепость[7].
Карта Оренбургской губернии 1824 года
В 1744 году Оренбург стал центром Оренбургской губернии, учреждённой именным указом императрицы Анны Иоанновны. Граница Оренбургской губернии доходила на севере до рек Исети и Камы, на западе у Самары и Ставрополя до Волги, шла несколько западнее реки Яик в нижнем её течении, на юге доходила до Каспийского и Аральского морей, на востоке до реки Тобол и восточных пределов территорий кочевий Среднего казахского жуза.
Оренбургская губерния была в числе 17 регионов, признанных серьёзно пострадавшими, во время голода 1891—1892 годов.
Перший похід було здійснено 1674-го року — війська Григорія Ромодановського та гетьмана Івана Самойловича рушили на Чигирин проте захопити місто не змогли, натомість здобувши Черкаси та Канів[1].
У 1677 році Порта мала на меті опанувати стратегічно важливе місто Чигирин на Правобережжі й поставити там Юрія Хмельницького васалом Порти з титулом гетьмана Війська Запорізького й князя Сарматії (України).
Перший наступ почався влітку 1677 року, коли потужне османське військо (близько 100 — 120 тисяч вояків під проводом Ібрагіма Паші) взяло в облогу Чигирин, що його боронили гетьман Іван Самойлович з 20 — 25 тисяч козаків і московський воєвода Григорій Ромодановський з 32 тисячами московського війська.
Завдяки завзятій обороні московитів і козаків та сильним укріпленням міста османи змушені були відступити. Улітку 1678 року османи ще раз намагалися захопити Чигирин. Цього разу вони наступали з військом близько 200 тисяч вояків під проводом великого візира Кара-Мустафи. Московсько-козацьке налічувало близько 12 тисяч осіб. Після місяця завзятої боротьби османи захопили Чигирин, з якого залишилися самі руїни, але виснажені боротьбою і частими наскоками запорожців під проводом Івана Сірка вони також залишили зруйнований Чигирин, уклавши з Московією Бахчисарайський мир 1681 року.
У 1678–1679 роках для того, щоб ускладнити положення османів та військ Юрія Хмельницького на Правобережжі, гетьман І.Самойлович за наказом московської влади проводить насильне переселення мешканців правобережних містечок на Лівобережжя (так званий Великий згін).
Після військових невдач і примирення між Москвою та Османською імперією Ю. Хмельницького було позбавлено гетьманства. Замість нього в 1681 році османський уряд призначив гетьманом України молдавського володаря Георге Дуку управляти Правобережною Україною. Присвоївши собі титул «господаря земель молдавських і земель українських» і поставивши «наказним гетьманом» Яна Драгинича, Дука поставив собі за мету заселити спустошене війною Правобережжя (що залишилось під владою Османської імперії) на засадах козацького устрою. Проте похід ще одного гетьмана Правобережної України (під владою Речі Посполитої) Стефана Куницького на Правобережжя і Молдову та інші зовнішні, несприятливі для Османської імперії обставини, не дали реалізуватися цим планам.
Объяснение:
С 30-х годов XVIII столетия, после принятия решения о добровольном вхождении в состав Российского государства башкирских и казахских племен, территория современного Оренбуржья стала активно осваиваться переселенцами из центральных губерний России[5].
31 августа 1735 года у слияния Ори и Яика была заложена Оренбургская крепость. Сильные разливы рек в этом месте заставили начать в 1739 году подготовку к строительству нового города с прежним названием ниже по течению Яика, на Красной горе. 6 августа 1741 года он был заложен. Старый город получил название Орская крепость (нынешний город Орск). Выбранное место на Красной горе безлесное, каменистое и удалённое от реки, также оказалось неподходящим для строительства города[6]. 19 (30) апреля 1743 года Оренбург был заложен в третий раз, на месте бывшей Бердской крепости (Бердского городка), в 70-ти верстах от Красногорского урочища у впадения в Яик реки Сакмары, окружённое лесами и пахотными землями. Теперь оно является историческим центром города. Город, выстроенный на Красной горе, получил название Красногорская крепость[7].
Карта Оренбургской губернии 1824 года
В 1744 году Оренбург стал центром Оренбургской губернии, учреждённой именным указом императрицы Анны Иоанновны. Граница Оренбургской губернии доходила на севере до рек Исети и Камы, на западе у Самары и Ставрополя до Волги, шла несколько западнее реки Яик в нижнем её течении, на юге доходила до Каспийского и Аральского морей, на востоке до реки Тобол и восточных пределов территорий кочевий Среднего казахского жуза.
Оренбургская губерния была в числе 17 регионов, признанных серьёзно пострадавшими, во время голода 1891—1892 годов.
Відповідь:
Перший похід було здійснено 1674-го року — війська Григорія Ромодановського та гетьмана Івана Самойловича рушили на Чигирин проте захопити місто не змогли, натомість здобувши Черкаси та Канів[1].
У 1677 році Порта мала на меті опанувати стратегічно важливе місто Чигирин на Правобережжі й поставити там Юрія Хмельницького васалом Порти з титулом гетьмана Війська Запорізького й князя Сарматії (України).
Перший наступ почався влітку 1677 року, коли потужне османське військо (близько 100 — 120 тисяч вояків під проводом Ібрагіма Паші) взяло в облогу Чигирин, що його боронили гетьман Іван Самойлович з 20 — 25 тисяч козаків і московський воєвода Григорій Ромодановський з 32 тисячами московського війська.
Завдяки завзятій обороні московитів і козаків та сильним укріпленням міста османи змушені були відступити. Улітку 1678 року османи ще раз намагалися захопити Чигирин. Цього разу вони наступали з військом близько 200 тисяч вояків під проводом великого візира Кара-Мустафи. Московсько-козацьке налічувало близько 12 тисяч осіб. Після місяця завзятої боротьби османи захопили Чигирин, з якого залишилися самі руїни, але виснажені боротьбою і частими наскоками запорожців під проводом Івана Сірка вони також залишили зруйнований Чигирин, уклавши з Московією Бахчисарайський мир 1681 року.
У 1678–1679 роках для того, щоб ускладнити положення османів та військ Юрія Хмельницького на Правобережжі, гетьман І.Самойлович за наказом московської влади проводить насильне переселення мешканців правобережних містечок на Лівобережжя (так званий Великий згін).
Після військових невдач і примирення між Москвою та Османською імперією Ю. Хмельницького було позбавлено гетьманства. Замість нього в 1681 році османський уряд призначив гетьманом України молдавського володаря Георге Дуку управляти Правобережною Україною. Присвоївши собі титул «господаря земель молдавських і земель українських» і поставивши «наказним гетьманом» Яна Драгинича, Дука поставив собі за мету заселити спустошене війною Правобережжя (що залишилось під владою Османської імперії) на засадах козацького устрою. Проте похід ще одного гетьмана Правобережної України (під владою Речі Посполитої) Стефана Куницького на Правобережжя і Молдову та інші зовнішні, несприятливі для Османської імперії обставини, не дали реалізуватися цим планам.
Пояснення: