При розкритті першого питання теми необхідно згадати, що Галицько-Волинська держава в середині XIY ст. втратила свою незалежність. У цей час почали зміцнюватись сусідні з Україною держави — Литва, Польща, Московія. В II пол. XIII—на поч. XIV ст. відбулося об’єднання литовських земель в єдину сильну державу на засадах християнства. 1340 року литовський князь Ольгерд проголосив, що вся Русь повинна належати литовцям. У 1362 р. литовці зайняли Київ і рушили на Поділля, завдали нищівної поразки Золотій Орді. В той час до Литви відійшла приблизно половина земель Київської Русі. Велике князівство Литовське стало найбільшим у Європі. Слід зазначити, що більшість українських князівств, щоб звільнитися від васальної залежності від Золотої Орди, воліли увійти до складу Великого Князівства Литовського, яке активно розширювало свої володіння. Литовці здобули прихильність місцевого населення, бо воювали з татарами, виганяли їх з України. Велике значення мало однакове віросповідання (литовці прийняли спочатку православну віру, а з кінця XIV ст. — католицтво). Українська мова була в широкому вжитку, а українські князі зберігали всі свої привілеї і багатства. Столицею князівства Литовського стало місто Вільно. Вже великий князь Гедимін, що титулував себе “королем Литовським і Руським”, був православним, а мати його — “руська”. З часом “руська віра”, мова, звичаї настільки поширюються в Литві, що, за словами М. Грушевського, робляться вірою, мовою і звичаями князівського двору. Відомо, що Ягайло з Вітовтом листувалися лише “по-руськи”. Звички до руської культури князь Ягайло переніс до Польщі, коли став польським королем. Мовою “руською” (староукраїнською) великі князі пишуть свої привілеї поодиноким землям, видають ухвали, устави, різні державні акти, потроху ця мова набуває характеру державної. Це був той рідкісний випадок, коли пануюча політично народність підпала під духовний і культурний вплив народності підлеглої. Державний устрій Великого князівства багато в чому був схожий на устрій Київської Русі. Влада концентрувалася в руках Великого князя династії Гедиміновичів. Місцева адміністрація складалася з удільних князів, а з XV ст. — з державних намісників. При Великому князі діяла так звана “Пані-Рада”. Спочатку це був лише консультативний орган, а з 1492 р. її роль посилюється. До неї входили удільні князі, намісники, ієрархи католицької та православної церков. Прототипом феодальних з’їздів Київської Русі був Великий вальний сейм. Центральна адміністрація складалася з урядовців Великого князя: маршалок земський, маршалок двірський, канцлер, підскарбій, гетьман та ін. З XV ст. починає скликатися сейм, у роботі якого брала участь шляхта. Одним з найважливіших повноважень сейму була участь у визначенні суми податків для утримання армії. Залежність українських земель від центру полягала головним чином у тому, що вони повинні були платити великому князеві литовському данину — так звану “поданщину” і брати участь у військових походах. За всіма ознаками форма державного устрою Великого князівства мала характер, наближений до федерації. “Хоча довго , аж до II пол. XVI ст. не було вироблених докладних форм, ані репрезентації земель у центральних органах, ані форм місцевого самоуправління, і саме центральне самоуправління не мало характеру влади, вибраної членами федерації” (Див. схеми № 1, № 2).
Активное освоение Дальнего Востока Россией началось при Петре 1 практически сразу после Полтавской победы и окончания Северной войны с заключением мира со Швецией в 1721 году. Петр 1 интересовался морскими путями в Индию и Китай, распространением влияния России на восточную часть Тихого океана, достижением “незнаемой части” Северной Америки, куда еще не успели добраться французы и англичане. Новые русские земли с их неисчерпаемыми богатствами, плодородными почвами и лесами вошли неотъемлемой частью в состав русского государства. Мощь государства заметно увеличилась. «Изумленная Европа, в начале княжения Ивана Третьего, едва ли даже подозревавшая о существовании Московии, зажатой между Литвой и татарами, была ошеломлена появлением огромной империи на восточных своих окраинах»
При розкритті першого питання теми необхідно згадати, що Галицько-Волинська держава в середині XIY ст. втратила свою незалежність. У цей час почали зміцнюватись сусідні з Україною держави — Литва, Польща, Московія. В II пол. XIII—на поч. XIV ст. відбулося об’єднання литовських земель в єдину сильну державу на засадах християнства.
1340 року литовський князь Ольгерд проголосив, що вся Русь повинна належати литовцям. У 1362 р. литовці зайняли Київ і рушили на Поділля, завдали нищівної поразки Золотій Орді. В той час до Литви відійшла приблизно половина земель Київської Русі. Велике князівство Литовське стало найбільшим у Європі.
Слід зазначити, що більшість українських князівств, щоб звільнитися від васальної залежності від Золотої Орди, воліли увійти до складу Великого Князівства Литовського, яке активно розширювало свої володіння. Литовці здобули прихильність місцевого населення, бо воювали з татарами, виганяли їх з України. Велике значення мало однакове віросповідання (литовці прийняли спочатку православну віру, а з кінця XIV ст. — католицтво). Українська мова була в широкому вжитку, а українські князі зберігали всі свої привілеї і багатства.
Столицею князівства Литовського стало місто Вільно. Вже великий князь Гедимін, що титулував себе “королем Литовським і Руським”, був православним, а мати його — “руська”. З часом “руська віра”, мова, звичаї настільки поширюються в Литві, що, за словами М. Грушевського, робляться вірою, мовою і звичаями князівського двору. Відомо, що Ягайло з Вітовтом листувалися лише “по-руськи”. Звички до руської культури князь Ягайло переніс до Польщі, коли став польським королем. Мовою “руською” (староукраїнською) великі князі пишуть свої привілеї поодиноким землям, видають ухвали, устави, різні державні акти, потроху ця мова набуває характеру державної. Це був той рідкісний випадок, коли пануюча політично народність підпала під духовний і культурний вплив народності підлеглої.
Державний устрій Великого князівства багато в чому був схожий на устрій Київської Русі. Влада концентрувалася в руках Великого князя династії Гедиміновичів. Місцева адміністрація складалася з удільних князів, а з XV ст. — з державних намісників. При Великому князі діяла так звана “Пані-Рада”. Спочатку це був лише консультативний орган, а з 1492 р. її роль посилюється. До неї входили удільні князі, намісники, ієрархи католицької та православної церков.
Прототипом феодальних з’їздів Київської Русі був Великий вальний сейм. Центральна адміністрація складалася з урядовців Великого князя: маршалок земський, маршалок двірський, канцлер, підскарбій, гетьман та ін. З XV ст. починає скликатися сейм, у роботі якого брала участь шляхта. Одним з найважливіших повноважень сейму була участь у визначенні суми податків для утримання армії.
Залежність українських земель від центру полягала головним чином у тому, що вони повинні були платити великому князеві литовському данину — так звану “поданщину” і брати участь у військових походах.
За всіма ознаками форма державного устрою Великого князівства мала характер, наближений до федерації. “Хоча довго , аж до II пол. XVI ст. не було вироблених докладних форм, ані репрезентації земель у центральних органах, ані форм місцевого самоуправління, і саме центральне самоуправління не мало характеру влади, вибраної членами федерації” (Див. схеми № 1, № 2).