У той час, як Руська земля міцніла, на півночі східнослов'янські племена ворогували між собою. Це протистояння завершилося за новгородців князювати на Русь варяга Рюрика, який намагався силою підкорити племена. Після смерті у 879 р. Рюрика правління в Новгороді перейшло до його воєводи Олега, котрий був опікуном Рюрикового сина Ігоря. Так утвердилася династія Рюриковичів. Правив Олег від імені малого Ігоря, але фактично був повновладним князем. Очевидно, протистояння зі слов'янськими племенами набуло надзвичайної гостроти, тож Олег із княжим сином мусив піти з Новгорода.
У 882 р. він зі своєю дружиною спустився на човнах по Дніпру й оволодів Києвом, убивши тамтешнього князя Аскольда. Олег проголосив Київ своєю столицею. За його правління були об'єднані майже всі східні слов'яни, що стало вирішальним кроком на шляху створення держави Київська Русь. Влада Києва поширилася не тільки на полян, деревлян і сіверян, а й на ільменських (новгородських) словенів, кривичів, радимичів, білих хорватів, уличів, на неслов'янські племена чудь і мерю.
Князь Ігор (912-945)
Після смерті Олега київським князем став Ігор. Він продовжив політику свого попередника, спрямовану на посилення центральної влади та об'єднання племен. Вийшли з покори Києву деревляни, на яких Ігор пішов війною і наклав данину більшу, ніж раніше. Протягом трьох років князь боровся з уличами, але не підкорив їх.
За часів Ігоря біля південних кордонів Русі вперше з'явилися печеніги. У 915 р. вони уклали з Києвом мир і відійшли до Дунаю, однак уже 920 р. угоду було порушено. Візантія боялася посилення Русі й спрямувала проти русів печенігів.
У 941 р. Ігор, скориставшись тим, що Візантія вела війну з арабами, вирушив із військом на кораблях до Константинополя. Поблизу міста русів зустрів добре озброєний візантійський флот, що палив кораблі грецьким вогнем. Багато руських воїнів загинуло. Похід завершився поразкою. Проте 944 р. Ігор пішов на Константинополь удруге. Було укладено договір, який був для Русі вже не такий вигідний, як попередній: руські купці знову мали сплачувати Візантії мито. Ігор зобов'язувався не нападати на візантійські землі та не пропускати до візантійських володінь у Криму болгар.
У 944 р. Ігор здійснив також похід на Закавказзя. Руські війська взяли міста Дербент, Бердаа і з великою здобиччю повернулися додому.
Часті воєнні походи відривали від мирної праці чимало людей. Відшкодувати втрати князь сподівався шляхом укладення вигідних торгових угод із Візантією, а також за рахунок данини з підлеглих Києву земель. У листопаді, коли закінчувалися всі сільськогосподарські роботи, а річки та болота сковувала крига, князі відправлялися на полюддя, тобто круговий об'їзд у землі кривичів, сіверян, деревлян, дреговичів та інших слов'ян, які сплачували їм данину. Нерідко відбиралися не тільки надлишки продуктів, а й вкрай необхідне для сім'ї. Пробувши в цьому "кормлінні" всю зиму, князі у квітні, коли скресала крига на Дніпрі, поверталися до Києва.
Причины распада Древнерусского государства. Монголо-татарское нашествие и его последствия
Распад Древнерусского государства – вполне закономерное явление в контексте развития средневековой Европы. Он в первую очередь был обусловлен развитием феодальных отношений и системы феодальных иммунитетов. Однако некоторые исследователи считают главной причиной раздробленности Киевской Руси изменения в княжеском наследственном праве, когда каждый княжеский сын получал в самостоятельное управление определенную часть отцовского княжения – удел. Удельная система быстро прогрессировала в XII – XIII в. Возникали суверенные княжества, боровшиеся за политическое лидерство. При этом Киев постепенно утратил свою роль общерусского центра, возрос экономический потенциал Владимиро-Суздальского княжества, расположенного на северо-востоке Руси. Правители Владимиро-Суздальского княжества, так же как и киевские князья, стали именовать себя великими князьями.
Суверенизация отдельных земель, с одной стороны, имела положительные последствия. Почти прекратились перемещения князей в поисках более богатого и более почетного престола, и, следовательно, власть стала более эффективной.
С другой стороны, каждая из земель, взятая в отдельности, не имела достаточных людских и материальных ресурсов для защиты своего суверенитета. Поэтому русские княжества были завоеваны монголо-татарами во время похода на Русь хана Батыя в 1237-1240 гг.
Насильственное включение русских княжеств в мир политических отношений, сложившихся в кочевой империи монголов, отрицательно повлияло на внутреннее развитие русских земель, обусловило значительные отличия местных государственно-политических традиций от европейских. В монгольском обществе власть верховного правителя была абсолютной и требовала от подданных беспрекословного подчинения. Став вассалами ханов, русские князья заимствовали политические традиции подданства в своих взаимоотношениях с феодалами. Это замечание касается в первую очередь земель Северо-Восточной Руси, составивших ядро будущего Московского государства.
Правління Олега в Києві (882-912)
У той час, як Руська земля міцніла, на півночі східнослов'янські племена ворогували між собою. Це протистояння завершилося за новгородців князювати на Русь варяга Рюрика, який намагався силою підкорити племена. Після смерті у 879 р. Рюрика правління в Новгороді перейшло до його воєводи Олега, котрий був опікуном Рюрикового сина Ігоря. Так утвердилася династія Рюриковичів. Правив Олег від імені малого Ігоря, але фактично був повновладним князем. Очевидно, протистояння зі слов'янськими племенами набуло надзвичайної гостроти, тож Олег із княжим сином мусив піти з Новгорода.
У 882 р. він зі своєю дружиною спустився на човнах по Дніпру й оволодів Києвом, убивши тамтешнього князя Аскольда. Олег проголосив Київ своєю столицею. За його правління були об'єднані майже всі східні слов'яни, що стало вирішальним кроком на шляху створення держави Київська Русь. Влада Києва поширилася не тільки на полян, деревлян і сіверян, а й на ільменських (новгородських) словенів, кривичів, радимичів, білих хорватів, уличів, на неслов'янські племена чудь і мерю.
Князь Ігор (912-945)
Після смерті Олега київським князем став Ігор. Він продовжив політику свого попередника, спрямовану на посилення центральної влади та об'єднання племен. Вийшли з покори Києву деревляни, на яких Ігор пішов війною і наклав данину більшу, ніж раніше. Протягом трьох років князь боровся з уличами, але не підкорив їх.
За часів Ігоря біля південних кордонів Русі вперше з'явилися печеніги. У 915 р. вони уклали з Києвом мир і відійшли до Дунаю, однак уже 920 р. угоду було порушено. Візантія боялася посилення Русі й спрямувала проти русів печенігів.
У 941 р. Ігор, скориставшись тим, що Візантія вела війну з арабами, вирушив із військом на кораблях до Константинополя. Поблизу міста русів зустрів добре озброєний візантійський флот, що палив кораблі грецьким вогнем. Багато руських воїнів загинуло. Похід завершився поразкою. Проте 944 р. Ігор пішов на Константинополь удруге. Було укладено договір, який був для Русі вже не такий вигідний, як попередній: руські купці знову мали сплачувати Візантії мито. Ігор зобов'язувався не нападати на візантійські землі та не пропускати до візантійських володінь у Криму болгар.
У 944 р. Ігор здійснив також похід на Закавказзя. Руські війська взяли міста Дербент, Бердаа і з великою здобиччю повернулися додому.
Часті воєнні походи відривали від мирної праці чимало людей. Відшкодувати втрати князь сподівався шляхом укладення вигідних торгових угод із Візантією, а також за рахунок данини з підлеглих Києву земель. У листопаді, коли закінчувалися всі сільськогосподарські роботи, а річки та болота сковувала крига, князі відправлялися на полюддя, тобто круговий об'їзд у землі кривичів, сіверян, деревлян, дреговичів та інших слов'ян, які сплачували їм данину. Нерідко відбиралися не тільки надлишки продуктів, а й вкрай необхідне для сім'ї. Пробувши в цьому "кормлінні" всю зиму, князі у квітні, коли скресала крига на Дніпрі, поверталися до Києва.
Причины распада Древнерусского государства. Монголо-татарское нашествие и его последствия
Распад Древнерусского государства – вполне закономерное явление в контексте развития средневековой Европы. Он в первую очередь был обусловлен развитием феодальных отношений и системы феодальных иммунитетов. Однако некоторые исследователи считают главной причиной раздробленности Киевской Руси изменения в княжеском наследственном праве, когда каждый княжеский сын получал в самостоятельное управление определенную часть отцовского княжения – удел. Удельная система быстро прогрессировала в XII – XIII в. Возникали суверенные княжества, боровшиеся за политическое лидерство. При этом Киев постепенно утратил свою роль общерусского центра, возрос экономический потенциал Владимиро-Суздальского княжества, расположенного на северо-востоке Руси. Правители Владимиро-Суздальского княжества, так же как и киевские князья, стали именовать себя великими князьями.
Суверенизация отдельных земель, с одной стороны, имела положительные последствия. Почти прекратились перемещения князей в поисках более богатого и более почетного престола, и, следовательно, власть стала более эффективной.
С другой стороны, каждая из земель, взятая в отдельности, не имела достаточных людских и материальных ресурсов для защиты своего суверенитета. Поэтому русские княжества были завоеваны монголо-татарами во время похода на Русь хана Батыя в 1237-1240 гг.
Насильственное включение русских княжеств в мир политических отношений, сложившихся в кочевой империи монголов, отрицательно повлияло на внутреннее развитие русских земель, обусловило значительные отличия местных государственно-политических традиций от европейских. В монгольском обществе власть верховного правителя была абсолютной и требовала от подданных беспрекословного подчинения. Став вассалами ханов, русские князья заимствовали политические традиции подданства в своих взаимоотношениях с феодалами. Это замечание касается в первую очередь земель Северо-Восточной Руси, составивших ядро будущего Московского государства.