В VIII—VI вв. до н. э. получает широкое развитие грече екая колонизация. Возникновение поселений греческих колонистов в странах Средиземноморья сыграло существенную роль в исторической жизни самих греков и в жизни племён и народов, с которыми в результате колонизации греки пришли в непосредственное и длительное соприкосновение. Основные причины колонизации коренятся в общем ходе исторического развития греческого общества. Господство родовой аристократии, концентрация земельных владений в её руках, процесс обезземеливания и порабощения свободной бедноты вынуждали последнюю к эмиграции. Для тех, кто терпел поражение в протекавшей с переменным успехом внутренней борьбе, часто не оставалось иного выхода, как навсегда покинуть свою родину и основать новое поселение. В ряде случаев в такое положение попадали демократические элементы: беднота, мелкие и средние землевладельцы, ремесленники, труд которых начинал вытесняться трудом рабов, и даже богатые — противники утвердившегося правительства. Родину покидали и побеждённые аристократы, нередко со своими приверженцами и родичами. В дальнейшем, с развитием колонизации и расширением морской торговли, инициативу в создании новых поселений часто берут на себя наиболее предприимчивые представители торгово-ремесленйых кругов городского населения, а нередко и само рабовладельческие государство.) Характеризуя причины этой эмиграции, Маркс писал: «В древних государствах, в Греции и Риме, принудительная эмиграция, принимавшая форму периодического устройства колоний, составляла постоянное звено в общественной цепи… Недостаточное развитие производительных сил ставило граждан в зависимость от определенного количественного соотношения, которого нельзя было нарушать. Поэтому единственным выходом из положения была принудительная эмиграция». Основное отличие ранних греческих колоний от колоний финикийских заключалось в том, что греческие колонии первоначально обладали всеми чертами земледельческих поселений, имевших торговые связи только со своей метрополией, тогда как финикийские представляли собой чаще всего торговые фактории. Земледельческими поселениями были, например, колонии, основанные в VIII в. до н. э. эвбейским городом Халкидой на полуострове в северной части Эгейского моря, получившем в дальнейшем название Халкидики, или город Византии, основанный выходцами из дорийских Мегар на фракийском берегу Боспора — пролива, соединявшего Пропонтиду (Мраморное море) с Чёрным морем. Греческие поселения, возникшие примерно в то же время на побережьях Южной Италии и Сицилии, славившихся своим плодородием, также носили земледельческий характер. Оружие и другие металлические изделия, ткани, художественную посуду, оливковое масло, вино — всё это греческие колонисты, по крайней мере вначале, получали из своих метрополий. В свою очередь колонии вывозили в метрополии избытки своей сельскохозяйственной продукции. Колонии из земледельческих постепенно становились земледельческо-торговыми. В дальнейшем жители колоний стали потреблять только часть ввозимых товаров, тогда как другую часть они перепродавали соседним племенам или выменивали у них на продовольствие и сырьё, увеличивая одновременно экспорт в метрополию.
Оперу «Запорожець за Дунаєм», прем’єра якої відбулася 14 квітня 1863 року в Петербурзі, на українській землі вперше дозволили поставити аж 1884-го. Це засвідчує небажання царської влади нагадувати «малоросам» про Задунайську січ навіть у нібито вірнопідданій інтерпретації Семена Гулака-Артемовського, якому українці завдячують тим, що хоч щось знають про життя запорожців за Дунаєм. Туди вони подалися 1775 року після знищення за наказом Катерини ІІ Запорозької січі.
До вільних лицарів, які перейшли під протекторат турецького султана, масово втікали закріпачені хлібороби з України, що доводило поміщиків до сказу. Однак у Стамбулі ігнорували грізні вимоги російських самодержців переселити козаків якнайдалі від кордону з Росією або повернути зрадників під руку царя. Султан не раз наголошував, що нікого з козаків силою не тримає і кожен з них може перейти на територію Російської імперії.
Отож підлим і зрадливим є вчинок обраного восени 1827 року кошовим отаманом Йосипа Гладкого, який після початку чергової російсько-турецької війни вирішив таємно перекинутися на бік царя. Добре усвідомлюючи, що більшість козаків його не підтримає, він відрядив на до султанові кілька тисяч найкращих воїнів, а сам із 218 прибічниками та 578 членами їхніх родин переправився через Дунай у стан російських військ.
Розлючений зрадою султан наказав роззброїти і заарештувати задунайських козаків, які ні сном ні духом не відали про зраду Гладкого. Понад 15 тисяч цивільних поселенців-українців, покинутих напризволяще підступним кошовим, вирізали розлючені турецькі солдати та мусульмани-ополченці. Так трагічно завершилася справжня історія Задунайської січі, яка півстоліття була прихистком вільнолюбного козацтва.
На відміну від християнського царя Петра І, який за перехід Мазепи на бік ворога потопив усю Україну в крові, султан виявився милостивішим. Більшість кинутих до в’язниць козаків невдовзі отримали волю й оселилися на Балканах. Натомість неписьменний Гладкий здобув офіцерський чин, дворянство і дослужився до звання генерал-майора, очолюючи Азовське козацьке військо.
Стараннями адептів «руского міра» у Запоріжжі навіть встановили кількаметрової висоти монумент кошовому отаману, який зрадив козацьке товариство і проміняв волю на мундир царського офіцера. Не гріх нагадати, що у молодості майбутній генерал розпродав батьківську землю й покинув напризволяще дружину з чотирма дітьми. Згодом пропив і прогуляв довірену йому чумацьку валку, без жодного знання столярної справи взявся за будівництво водяного млина, який змила перша повінь, і навіть намагався розбагатіти завдяки двоєженству.
Кар’єра цілком у стилі кіношного Голохвастова й тисяч ідейних сепаратистів, для яких честь і Вітчизна нічого не варті, коли немає на що випити і погуляти. Не дивно, що за часів Януковича у Запоріжжі, де пам’ять Шевченка увічнювали тільки скромні бюсти, одягнений у генеральський мундир бронзовий Осип Гладкий постав на весь зріст. Це уособлення тих малоросів, в яких від українця тільки оселедець на голові і звання потішного козака на службі чужій державі.
Оперу «Запорожець за Дунаєм», прем’єра якої відбулася 14 квітня 1863 року в Петербурзі, на українській землі вперше дозволили поставити аж 1884-го. Це засвідчує небажання царської влади нагадувати «малоросам» про Задунайську січ навіть у нібито вірнопідданій інтерпретації Семена Гулака-Артемовського, якому українці завдячують тим, що хоч щось знають про життя запорожців за Дунаєм. Туди вони подалися 1775 року після знищення за наказом Катерини ІІ Запорозької січі.
До вільних лицарів, які перейшли під протекторат турецького султана, масово втікали закріпачені хлібороби з України, що доводило поміщиків до сказу. Однак у Стамбулі ігнорували грізні вимоги російських самодержців переселити козаків якнайдалі від кордону з Росією або повернути зрадників під руку царя. Султан не раз наголошував, що нікого з козаків силою не тримає і кожен з них може перейти на територію Російської імперії.
Отож підлим і зрадливим є вчинок обраного восени 1827 року кошовим отаманом Йосипа Гладкого, який після початку чергової російсько-турецької війни вирішив таємно перекинутися на бік царя. Добре усвідомлюючи, що більшість козаків його не підтримає, він відрядив на до султанові кілька тисяч найкращих воїнів, а сам із 218 прибічниками та 578 членами їхніх родин переправився через Дунай у стан російських військ.
Розлючений зрадою султан наказав роззброїти і заарештувати задунайських козаків, які ні сном ні духом не відали про зраду Гладкого. Понад 15 тисяч цивільних поселенців-українців, покинутих напризволяще підступним кошовим, вирізали розлючені турецькі солдати та мусульмани-ополченці. Так трагічно завершилася справжня історія Задунайської січі, яка півстоліття була прихистком вільнолюбного козацтва.
На відміну від християнського царя Петра І, який за перехід Мазепи на бік ворога потопив усю Україну в крові, султан виявився милостивішим. Більшість кинутих до в’язниць козаків невдовзі отримали волю й оселилися на Балканах. Натомість неписьменний Гладкий здобув офіцерський чин, дворянство і дослужився до звання генерал-майора, очолюючи Азовське козацьке військо.
Стараннями адептів «руского міра» у Запоріжжі навіть встановили кількаметрової висоти монумент кошовому отаману, який зрадив козацьке товариство і проміняв волю на мундир царського офіцера. Не гріх нагадати, що у молодості майбутній генерал розпродав батьківську землю й покинув напризволяще дружину з чотирма дітьми. Згодом пропив і прогуляв довірену йому чумацьку валку, без жодного знання столярної справи взявся за будівництво водяного млина, який змила перша повінь, і навіть намагався розбагатіти завдяки двоєженству.
Кар’єра цілком у стилі кіношного Голохвастова й тисяч ідейних сепаратистів, для яких честь і Вітчизна нічого не варті, коли немає на що випити і погуляти. Не дивно, що за часів Януковича у Запоріжжі, де пам’ять Шевченка увічнювали тільки скромні бюсти, одягнений у генеральський мундир бронзовий Осип Гладкий постав на весь зріст. Це уособлення тих малоросів, в яких від українця тільки оселедець на голові і звання потішного козака на службі чужій державі.