Прочитайте спогади. 1. Як відбувалося переселення кримських татар?
Чому це стало можливим у державі, яка проголошувала Конституцією осно-
вні соціально-економічні права громадян: на працю, відпочинок, матеріальне
забезпечення в старості, у разі хвороби чи втрати працездатності, на освіту, рівноправ-
ність жінки і чоловіка, рівноправність громадян незалежно від їхньої національності та
раси? 2. Чому дії сталінського режиму щодо кримськотатарського та інших народів
Криму є злочинними? 3. Про що свідчить зміна 90 % назв Криму на російські?
4. Як склалася доля авторки спогадів на чужині? 5. Що мали відчувати депортова-
ні? У чому трагедія кримськотатарського народу? 6. Дайте оцінку цій акції сталін-
ського режиму. 7. Якою, на вашу думку, була справжня мета депортації кримських
татар із Криму?
«Я, Айше Читак, кримська татарка, 1928 року народження, уродженка села Ай-Васил
(у 1945 р. перейменоване на село Василівка. – Авт.) Ялтинського району. Батько мій, Мустафа Читак, помер у 1933-му голодному році. Нас у матері, Бейє Читак (1895 р. н.),
залишилося дев’ятеро дітей. У батька була невелика справа, що дало можливість збудувати
двоповерховий будинок. Була величезна присадибна ділянка, яка нас і годувала. Окрім того,
ми працювали в колгоспі й отримували трудодні. Старші сестри ще до війни вийшли заміж, але у воєнні роки всі зі своїми дітьми жили з нами.
18 травня, годині о 4-й ранку, нас розбудили озброєні солдати. На збори дали п’ятнадцять хвилин, сказали, що можемо взяти найцінніше, але навіть подушку не дали забрати, мовляв, це вам не знадобиться. Мама одягла пальто брата й взяла тільки лампу. Зібрали нас під дулами автоматів. Потім разом із сестрами, племінниками (нас було 14 осіб) та односельцями повели туди, де зібралося все село. І всіх пішки погнали в Дерекой (в 1945 р. перейменоване на
село Ущельне. – Авт.). Коли проходили повз наш будинок, було видно, що там уже хтось хазяйнував, шукали цінні речі.
У Дерекої повантажили на машини й відвезли до Бахчисарая, де завантажили у вагони
для худоби та відіслали в невідомому напрямку. Вагони з людьми охороняв озброєний конвой із собаками. Харчувалися абияк, гарячої їжі не було, навіть окропу... В туалет ходили на
зупинках під вагони. У вагонах люди помирали від голоду та хвороб, їх ніхто не ховав. На
станціях померлих залишали уздовж залізниці.
Нас привезли до Середньої Азії, в Узбекистан. За нами приїхали люди з місцевого насе-
лення на великих гарбах, поселили в глинобитних приміщеннях з дахами, що протікали, де
не було підлоги. В одній кімнаті селилися по 15 осіб. Це було в селищі Беш-Капа Ургутського
району Самаркандської області. Через погану воду люди хворіли на малярію. Я теж захворіла
на малярію...
Хто працював у колгоспі, отримував на трудодні лише редьку та кукурудзу. Борошна, кру-
пи, звичайно, не було. Багато хто помирав від голоду. Це були діти та люди похилого віку. Ми
ж врятувалися тим, що вміли шити і в’язати. В’язали шкарпетки, за це добували трохи борош-
на на базарі, щоб іноді пекти коржі. У нас померла від хвороби племінниця трьох років.
Спілкуватися з родичами ми не могли. Ходили відмічатися в МГБ. Потім переїхали до Са-
марканда. Навчатися можливості не було. Треба було працювати, якось утримувати себе та
своїх близьких. У Самарканді нас всіх посилали копати канал, де ми возили землю й босими
ногами місили глину. Звідси у багатьох ревматизм та інші хвороби. Спали на соломі.
Вчитися чи навчати дітей рідною мовою було неможливо. Діти могли вивчати рідну мову
тільки в родині. Обговорювати питання повернення до Криму було важко: активістів завжди переслідували, викликали в спецоргани, саджали в тюрми» (спогад від 11 листопада 2009 р.).Депортаціякримськотатарського населення розпочалася о 3-й годині ранку 18 травня 1944 р. і завершилася до вечора 20 травня (йдеться про першу, наймасовішу хвилю). Після депортації кримських татар упродовж червня – липня 1944 р. з Криму депортували 12 628 болгар, 16 006 греків, 9821 вірменина, а також 3652 іноземнопідданих (турків, греків, іранців, італійців, румун, австрійців та ін.). Разом з ними були виселені й місцеві жителі Криму – роми.
Нужно понимать в какое время происходило формирование таких войск. После крушения монархии в России по сути было двоевластие. Временное правительство и Советы. Петроградский совет опубликовал знаменитый приказ номер 1. Этот приказ фактически отменял единоначалие в армии и на флоте. Каждая боевая единица в армии и на флоте в плоть до роты создавала свой орган власти, который мог отменить любое распоряжение фактического командира, как правило офицера. Вся эта чехарда привела к тому что многие боевые части отказывались не выполнять приказы и воевать, а порой покидали фронт и дезертировали с оружием в руках.
На фоне этой вакханалии Керенский предпринял попытку, главным образом с пропагандистской целью — поднять патриотический настрой в армии и устыдить собственным примером солдат-мужчин, отказывающихся воевать. Несмотря на это, ограниченно участвовали в боевых действиях Первой мировой войны. Одной из инициаторок их создания была Мария Бочкарёва. Стоит сказать, что милые дамы, порой вчерашние школьницы проявляли геройское мужество, не в пример многим воинским подразделениям состоящим из мужчин. Но по причине своей малочисленности серьёзного вклада женские батальоны внести не смогли. Собствественно в боевых действиях на фронте принимал участие только батальон Бочкаревой.
Фактически батальоны Смерти и назывались так, потому как смерти они не боялись.
Объяснение:
Объяснение:
Машхур Жусуп Копеев родился в 1858 Обучался в аульной школе. Происходит из подрода Күлік рода Суйиндык племени Аргын Среднего жуза. В 1870 году учился в Бухарском медресе хазрета Камара, после чего он едет в другие районы Северного и Центрального Казахстана, чтобы собирать произведения устного народного творчества. Он посетил известные всему Казахстану места: Караоткел, Атбасар, Кызылжар, ознакомился с жизнью, бытом и фольклором родов и племен, населявших эти края. Уже тогда он показал себя вдумчивым и наблюдательным поэтом, умеющим точно охарактеризовать и передать увиденные события и явления жизни. В 1872 году Машхур Жусуп поступил в медресе Кокельдаш в Бухаре и получил по его окончании высшее по тем временам мусульманское духовное образование.
Халиди, Курбангали Родился 30 ноября 1846 года в городе Аягоз. Позднее переехал в Китай. Отец Курбангали, родившийся в Казанском уезде татарин Халид, был торговцем.
Учился в нескольких медресе. Там выучил фарси, арабский и османский языки. В 1874—1913 годах был имамом мечети города Чугучак. Одновременно с 1881 года являлся кади. В 1897-98 годах совершил хадж, посетил Мекку и Медину. Во время этой поездки посетил Стамбул, там Курбангали познакомился с историком Ахмедом Мидхатом
.Шакарим Кудайбердиев родился 23 июля 1858 Происходит из рода тобыкты племени аргын[3]. Занимался политикой. Всерьёз творчеством занялся только с 1898 года, после сорока лет. По определённой системе стал изучать западную и восточную литературу, познакомился с наследием таких поэтов и мыслителей Востока как Хафиз, Физули, Навои, а также с произведениями Байрона, А. С. Пушкина, Л. Толстого. Его перевод Хафиза на казахский остаётся непревзойденным по мастерству и технике, также как и блестящий перевод повести Пушкина «Дубровский». Самостоятельно овладел арабским, персидским, турецким, русским языками. В 1903 году был принят членом Западно-Сибирского отделения Императорского русского географического общества.