На підавстрійській Україні в розгляданий період не відбулося ґрунтовних якісних змін у становищі української мови. Виняток становить короткий час російської окупації Галичини за Першої світової війни (від осени 1914 до весни 1915 р.) та першої окупації Буковини (вересень 1914 р. — червень 1915 p.), коли всі українські політичні й культурні організації розгромлено, численних представників інтеліґенції переслідувано й депортовано, а українську мову в громадському житті фактично заборонено. Таку політику не застосовували при другій окупації Буковини (червень 1916 р. — липень 1917 p.). Але процеси, що закреслилися на 1900 p., далі розвивалися й міцніли.
Леґальний стан української мови в Галичині й на Буковині посутньо не змінився. Роки 1900-1916 у цих краях позначені намаганням якнайповніше використати ґарантовані права. Це позначилося на розвитку преси й шкільництва.
В Галичині перед вибухом Першої світової війни (на основі даних 1913-1914 pp.) всі періодичні видання, перелічені в розділі 2, виходили далі, за винятком «Волі», «Прапора», москвофільської «Русскої ради», «Посланника», «Дяковского голосу», «Богословского вѣстника» і «Страхопуда» («Літературно-науковий вістник» 1907 р. перенесено до Києва); додатково з'явилася щоденна газета «Нове слово» націонал-демократичного напряму з накладом 12 тисяч примірників (ЕУ 2, 1782). Поряд з такою часовою стабільністю галицька преса набуває тепер ще однієї риси — багатогранности. В 1900 р. часописи різнилися хіба тільки політичною (партійною) орієнтацією. На 1914 р. намітився ще й виразний професійний поділ. Так 1913-1914 pp. десять видань спеціялізувалися в економіці, сільському господарстві й торгівлі; два в юриспруденції; три в педагогіці; виходило п'ять видань для студентів і молоді взагалі; один жіночий журнал; один популярний медичний; два спортові; один мистецький; один з історії та гуманітарних наук; два богословські; один гумористичний. Виникло чимало видань суто місцевого, реґіонального значення. Буковинські видання куди чіткіше диференціювалися за партійними напрямами (7 часописів, з них один москвофільський); натомість професійна преса, порівнюючи з Галичиною, відставала (один театральний журнал, два економічні), але буковинці могли безперешкодно користатися з галицьких видань. Животко (129) подає загальне число «західньоукраїнських» (тобто включаючи Закарпаття) періодичних видань — 80; Ігнатієнко (1968, 197 і далі) нараховує їх 84.
Повоєнна Україна у багатьох важливих відношеннях виявилася дуже відмінною від тієї, якою була раніше. Значно розширились кордони, зросла політична й економічна вага в СРСР, докорінно змінився склад населення і, що найважливіше, вперше за багато століть всі українці опинилися в межах однієї держави.
До цих змін прагнули пристосуватися як українське суспільство, так і радянський режим, отож, кроки, спрямовані на це пристосування, становлять головну тему повоєнної історії України. Величезних збитків від воєнних дій та окупації було завдано господарству республіки - крім пограбованих і виведених з ладу тисяч промислових підприємств, було вщент розорено сільське господарство. Руйнувань та занепадів зазнали міста і села України.
У містах люди змушені були жити у землянках, підвалах, зруйнованих будинках тощо. Перетворено на руїни багато лікарень і шкіл, палаців культур і ВУЗів. Люди не мали необхідної їжі, одягу, взуття, білизни. Здавалось, за таких умов відродження господарства - справа багатьох десятиліть, протягом яких СРСР втратить статус великої держави. Але народ був сповнений рішучості якнайшвидше відродити країну.
Насамперед люди ждали відміни колгоспної системи в її кріпосницько-сталінському варіанті. Ще до завершення німецько-радянської війни розпочалося переведення економіки на виробництво мирної продукції. Значно скорочувалася асигнування на оборонну промисловість. Вони спрямовувалися здебільшого на випуск мирної продукції, на відповідне переобладнання промислових підприємств.
Цілі галузі промисловості, що випускали озброєння та боєприпаси перейшли на виробництво верстатів, сільськогосподарської техніки, мінеральних добрив. Коштів які змогла виділити держава за тих скрутних часів не вистачало. Певне значення у зв'язку з цим мало матеріально-технічне співробітництво республіки з іншими регіонами країни. Насамперед відбудували паливно-енергетичну базу, залізничний транспорт, машинобудування. На кінець1946 р. переведення економіки на випуск мирної продукції в основному були завершені.
На підавстрійській Україні в розгляданий період не відбулося ґрунтовних якісних змін у становищі української мови. Виняток становить короткий час російської окупації Галичини за Першої світової війни (від осени 1914 до весни 1915 р.) та першої окупації Буковини (вересень 1914 р. — червень 1915 p.), коли всі українські політичні й культурні організації розгромлено, численних представників інтеліґенції переслідувано й депортовано, а українську мову в громадському житті фактично заборонено. Таку політику не застосовували при другій окупації Буковини (червень 1916 р. — липень 1917 p.). Але процеси, що закреслилися на 1900 p., далі розвивалися й міцніли.
Леґальний стан української мови в Галичині й на Буковині посутньо не змінився. Роки 1900-1916 у цих краях позначені намаганням якнайповніше використати ґарантовані права. Це позначилося на розвитку преси й шкільництва.
В Галичині перед вибухом Першої світової війни (на основі даних 1913-1914 pp.) всі періодичні видання, перелічені в розділі 2, виходили далі, за винятком «Волі», «Прапора», москвофільської «Русскої ради», «Посланника», «Дяковского голосу», «Богословского вѣстника» і «Страхопуда» («Літературно-науковий вістник» 1907 р. перенесено до Києва); додатково з'явилася щоденна газета «Нове слово» націонал-демократичного напряму з накладом 12 тисяч примірників (ЕУ 2, 1782). Поряд з такою часовою стабільністю галицька преса набуває тепер ще однієї риси — багатогранности. В 1900 р. часописи різнилися хіба тільки політичною (партійною) орієнтацією. На 1914 р. намітився ще й виразний професійний поділ. Так 1913-1914 pp. десять видань спеціялізувалися в економіці, сільському господарстві й торгівлі; два в юриспруденції; три в педагогіці; виходило п'ять видань для студентів і молоді взагалі; один жіночий журнал; один популярний медичний; два спортові; один мистецький; один з історії та гуманітарних наук; два богословські; один гумористичний. Виникло чимало видань суто місцевого, реґіонального значення. Буковинські видання куди чіткіше диференціювалися за партійними напрямами (7 часописів, з них один москвофільський); натомість професійна преса, порівнюючи з Галичиною, відставала (один театральний журнал, два економічні), але буковинці могли безперешкодно користатися з галицьких видань. Животко (129) подає загальне число «західньоукраїнських» (тобто включаючи Закарпаття) періодичних видань — 80; Ігнатієнко (1968, 197 і далі) нараховує їх 84.
Повоєнна Україна у багатьох важливих відношеннях виявилася дуже відмінною від тієї, якою була раніше. Значно розширились кордони, зросла політична й економічна вага в СРСР, докорінно змінився склад населення і, що найважливіше, вперше за багато століть всі українці опинилися в межах однієї держави.
До цих змін прагнули пристосуватися як українське суспільство, так і радянський режим, отож, кроки, спрямовані на це пристосування, становлять головну тему повоєнної історії України. Величезних збитків від воєнних дій та окупації було завдано господарству республіки - крім пограбованих і виведених з ладу тисяч промислових підприємств, було вщент розорено сільське господарство. Руйнувань та занепадів зазнали міста і села України.
У містах люди змушені були жити у землянках, підвалах, зруйнованих будинках тощо. Перетворено на руїни багато лікарень і шкіл, палаців культур і ВУЗів. Люди не мали необхідної їжі, одягу, взуття, білизни. Здавалось, за таких умов відродження господарства - справа багатьох десятиліть, протягом яких СРСР втратить статус великої держави. Але народ був сповнений рішучості якнайшвидше відродити країну.
Насамперед люди ждали відміни колгоспної системи в її кріпосницько-сталінському варіанті. Ще до завершення німецько-радянської війни розпочалося переведення економіки на виробництво мирної продукції. Значно скорочувалася асигнування на оборонну промисловість. Вони спрямовувалися здебільшого на випуск мирної продукції, на відповідне переобладнання промислових підприємств.
Цілі галузі промисловості, що випускали озброєння та боєприпаси перейшли на виробництво верстатів, сільськогосподарської техніки, мінеральних добрив. Коштів які змогла виділити держава за тих скрутних часів не вистачало. Певне значення у зв'язку з цим мало матеріально-технічне співробітництво республіки з іншими регіонами країни. Насамперед відбудували паливно-енергетичну базу, залізничний транспорт, машинобудування. На кінець1946 р. переведення економіки на випуск мирної продукції в основному були завершені.