Галичина́ (пол. Galicja, нім. Galizien, їд. ליציע – Galicje) — історична назва українських етнічних земель[1], історичний регіон України[2][3] та південно-східної Польщі. Займає території сучасних Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської (крім північної частини) областей України і Підкарпатського і Малопольського воєводств Польщі. Згідно з Енциклопедією Українознавства, в етнографічних межах має площу 55700 км².[4]
Назва «Галичина» походить від міста Галич — столиці Галицького князівства. З другої половини XIII століття політичним та культурним центром краю стало місто Львів. Серед інших найбільших міст Галичини є Краків, Івано-Франківськ (раніше Станіслав), Тернопіль, Ряшів та ін.
У період входження Галичини до складу Габсбургської імперії у ХVIII столітті, до Галичини було додано частину польських земель (Малопольща), включно з Краковом, і утворено провінцію Королівство Галичини та Володимирії, після чого виник умовний поділ на Західну (польську) і Східну (українську, основну) Галичину. Після 1850 р. межею поміж Східною і Західною Галичиною прийнято вважати не давню межу між Галицьким князівством (Руським королівством) та польськими князівствами, що пролягає по межиріччю Віслока і Дунайця та території так званої Сандомирської пущі[5], а межу розподілу між двома апеляційними судами у Львові і Кракові. Тому центром Західної Галичини вважалося місто Краків, Східної — Львів. Таким чином західна околиця українських земель була віднесена адміністративно до апеляційного суду в Кракові. Межі Східної Галичини майже повністю збігаються з кордонами Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), проголошеної 1 листопада 1918 року. Після окупації Галичини поляками в 1919 р. термін «Галичина» в офіційному вжитку був замінений на «Східна Малопольща».
У межах Галичини виділяють культурно-етнографічні регіони: Західне Поділля, Опілля, Наддністрянщина, Підгір'я, Покуття, Надсяння, північні частини Бойківщини, Гуцульщини та Лемківщини. За діалектними, етнографічними особливостями Галичина — регіон неоднорідний. Зокрема, на теренах краю побутують наддністрянський, бойківський, покутсько-буковинський, надсянський та лемківський говори.
Галичина мала як свою державність — Галицьке князівство (1084—1199), так і перебувала у складі різних держав, серед яких Галицько-Волинське князівство (1199—1349), Угорське королівство (1349—1387)[6], Королівство Польське (1387—1569), Річ Посполита (1569—1772), Королівство Галичини та Володимирії — коронний край, складова частина Габсбурзької монархії (1772—1804), Австрійської імперії (1804—1867) і Австро-Угорщини у 1772–1918 роках, Західноукраїнська Народна Республіка (1918—1919), Українська Народна Республіка (1919), Польська Республіка (1919—1939). Після Другої світової війни Галичина розділена кордоном: західна частина — у складі Польщі, а східна — у складі СРСР (до 1991 року) і України (з 1991 року).
Через часткову лібералізацію національної політики у Австро-Угорщині після «Весни народів» 1848 року Східна Галичина стала осередком розвитку української культури, літератури та науки, в той час як у підросійській Україні (у складі Російської імперії) проводилася політика жорсткого зросійщення і дискримінація української культури. Через це Східна Галичина отримала назву «Український П'ємонт».
В истории финикийцы известны, прежде всего, как предприимчивые торговцы и отважные мореплаватели. Они имели многочисленные колонии по всему Средиземноморью, их торговые корабли плавали и на Британские острова, и в Индию. Услугами моряков-финикийцев пользовались многие соседние государства.
Надо ли говорить, как необходимо было правителям Финикии, купцам и мореплавателям простая и надежная письменность. Соседствуя с Египтом, финикийцы хорошо знали египетское письмо. Известна им была и клинопись. Но слишком сложными казались им эти письмена — им нужно было что-то более доступное, практичное. И это «что-то» они нашли в изобретении гиксосов. Алфавит гиксосских писцов не успел получить окончательного оформления в систему письменности по причине кратковременности существования гиксосского государства. Взяв его за основу, в Южной Финикии была создана своя система письменности. Финикийский алфавит состоял из 22 знаков (букв), следовавших друг за другом в строгой последовательности. Сами знаки-буквы имели простую для написания и запоминания форму. Каждый знак-буква выражал определенный согласный звук. Финикийцы дали буквам свои названия: для каждой буквы они подобрали слово, где первый звук соответствовал данной букве.
Галичина́ (пол. Galicja, нім. Galizien, їд. ליציע – Galicje) — історична назва українських етнічних земель[1], історичний регіон України[2][3] та південно-східної Польщі. Займає території сучасних Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської (крім північної частини) областей України і Підкарпатського і Малопольського воєводств Польщі. Згідно з Енциклопедією Українознавства, в етнографічних межах має площу 55700 км².[4]
Назва «Галичина» походить від міста Галич — столиці Галицького князівства. З другої половини XIII століття політичним та культурним центром краю стало місто Львів. Серед інших найбільших міст Галичини є Краків, Івано-Франківськ (раніше Станіслав), Тернопіль, Ряшів та ін.
У період входження Галичини до складу Габсбургської імперії у ХVIII столітті, до Галичини було додано частину польських земель (Малопольща), включно з Краковом, і утворено провінцію Королівство Галичини та Володимирії, після чого виник умовний поділ на Західну (польську) і Східну (українську, основну) Галичину. Після 1850 р. межею поміж Східною і Західною Галичиною прийнято вважати не давню межу між Галицьким князівством (Руським королівством) та польськими князівствами, що пролягає по межиріччю Віслока і Дунайця та території так званої Сандомирської пущі[5], а межу розподілу між двома апеляційними судами у Львові і Кракові. Тому центром Західної Галичини вважалося місто Краків, Східної — Львів. Таким чином західна околиця українських земель була віднесена адміністративно до апеляційного суду в Кракові. Межі Східної Галичини майже повністю збігаються з кордонами Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), проголошеної 1 листопада 1918 року. Після окупації Галичини поляками в 1919 р. термін «Галичина» в офіційному вжитку був замінений на «Східна Малопольща».
У межах Галичини виділяють культурно-етнографічні регіони: Західне Поділля, Опілля, Наддністрянщина, Підгір'я, Покуття, Надсяння, північні частини Бойківщини, Гуцульщини та Лемківщини. За діалектними, етнографічними особливостями Галичина — регіон неоднорідний. Зокрема, на теренах краю побутують наддністрянський, бойківський, покутсько-буковинський, надсянський та лемківський говори.
Галичина мала як свою державність — Галицьке князівство (1084—1199), так і перебувала у складі різних держав, серед яких Галицько-Волинське князівство (1199—1349), Угорське королівство (1349—1387)[6], Королівство Польське (1387—1569), Річ Посполита (1569—1772), Королівство Галичини та Володимирії — коронний край, складова частина Габсбурзької монархії (1772—1804), Австрійської імперії (1804—1867) і Австро-Угорщини у 1772–1918 роках, Західноукраїнська Народна Республіка (1918—1919), Українська Народна Республіка (1919), Польська Республіка (1919—1939). Після Другої світової війни Галичина розділена кордоном: західна частина — у складі Польщі, а східна — у складі СРСР (до 1991 року) і України (з 1991 року).
Через часткову лібералізацію національної політики у Австро-Угорщині після «Весни народів» 1848 року Східна Галичина стала осередком розвитку української культури, літератури та науки, в той час як у підросійській Україні (у складі Російської імперії) проводилася політика жорсткого зросійщення і дискримінація української культури. Через це Східна Галичина отримала назву «Український П'ємонт».
Объяснение:
лови
В истории финикийцы известны, прежде всего, как предприимчивые торговцы и отважные мореплаватели. Они имели многочисленные колонии по всему Средиземноморью, их торговые корабли плавали и на Британские острова, и в Индию. Услугами моряков-финикийцев пользовались многие соседние государства.
Надо ли говорить, как необходимо было правителям Финикии, купцам и мореплавателям простая и надежная письменность. Соседствуя с Египтом, финикийцы хорошо знали египетское письмо. Известна им была и клинопись. Но слишком сложными казались им эти письмена — им нужно было что-то более доступное, практичное. И это «что-то» они нашли в изобретении гиксосов. Алфавит гиксосских писцов не успел получить окончательного оформления в систему письменности по причине кратковременности существования гиксосского государства. Взяв его за основу, в Южной Финикии была создана своя система письменности.
Финикийский алфавит состоял из 22 знаков (букв), следовавших друг за другом в строгой последовательности. Сами знаки-буквы имели простую для написания и запоминания форму. Каждый знак-буква выражал определенный согласный звук. Финикийцы дали буквам свои названия: для каждой буквы они подобрали слово, где первый звук соответствовал данной букве.