“Ряди наші змішалися з вогнем і землею і коли ми з криком ура добігали до ворожих окопів, то я тільки пам’ятаю, що кулі і снаряди свистіли і ревіли навколо, а люди падали. Але скільки там було солдат: на місце вбитих і поранених все нові і нові… І коли все ж таки добігли до їх дротяної загорожі, за якою були і окопи, то я одну за однією кинув свої чотири бомби в їх окопи. А потім в багнети... Дорога сестричка, яка огидна справа війна. Коли вдариш в людину багнетом, то він йде як в подушку і самому робиться просто нудно… Як і завжди австро-германці атаки бояться, швидко тікають… А з права кулемет, та–та-та і прожектор та ракети частіше стали освітлювати, так що я побачив свої руки, вони в крові. Я подумав, а скільки своїми бомбами я убив людей, а багнетом переколов, а за що все це?” Про що пише солдат? Яке враження справляє на вас цей лист? Які настрої в армії у 1916 році він ілюструє?
...
Объяснение:
Наприкінці 1916 - на початку 1917 р. російська армія значною мірою втратила бойовий дух. Вона складалась вже із резерву – старших людей і зовсім молодих хлопців, якими до того ж часто командували «прапорщики запасу», не кадрові старшини, а цивільні люди, що пройшли кількамісячний вишкіл. Призовники із запасу місяцями без діла сиділи у казармах, чекаючи, коли їх вишлють на фронт. Їм не вистачало навіть гвинтівок для навчання військовому вишколу.
На початку березня 1917 р. генерал А.Денікін так описував стан 14-ї і 15-ї дивізії російської армії на Південно-Західному фронті: «Коні гинули від нестачі кормів, люди мерзли без чобіт та теплої білизни і хворіли тисячами; з неопалюваних румунських вагонів, непристосованих для хворих і поранених, витягували трупи і складали, як дрова, на станційних платформах. Солдати кидали зброю, браталися з противником, тікали з фронту.»
Повертаючись з фронту додому – в рідне село, солдати і тут бачили тяжкі наслідки війни.