б життя української шляхти наприкінці 16 - на початку 17 століття)
Після Кревської унії, й, особливо, після поразок Свидригайла Ольгердовича багато українських і білоруських князів втратили свої уділи. Відбувалося поступове зближення князівської верстви з представниками інших привілейованих станів і як наслідок утворення єдиного привілейованого стану – шляхти. Із середини 15 ст. на більшості українських земель утвердилася така структура панівного стану: князі – пани – зем’яни-шляхта – шляхта-голота – панцирні бояри.
Ця структура зберігалася до середини 17 ст. Щоправда навіть геть збіднілі князі мали більше шансів отримати високі уряди в порівнянні з менш родовитим, хай навіть і заможним, шляхтичем. Крім того, князі поступали на державну службу до Литовської, а потім Польської держав, зберігаючи свої князівства й отримуючи від держави у приватну власність та пожиттєве держання значні земельні володіння. Так княжі роди Острозьких, Вишневецьких, Корецьких, Чорторийських, Збаразьких обіймали провідні урядові посади у Великому князівстві Литовському, засідали в раді великого князя, а у воєнні походи йшли під власними прапорами.
З посиленням польського впливу князі втрачали здатність на державному рівні вирішувати долю своєї батьківщини – вона дедалі більше починала залежати від волі чужих столиць: Вільна чи Кракова.
Одначе княжі роди ще мали силу й авторитет чинити місцеве врядування. Поділивши між собою спершу Волинь, а згодом і Центральну Україну, вони перебрали реальну владу на місцях.
У їхніх володіннях діяло княже право із власними податками й судом. Було своє військо. Тож на місцевому рівні, здавалося, все лишалося таким, як і за княжої доби. Власне, тому представники княжих сімей пов’язували свої родоводи із князями Київської Русі.
У житті тогочасної України особливе місце посідав рід Острозьких.
Пани й дрібна шляхта: боротьба за рівні права всіх представників шляхетської верстви
До вищої верстви тогочасного українського суспільства, крім князів, належали також пани. Слово «пан» у 16 ст. позначало своєрідний титул. Так, та Київщині й Брацлавщині першої половини 16 ст. із 450 шляхетських родів панськими називалося близько сотні. Головною ознакою пана було те, що він володів хоч і невеликою, але власною, з діда-прадіда, отчинною землею. Як відомо, ще від часів Київської Русі численною була верства лицарів-бояр, що тримали землі-вислуги – маєтки, надані великим князем за військову службу. Зберігалися вони й за пізніших часів. Проте панові, на відміну від боярина, який мусив оселятися там, де подарує йому землю князь, було гарантоване спадкове володіння землею своїх предків. Найчисленнішим шляхетської верстви була дрібна шляхта – зем’яни. Частина з них мали право розпоряджатися власними маєтками, які були їх приватною власністю, решта користувалися землею за умови виконання військової повинності. Втративши землю, такі шляхтичі потрапляли до розряду шляхти-голоти.
Прикметною ознакою життя України було те, що, попри споконвічну неоднорідність, шляхетська верства прагнула здобути собі загальні права і привілеї, а отже, відокремитися остаточно від решти суспільства.
Й якщо князі мали ті права за фактом свого народження, то середній та дрібній шляхті доводилося їх виборювати. Зміни у становищі шляхти відбилися в законодавчому кодексі того часу – статуті Великого князівства Литовського в редакції 1529 р. – Першому (або Старому) Литовському статуті. Згідно з ним шляхті було гарантовано, що її не можна карати без суду. Закон також забезпечував шляхті володіння землею, яку не можна було відібрати «без вини».
Отже, наприкінці 16 ст. українська шляхта домоглася закріплення в законі прав, що їх упродовж століть виборювала собі мечем, виконуючи нелегкі військові обов’язки.
б життя української шляхти наприкінці 16 - на початку 17 століття)
Після Кревської унії, й, особливо, після поразок Свидригайла Ольгердовича багато українських і білоруських князів втратили свої уділи. Відбувалося поступове зближення князівської верстви з представниками інших привілейованих станів і як наслідок утворення єдиного привілейованого стану – шляхти. Із середини 15 ст. на більшості українських земель утвердилася така структура панівного стану: князі – пани – зем’яни-шляхта – шляхта-голота – панцирні бояри.
Ця структура зберігалася до середини 17 ст. Щоправда навіть геть збіднілі князі мали більше шансів отримати високі уряди в порівнянні з менш родовитим, хай навіть і заможним, шляхтичем. Крім того, князі поступали на державну службу до Литовської, а потім Польської держав, зберігаючи свої князівства й отримуючи від держави у приватну власність та пожиттєве держання значні земельні володіння. Так княжі роди Острозьких, Вишневецьких, Корецьких, Чорторийських, Збаразьких обіймали провідні урядові посади у Великому князівстві Литовському, засідали в раді великого князя, а у воєнні походи йшли під власними прапорами.
З посиленням польського впливу князі втрачали здатність на державному рівні вирішувати долю своєї батьківщини – вона дедалі більше починала залежати від волі чужих столиць: Вільна чи Кракова.
Одначе княжі роди ще мали силу й авторитет чинити місцеве врядування. Поділивши між собою спершу Волинь, а згодом і Центральну Україну, вони перебрали реальну владу на місцях.
У їхніх володіннях діяло княже право із власними податками й судом. Було своє військо. Тож на місцевому рівні, здавалося, все лишалося таким, як і за княжої доби. Власне, тому представники княжих сімей пов’язували свої родоводи із князями Київської Русі.
У житті тогочасної України особливе місце посідав рід Острозьких.
Пани й дрібна шляхта: боротьба за рівні права всіх представників шляхетської верстви
До вищої верстви тогочасного українського суспільства, крім князів, належали також пани. Слово «пан» у 16 ст. позначало своєрідний титул. Так, та Київщині й Брацлавщині першої половини 16 ст. із 450 шляхетських родів панськими називалося близько сотні. Головною ознакою пана було те, що він володів хоч і невеликою, але власною, з діда-прадіда, отчинною землею. Як відомо, ще від часів Київської Русі численною була верства лицарів-бояр, що тримали землі-вислуги – маєтки, надані великим князем за військову службу. Зберігалися вони й за пізніших часів. Проте панові, на відміну від боярина, який мусив оселятися там, де подарує йому землю князь, було гарантоване спадкове володіння землею своїх предків. Найчисленнішим шляхетської верстви була дрібна шляхта – зем’яни. Частина з них мали право розпоряджатися власними маєтками, які були їх приватною власністю, решта користувалися землею за умови виконання військової повинності. Втративши землю, такі шляхтичі потрапляли до розряду шляхти-голоти.
Прикметною ознакою життя України було те, що, попри споконвічну неоднорідність, шляхетська верства прагнула здобути собі загальні права і привілеї, а отже, відокремитися остаточно від решти суспільства.
Й якщо князі мали ті права за фактом свого народження, то середній та дрібній шляхті доводилося їх виборювати. Зміни у становищі шляхти відбилися в законодавчому кодексі того часу – статуті Великого князівства Литовського в редакції 1529 р. – Першому (або Старому) Литовському статуті. Згідно з ним шляхті було гарантовано, що її не можна карати без суду. Закон також забезпечував шляхті володіння землею, яку не можна було відібрати «без вини».
Отже, наприкінці 16 ст. українська шляхта домоглася закріплення в законі прав, що їх упродовж століть виборювала собі мечем, виконуючи нелегкі військові обов’язки.
Подробнее - на -