Щербицький Володимир Васильович - керівник уряду УРСР (керував урядом: лютий 1961 р. — липень 1963 р., жовтень 1965 р. — травень 1972 р.)
Народився 17 лютого 1918 р. у м. Верхньодніпровськ Катеринославської губернії, нині Дніпропетровська область, у сім’ї робітника. У 1936 р. став студентом механічного факультету Дніпропетровського хіміко-технологічного інституту, який закінчив перед самою війною. Під час навчання працював креслярем, конструктором, машиністом компресорів на заводах Дніпропетровська. Паралельно закінчив річну школу пропагандистів.
Влітку 1941 р. мобілізований і відряджений у Військову академію хімічного захисту. Пройшов у ній прискорений курс навчання і у званні лейтенанта направлений в Закавказький військовий округ, де став начальником хімслужби 34-го полку. До грудня 1945 р. перебував на командних посадах у військах діючої армії.
Після демобілізації вернувся додому і влаштувався на роботу начальником бюро планово-попереджувальних ремонтів коксохімічного заводу. Невдовзі його обрали секретарем партбюро цього заводу. Від січня 1948 р. працював у Дніпродзержинському міськкомі партії — спочатку завідуючим оргінструкторським відділом, а з серпня того ж року — другим секретарем міськкому. У 1952 р. — парторг ЦК КПРС Дніпродзержинського металургійного заводу.
Від серпня 1952 р. до лютого 1954 р. — перший секретар Дніпродзержинського міськкому Компартії України. У 1954—55 рр. — другий, а у 1955—57 рр. — перший секретар Дніпропетровського обкому. У 1957 р. став членом президії (згодом політбюро) і секретарем ЦК Компартії України. На ХХ з’їзді КПРС обраний членом Центральної ревізійної комісії.
Наприкінці лютого 1961 р. В. Щербицький — голова РМ України. Від жовтня того ж року — кандидат у члени президії ЦК КПРС. Спроба В. Щербицького протидіяти волюнтаристським методам управління і безглуздим експериментам в економіці коштувала йому відставки. У липні 1963 р. увільнений від обов’язків голови РМ. Вернувся у Дніпропетровськ, був обраний першим секретарем Дніпропетровського промислового обкому Компартії України. Після повернення КПРС до попередньої партійної структури очолив Дніпропетровський обком Компартії України.
Друге призначення В. Щербицького головою РМ УРСР відбулося в жовтні 1965 р. У грудні того ж року став кандидатом у члени президії (з 1966 р. — політбюро) ЦК КПРС. Від квітня 1971 р. — член політбюро ЦК КПРС. У травні 1972 р. обраний першим секретарем ЦК Компартії України. На цій посаді працював 17 років.
Час перебування В. Щербицького на вищих державних і партійних постах був періодом кількісного економічного зростання, і значною мірою воно було результатом його неабияких організаційних здібностей, ініціативності, високої вимогливості, особистої чесності і принциповості. Йому вдалося результативно протидіяти порушенням законності та явищам корупції.
Проте зупинити інерцію гальмівних процесів, які впродовж 70-х рр. посилювалися, В. Щербицькому виявилося не під силу. Апологетика "розвинутого соціалізму" затемнювала аналіз реальних суспільно-економічних процесів. Однобоке розуміння інтернаціоналізму призвело до звуження сфери застосування української мови.
Недостатня протидія централізаторським устремлінням Москви зумовила високий ступінь залежності економіки України від підприємств, що перебували поза її межами; майже 80% заводів і фабрик не мали завершеного виробничого циклу. Розміщення союзним урядом атомної електростанції у безпосередній близькості від столиці України обернулося жахливою Чорнобильською катастрофою.
Під час вересневого (1989 р.) пленуму ЦК Компартії України В. Щербицький звернувся із заявою про увільнення його від обов’язків першого секретаря і члена політбюро ЦК Компартії України за віком і станом здоров’я. Після відставки Володимир Васильович прожив недовго. 16 лютого 1990 р. його не стало. Похований у м. Києві, на Байковому цвинтарі. На батьківщині В. Щербицького, у м. Верхньодніпровськ йому споруджено пам’ятник.
Нагороджений 7 орденами Леніна (1958, 1968, 1971, 1973, 1977, 1983, 1988), 2 орденами Жовтневої Революції (1978, 1982), Вітчизняної війни I ступеня (1985), багатьма медалями. Двічі удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці (1974, 1977). Лауреат Ленінської премії.
Повоєнний період мав низку особливостей в усіх сферах життя, проте передусім - у людській свідомості. Суспільство болісно переходило до мирного життя, хоч люди, попри усі труднощі, сподівалися на краще. Утім, майбутнє поліпшення життя суперечило суті сталінського режиму. Випробуваними раніше методами режим прагнув якнайшвидше ліквідувати наслідки війни, апелюючи до патріотизму людей. Однак відносини між державою і суспільством анітрохи не пом'якшилися: представники влади й надалі зловживали безкарністю, придушуючи спроби інакомислення і нехтуючи елементарними людськими правами.
За роки війни зріс міжнародний авторитет України, яка витримала тягар нацистської окупації й відіграла велику роль у перемозі Об'єднаних Націй. Уперше за багато століть майже всі етнічні українські землі були об'єднані в межах однієї держави. Міжнародна спільнота визнала західні кордони УРСР та її право перебувати серед країн - засновниць Організації Об'єднаних Націй (ООН). Проте, на думку сучасних істориків, членство в ООН не було основною причиною відновлення прав зовнішнього представництва республіки. Про інші причини виходу України на міжнародну арену як суб'єкта міжнародного права дізнаєтеся з тексту параграфа.
1. Міжнародне становище
Переживши драматичні події Другої світової війни, Україна була втягнута в «холодну війну». Так називають глобальне протистояння двох наддержав - СРСР і США - та їхніх блоків у сфері політики, ідеології, економіки й культури, що супроводжувалося гонкою озброєнь. Протидіяти російсько-радянському експансіонізму першим закликав Вінстон Черчилль. Виступаючи в березні 1946 р. у Фултоні, у присутності президента США Гаррі Трумена, він попередив, що треба подолати пов'язану з утворенням Організації Об'єднаних Націй ейфорію й мобілізувати ресурси вільного світу для відсічі Радянському Союзу.
Мобілізація здійснювалася у двох напрямках: воєнно-політичному й економічному. У 1949 р. американська, англійська і французька зони окупації Німеччини були об'єднані в єдину країну - Федеративну Республіку Німеччини (ФРН). США і країни Західної Європи, включаючи ФРН, створили організацію колективної безпеки - Північноатлантичний пакт (НАТО). Ще раніше, у квітні 1948 р., Конгрес США схвалив програму до ноземним державам, яку назвали за прізвищем тодішнього державного секретаря планом Маршалла. Упродовж 1948-1952 рр. постраждалі від війни європейські країни одержали багатомільярдні доларові ресурси, які до здійснити відбудову й технічну реконструкцію господарства й закласти основи економічної інтеграції. План Маршалла подолав соціальну напруженість у суспільстві й усунув загрозу комуністичного перевороту в Західній Європі.
Рада економічної взаємодо РЕВ) - міжнародна економічна організація країн «народної демократії», створена в Москві в січні 1949 р. Країнами-засновницями стали СРСР, Болгарія, Польща, Румунія, Угорщина, Чехословаччина.
З газети «Вашингтон пост», США. Січень 1949 р.
Кремль не допустив поширення плану Маршалла на країни Центрально-Східної Європи, у яких насаджував, користуючись присутністю своїх військ, політичний режим «народної демократії». У 1949 р. в Москві була створена Рада економічної взаємодо РЕВ), члени якої могли користуватися сировинними й паливними ресурсами СРСР за цінами, нижчими від світових. У 1955 р. економічний союз був доповнений воєнним - Організацією Варшавського договору (ОВД). Він юридично закріпив присутність радянських військ у Центрально-Східній Європі.
У 1945 р. Україна стала членом-засновником ООН. Восени 1945 р. Підготовча комісія розробила порядок денний першої сесії Генеральної Асамблеї ООН. Віце-головою Підготовчої комісії був тодішній нарком закордонних справ УРСР Дмитро Мануїльський.
14 березня 1944 р. Верховна Рада Української PCP ухвалила Закон «Про утворення Народного Комісаріату закордонних справ УРСР». Такі комісаріати було створено в усіх союзних республіках. Сталін був зацікавлений у тому, щоб до ООН увійшли всі радянські республіки.Проте держави-засновниці погодилися на участь, крім СРСР, України та Білорусії.
Щербицький Володимир Васильович - керівник уряду УРСР (керував урядом: лютий 1961 р. — липень 1963 р., жовтень 1965 р. — травень 1972 р.)
Народився 17 лютого 1918 р. у м. Верхньодніпровськ Катеринославської губернії, нині Дніпропетровська область, у сім’ї робітника. У 1936 р. став студентом механічного факультету Дніпропетровського хіміко-технологічного інституту, який закінчив перед самою війною. Під час навчання працював креслярем, конструктором, машиністом компресорів на заводах Дніпропетровська. Паралельно закінчив річну школу пропагандистів.
Влітку 1941 р. мобілізований і відряджений у Військову академію хімічного захисту. Пройшов у ній прискорений курс навчання і у званні лейтенанта направлений в Закавказький військовий округ, де став начальником хімслужби 34-го полку. До грудня 1945 р. перебував на командних посадах у військах діючої армії.
Після демобілізації вернувся додому і влаштувався на роботу начальником бюро планово-попереджувальних ремонтів коксохімічного заводу. Невдовзі його обрали секретарем партбюро цього заводу. Від січня 1948 р. працював у Дніпродзержинському міськкомі партії — спочатку завідуючим оргінструкторським відділом, а з серпня того ж року — другим секретарем міськкому. У 1952 р. — парторг ЦК КПРС Дніпродзержинського металургійного заводу.
Від серпня 1952 р. до лютого 1954 р. — перший секретар Дніпродзержинського міськкому Компартії України. У 1954—55 рр. — другий, а у 1955—57 рр. — перший секретар Дніпропетровського обкому. У 1957 р. став членом президії (згодом політбюро) і секретарем ЦК Компартії України. На ХХ з’їзді КПРС обраний членом Центральної ревізійної комісії.
Наприкінці лютого 1961 р. В. Щербицький — голова РМ України. Від жовтня того ж року — кандидат у члени президії ЦК КПРС. Спроба В. Щербицького протидіяти волюнтаристським методам управління і безглуздим експериментам в економіці коштувала йому відставки. У липні 1963 р. увільнений від обов’язків голови РМ. Вернувся у Дніпропетровськ, був обраний першим секретарем Дніпропетровського промислового обкому Компартії України. Після повернення КПРС до попередньої партійної структури очолив Дніпропетровський обком Компартії України.
Друге призначення В. Щербицького головою РМ УРСР відбулося в жовтні 1965 р. У грудні того ж року став кандидатом у члени президії (з 1966 р. — політбюро) ЦК КПРС. Від квітня 1971 р. — член політбюро ЦК КПРС. У травні 1972 р. обраний першим секретарем ЦК Компартії України. На цій посаді працював 17 років.
Час перебування В. Щербицького на вищих державних і партійних постах був періодом кількісного економічного зростання, і значною мірою воно було результатом його неабияких організаційних здібностей, ініціативності, високої вимогливості, особистої чесності і принциповості. Йому вдалося результативно протидіяти порушенням законності та явищам корупції.
Проте зупинити інерцію гальмівних процесів, які впродовж 70-х рр. посилювалися, В. Щербицькому виявилося не під силу. Апологетика "розвинутого соціалізму" затемнювала аналіз реальних суспільно-економічних процесів. Однобоке розуміння інтернаціоналізму призвело до звуження сфери застосування української мови.
Недостатня протидія централізаторським устремлінням Москви зумовила високий ступінь залежності економіки України від підприємств, що перебували поза її межами; майже 80% заводів і фабрик не мали завершеного виробничого циклу. Розміщення союзним урядом атомної електростанції у безпосередній близькості від столиці України обернулося жахливою Чорнобильською катастрофою.
Під час вересневого (1989 р.) пленуму ЦК Компартії України В. Щербицький звернувся із заявою про увільнення його від обов’язків першого секретаря і члена політбюро ЦК Компартії України за віком і станом здоров’я. Після відставки Володимир Васильович прожив недовго. 16 лютого 1990 р. його не стало. Похований у м. Києві, на Байковому цвинтарі. На батьківщині В. Щербицького, у м. Верхньодніпровськ йому споруджено пам’ятник.
Нагороджений 7 орденами Леніна (1958, 1968, 1971, 1973, 1977, 1983, 1988), 2 орденами Жовтневої Революції (1978, 1982), Вітчизняної війни I ступеня (1985), багатьма медалями. Двічі удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці (1974, 1977). Лауреат Ленінської премії.
Повоєнний період мав низку особливостей в усіх сферах життя, проте передусім - у людській свідомості. Суспільство болісно переходило до мирного життя, хоч люди, попри усі труднощі, сподівалися на краще. Утім, майбутнє поліпшення життя суперечило суті сталінського режиму. Випробуваними раніше методами режим прагнув якнайшвидше ліквідувати наслідки війни, апелюючи до патріотизму людей. Однак відносини між державою і суспільством анітрохи не пом'якшилися: представники влади й надалі зловживали безкарністю, придушуючи спроби інакомислення і нехтуючи елементарними людськими правами.
За роки війни зріс міжнародний авторитет України, яка витримала тягар нацистської окупації й відіграла велику роль у перемозі Об'єднаних Націй. Уперше за багато століть майже всі етнічні українські землі були об'єднані в межах однієї держави. Міжнародна спільнота визнала західні кордони УРСР та її право перебувати серед країн - засновниць Організації Об'єднаних Націй (ООН). Проте, на думку сучасних істориків, членство в ООН не було основною причиною відновлення прав зовнішнього представництва республіки. Про інші причини виходу України на міжнародну арену як суб'єкта міжнародного права дізнаєтеся з тексту параграфа.
1. Міжнародне становище
Переживши драматичні події Другої світової війни, Україна була втягнута в «холодну війну». Так називають глобальне протистояння двох наддержав - СРСР і США - та їхніх блоків у сфері політики, ідеології, економіки й культури, що супроводжувалося гонкою озброєнь. Протидіяти російсько-радянському експансіонізму першим закликав Вінстон Черчилль. Виступаючи в березні 1946 р. у Фултоні, у присутності президента США Гаррі Трумена, він попередив, що треба подолати пов'язану з утворенням Організації Об'єднаних Націй ейфорію й мобілізувати ресурси вільного світу для відсічі Радянському Союзу.
Мобілізація здійснювалася у двох напрямках: воєнно-політичному й економічному. У 1949 р. американська, англійська і французька зони окупації Німеччини були об'єднані в єдину країну - Федеративну Республіку Німеччини (ФРН). США і країни Західної Європи, включаючи ФРН, створили організацію колективної безпеки - Північноатлантичний пакт (НАТО). Ще раніше, у квітні 1948 р., Конгрес США схвалив програму до ноземним державам, яку назвали за прізвищем тодішнього державного секретаря планом Маршалла. Упродовж 1948-1952 рр. постраждалі від війни європейські країни одержали багатомільярдні доларові ресурси, які до здійснити відбудову й технічну реконструкцію господарства й закласти основи економічної інтеграції. План Маршалла подолав соціальну напруженість у суспільстві й усунув загрозу комуністичного перевороту в Західній Європі.
Рада економічної взаємодо РЕВ) - міжнародна економічна організація країн «народної демократії», створена в Москві в січні 1949 р. Країнами-засновницями стали СРСР, Болгарія, Польща, Румунія, Угорщина, Чехословаччина.
З газети «Вашингтон пост», США. Січень 1949 р.
Кремль не допустив поширення плану Маршалла на країни Центрально-Східної Європи, у яких насаджував, користуючись присутністю своїх військ, політичний режим «народної демократії». У 1949 р. в Москві була створена Рада економічної взаємодо РЕВ), члени якої могли користуватися сировинними й паливними ресурсами СРСР за цінами, нижчими від світових. У 1955 р. економічний союз був доповнений воєнним - Організацією Варшавського договору (ОВД). Він юридично закріпив присутність радянських військ у Центрально-Східній Європі.
У 1945 р. Україна стала членом-засновником ООН. Восени 1945 р. Підготовча комісія розробила порядок денний першої сесії Генеральної Асамблеї ООН. Віце-головою Підготовчої комісії був тодішній нарком закордонних справ УРСР Дмитро Мануїльський.
14 березня 1944 р. Верховна Рада Української PCP ухвалила Закон «Про утворення Народного Комісаріату закордонних справ УРСР». Такі комісаріати було створено в усіх союзних республіках. Сталін був зацікавлений у тому, щоб до ООН увійшли всі радянські республіки.Проте держави-засновниці погодилися на участь, крім СРСР, України та Білорусії.