Галицко-Волынское княжество (1199-1340) - государственное объединение, которое унаследовало политическую традицию Киевской Руси. Его основателем стал волынский князь Роман Мстиславович, который в 1199 объединил Галицкое и Волынское княжества в единое государство. В 1202 г.. Власть Романа распространилась на Киев и другие юго-западные княжества Руси. Столицей был Галич.
В истории украинского народа Галицко-Волынское княжество сыграло чрезвычайно большую роль, став после упадка Киева новым центром политической и экономической жизни. Территориально и политически оно объединило практически все этнические украинские земли, сохранило от завоевания и ассимиляции южную и западную ветви восточного славянства их консолидации и осознанию собственной самобытности.
Удачное географическое расположение, прежде всего, близость к западноевропейским торговых путей, обусловило экономический рост и укрепление данной территории. А энергичная объединительная политика князей Романа Мстиславича и Даниила Романовича Галицкого политическому подъему княжества, превращению его в активного политического игрока на международной арене. Более ста лет позиция Галицко-Волынского княжества существенно влияла на политические процессы тогдашней Западной Европы, а его правители были среди самых заметных фигур европейской политики. Благодаря интенсивным сношениям с Европой удалось значительно расширить западноевропейскую культуру, избежав таким образом односторонней ориентации на Византию и непроизводительных азиатских влияний.
Галицко-Волынское княжество заложило основы украинской государственности, накопило силы для дальнейшего развития. Его политические, экономические, военные, культурные традиции имели существенное влияние на формирование Великого Литовского княжества.
Кімері́йці, кіммерійці або кімери, кі́ммери (грец. κιμμέριοι, лат. Cimmerii) — стародавній кочовий народ, який жив на території Північного Причорномор'я (півдня України)[1][2] в IX — VII століттях до н. е. Більша частина в VII столітті до н. е. помандрувала через Кавказ до Малої Азії через нашестя скіфів[1]. Менша частина осіла в Північному Причорномор'ї, змінивши кочовий образ життя[3][4], і стала відомою як таври[1], що були причетні до закладання греками колонії Кімерик як південно-західного прикордонного форпосту Боспорського царства (50 км на південь від Керчі)[1]. Остаточно кімерійці асимілювалися з місцевими племенами Кримського півострову[4][3]. Разом з гетами в українській історії становлять власне місцеву археологічну культуру[5]. Назва племені кімерійців не є їхньою самоназвою, оскільки ця назва була дана ассирійцями стосовно всіх племен Північного Причорномор'я[4][3]. Уривок з ассирійських джерел, де Асархаддон говорить про «воїнів ґімірра», дав підставу ототожнювати їх із кімерійцями
Галицко-Волынское княжество (1199-1340) - государственное объединение, которое унаследовало политическую традицию Киевской Руси. Его основателем стал волынский князь Роман Мстиславович, который в 1199 объединил Галицкое и Волынское княжества в единое государство. В 1202 г.. Власть Романа распространилась на Киев и другие юго-западные княжества Руси. Столицей был Галич.
В истории украинского народа Галицко-Волынское княжество сыграло чрезвычайно большую роль, став после упадка Киева новым центром политической и экономической жизни. Территориально и политически оно объединило практически все этнические украинские земли, сохранило от завоевания и ассимиляции южную и западную ветви восточного славянства их консолидации и осознанию собственной самобытности.
Удачное географическое расположение, прежде всего, близость к западноевропейским торговых путей, обусловило экономический рост и укрепление данной территории. А энергичная объединительная политика князей Романа Мстиславича и Даниила Романовича Галицкого политическому подъему княжества, превращению его в активного политического игрока на международной арене. Более ста лет позиция Галицко-Волынского княжества существенно влияла на политические процессы тогдашней Западной Европы, а его правители были среди самых заметных фигур европейской политики. Благодаря интенсивным сношениям с Европой удалось значительно расширить западноевропейскую культуру, избежав таким образом односторонней ориентации на Византию и непроизводительных азиатских влияний.
Галицко-Волынское княжество заложило основы украинской государственности, накопило силы для дальнейшего развития. Его политические, экономические, военные, культурные традиции имели существенное влияние на формирование Великого Литовского княжества.
Кімері́йці, кіммерійці або кімери, кі́ммери (грец. κιμμέριοι, лат. Cimmerii) — стародавній кочовий народ, який жив на території Північного Причорномор'я (півдня України)[1][2] в IX — VII століттях до н. е. Більша частина в VII столітті до н. е. помандрувала через Кавказ до Малої Азії через нашестя скіфів[1]. Менша частина осіла в Північному Причорномор'ї, змінивши кочовий образ життя[3][4], і стала відомою як таври[1], що були причетні до закладання греками колонії Кімерик як південно-західного прикордонного форпосту Боспорського царства (50 км на південь від Керчі)[1]. Остаточно кімерійці асимілювалися з місцевими племенами Кримського півострову[4][3]. Разом з гетами в українській історії становлять власне місцеву археологічну культуру[5]. Назва племені кімерійців не є їхньою самоназвою, оскільки ця назва була дана ассирійцями стосовно всіх племен Північного Причорномор'я[4][3]. Уривок з ассирійських джерел, де Асархаддон говорить про «воїнів ґімірра», дав підставу ототожнювати їх із кімерійцями