Ранняя история Караханидов освещена в источниках неполно, и сведения о нем носят в основном полулегендарный характер. Тем не менее, через повествования, переданные поздними мусульманскими авторами, можно восстановить общий ход событий, мотивы и характер распространения ислама среди тюркских племен Жетысу и Восточного Туркестана, особенности и значение данного процесса. Основатель государства Караханидов Сатук Богра Кара-хан (915-955 гг.) стоит у истоков исламизации его населения. О легендарном кагане у Джамала Карши сказано: «Сатук Бугра-хан ал Муджахид Абд ал Карим ибн Базир Арслан-хан ибн Тангла [Билга] Бахур [Нахур] Кадр-хан из рода Афрасиаба ибн Пушанг ибн Алп ибн Рисиман», «он был первым среди тюркских хаканов, кто принял ислам в пределах Кашгара и Фарганы в правление правоверных в государстве ал-амир ар-Рашид Абд ал-Малика ибн Нуха ас-Самани» [1, с. 101].
В письменных источниках упоминается о бегстве через Жетысу в Кашгар ко двору кар-лукского правителя Огулчака саманида Насра ибн Мансура, потерпевшего поражение в междоусобной войне в конце IX века. Огулчак был сыном небезызвестного Бильге Кюль Кадыр-хана, однако он не придерживался мусульманской религии. Тюркский вождь хорошо принял изгнанного иранского аристократа [2, с. 104 -106], даже дал ему в правление область (возможно, желая использовать его для своих политических целей). Разумеется, бывший царь Маве-раннахра приехал не один: речь идет об иммиграции в страну значительной группы бухарских мусульман из числа сторонников и родичей эмира.
Торговые и культурные связи между Восточным Туркестаном и Мавераннахром резко возросли с поселением в Кашгаре мусульман: «И зачастили торговые караваны из Бухары и Самарканда в него (Артудж - селение в Восточном Туркестане), сбывая утварь и ткани» [2, c. 104 - 105] Огулчак был человеком неглубоким, он очень соблазнялся товарами, дивился парче, сладостям, и только потом у него появился некоторый интерес к культуре и религии бухарских мусульман. В составе караванов, разумеется, были и проповедники-суфии, да и каждый купец был верующим и осведомленным в вопросах веры человеком. Но всерьез заинтересоваться исламом суждено было не Огулчаку, а молодому племяннику кашгарского правителя - Сатуку.
Согласно традиционным источникам, в свои двенадцать лет Сатук был мальчиком «совершенной красоты, природного ума, чистоты помыслов, здравого разумения и понимания, чего не было у царевичей до него» [2, c. 104]. Однажды он видел, как люди из Бухары совершают намаз и спросил Насра ас-Самани, что они делают. Тот поспешил разъяснить ему основы мусульманства. Проповедь саманида и наблюдение за жизнью мусульман заставили Сатука глубоко задуматься о религии и вынести свое первое суждение: «И как же достойно поклонения это божество, и как прав этот пророк (в том), что следовали за ним».
В распространенных в Восточном Туркестане, Средней Азии и Казахстане дастанах о Сатуке Богра-хане, личность будущего кагана окружена ореолом святости. Миссия правителя среди тюрков (как и родившегося позже него Ходжи Ахмеда Йасави) была предопределена свыше: во время миграджа пророк Мухаммед в присутствии ангела Джебраила лично разговаривал с духом будущего Сатука. Приводятся и другие мистические сюжеты. Первый урок ислама тюркский принц получил в юном возрасте во время охоты. Сатук отделился от друзей, догоняя зайца. Заяц будто бы обернулся старцем, святым Хизром. Хизр был первым, кто проповедал ему истину ислама [3].
В варианте сказаний, приведенных Чоканом Валихановым, караханидского хана обратил в мусульманство саманидский проповедник, ходжа, благочестивый ученый и торговец Абунаср ас-Самани. Самани был глубоко верующим человеком; однажды ему приснился пророк Мухаммед, сообщивший ему радостную весть о том, что на него возлагается почетная миссия обращения в ислам Сатука в Туркестане, будущего воителя за веру, но «пока в образе неверного». По приказу Пророка «Восстань. Он родился. Иди и ищи» Абунаср Самани-ходжа отправляется в Туркестан и находит в Кашгаре Сатука [4, c. 117-118]. Вполне возможно, что наряду с сама-нидским принцем на мировоззрение Сатука оказали влияние и другие личности — ученые, суфии (фигурирует также имя богослова Калимати, жившего при дворе тюркского кагана).
Розгром північно-східних князівств нічому не навчив українську знать. Князі продовжували ворогувати один з одним і навіть не робили спроб об’єднатися для відсічі ворожого нападу. Кожен вважав, що до нього черга не дійде, а якщо й дійде, то він відсидиться за міцними міськими мурами. Навесні 1239 р. монголо-татари вторглися у порубіжні українські землі. Після короткочасного відпочинку монголо-татарські загони рушили на захід, руйнуючи на своєму шляху міста й села. Населення України мужньо обороняло свої оселі, майно й власне життя. Запеклий опір загарбникам вчинили захисники Вишгорода, Білгорода, Володимира та багатьох інших міст і городиш. Безприкладний героїзм виявили захисники невеликого городища Райки на Житомирщині. Тривалий час вони відбивали штурми татар, і навіть коли ті вдерлися в городище, продовжували битися з ними на вулицях і в будинках. Майже вся територія городища була всіяна трупами чоловіків, жінок та дітей. Але розрізнені острівці народного опору не могли врятувати Україну, і в 1241 р. Її надовго завоювали монголо-татари. Потім настала черга інших європейських країн, зокрема Польщі, Угорщини, Чехії, Словаччини. Наштовхнувшися на героїчний опір південних слов’ян, ослаблена армія монголо-татар у 1242 р. відійшла на схід. У пониззі Волги монголо-татари утворили свою державу — Золоту Орду із столицею в Сараї.
З втратою політичної самостійності в історії України почався новий етап. Змінилися форми політичної влади, розстановка суспільних сил, соціально-економічне становище населення, зовнішньополітичні відносини, почалося пристосування всіх форм життя до нових умов існування. Золотоординські хани тримали під контролем внутрішнє життя, намагалися будь-що не допустити відродження єдиної Української держави. Для цього вони розпалювали ворожнечу ніж місцевими князями й не давали нікому зміцнитися. Київ і Київська земля спочатку були передані у відання володимиро-суздальських князів, а потім під владу ханських намісників. Київський князь Михайло Всеволодович хоч і повернувся до Києва, але жив за містом, на острові, а в 1246 р. був убитий в Сараї. Київська земля збезкняжіла, князівські роди не претендували на вищу владу. Переяславське князівство взагалі припинило існування як окреме територіально-політичне об’єднання. Чернігів із землями відійшов до Брянського князівства. Постійні грабіжницькі набіги монголо-татарських правителів на лівобережні українські землі супроводжувалися винищенням людей, занепадом сільського господарства та ремесла. Представники місцевих князівських родин у другій половині XIII ст. не наважувалися на збройне протистояння могутній імперії.
Посилення Української держави не відповідало інтересам Золотої Орди. Щоб розчленувати її на окремі уділи, хан Батий восени 1245 р. наказав Данилу Галицькому: «Віддай Галич!». Змушений відвідати столицю Золотої Орди, Данило Романович ціною всіляких принижень і визнанням васальної залежності від хана утримав за собою князівський стіл. Це дало йому змогу почати підготовку до визволення українських земель від поневолювачів. Разом з тим він уклав проти Золотої Орди союз із своїм зятем князем володимиро-суздальським, а також польськими, литовськими князями та угорським королем. Заради своєї мети галицько-волинський князь пішов на зближення з римською курією. Але після розгрому в 1252 р. ординцями володимиро-суздальського князя Галицько-Волинська держава залишилася фактично віч-на-віч з наймогутнішим у світі супротивником. Це знову змусило князя відновити зв’язки з римською курією й навіть коронуватися в 1253 р. в Дорогичині. Та переконавшися в нездатності Риму організувати хрестовий похід проти Золотої Орди, Данило Галицький припинив з нею стосунки.
Почалося визволення Галичини й Волині від нечисленних татарських загонів і колабораціоністів з деяких місцевих феодалів. Спільно галичани й волиняни в 1252 р. вигнали татарську орду хана Куремсн з пониззя за Дністер. Протягом 1254— 1255 рр. дружини Данила й Василька Романовичів та Лева Даниловича звільнили Болохівщину, а також землі вздовж Бугу, Случі й Тетерева. Галицько-Волинська держава на кілька років здобула незалежність від Золотої Орди. Але в 1259 р. на кордонах Волині з’явилося об’єднане татарське військо, послане великим ханом для упокорення повсталих народів. Щоб вберегти своє дітище від розгрому, Данило Галицький був змушений виконати наказ про знищення міських укріплень. Галичина й Волинь знову виявилися беззахисними перед загарбниками, а сам князь мусив підтвердити васальну залежність від Золотої Орди й направити свою дружину на до татарам у їхньому поході проти Польщі та Литви.
Ранняя история Караханидов освещена в источниках неполно, и сведения о нем носят в основном полулегендарный характер. Тем не менее, через повествования, переданные поздними мусульманскими авторами, можно восстановить общий ход событий, мотивы и характер распространения ислама среди тюркских племен Жетысу и Восточного Туркестана, особенности и значение данного процесса. Основатель государства Караханидов Сатук Богра Кара-хан (915-955 гг.) стоит у истоков исламизации его населения. О легендарном кагане у Джамала Карши сказано: «Сатук Бугра-хан ал Муджахид Абд ал Карим ибн Базир Арслан-хан ибн Тангла [Билга] Бахур [Нахур] Кадр-хан из рода Афрасиаба ибн Пушанг ибн Алп ибн Рисиман», «он был первым среди тюркских хаканов, кто принял ислам в пределах Кашгара и Фарганы в правление правоверных в государстве ал-амир ар-Рашид Абд ал-Малика ибн Нуха ас-Самани» [1, с. 101].
В письменных источниках упоминается о бегстве через Жетысу в Кашгар ко двору кар-лукского правителя Огулчака саманида Насра ибн Мансура, потерпевшего поражение в междоусобной войне в конце IX века. Огулчак был сыном небезызвестного Бильге Кюль Кадыр-хана, однако он не придерживался мусульманской религии. Тюркский вождь хорошо принял изгнанного иранского аристократа [2, с. 104 -106], даже дал ему в правление область (возможно, желая использовать его для своих политических целей). Разумеется, бывший царь Маве-раннахра приехал не один: речь идет об иммиграции в страну значительной группы бухарских мусульман из числа сторонников и родичей эмира.
Торговые и культурные связи между Восточным Туркестаном и Мавераннахром резко возросли с поселением в Кашгаре мусульман: «И зачастили торговые караваны из Бухары и Самарканда в него (Артудж - селение в Восточном Туркестане), сбывая утварь и ткани» [2, c. 104 - 105] Огулчак был человеком неглубоким, он очень соблазнялся товарами, дивился парче, сладостям, и только потом у него появился некоторый интерес к культуре и религии бухарских мусульман. В составе караванов, разумеется, были и проповедники-суфии, да и каждый купец был верующим и осведомленным в вопросах веры человеком. Но всерьез заинтересоваться исламом суждено было не Огулчаку, а молодому племяннику кашгарского правителя - Сатуку.
Согласно традиционным источникам, в свои двенадцать лет Сатук был мальчиком «совершенной красоты, природного ума, чистоты помыслов, здравого разумения и понимания, чего не было у царевичей до него» [2, c. 104]. Однажды он видел, как люди из Бухары совершают намаз и спросил Насра ас-Самани, что они делают. Тот поспешил разъяснить ему основы мусульманства. Проповедь саманида и наблюдение за жизнью мусульман заставили Сатука глубоко задуматься о религии и вынести свое первое суждение: «И как же достойно поклонения это божество, и как прав этот пророк (в том), что следовали за ним».
В распространенных в Восточном Туркестане, Средней Азии и Казахстане дастанах о Сатуке Богра-хане, личность будущего кагана окружена ореолом святости. Миссия правителя среди тюрков (как и родившегося позже него Ходжи Ахмеда Йасави) была предопределена свыше: во время миграджа пророк Мухаммед в присутствии ангела Джебраила лично разговаривал с духом будущего Сатука. Приводятся и другие мистические сюжеты. Первый урок ислама тюркский принц получил в юном возрасте во время охоты. Сатук отделился от друзей, догоняя зайца. Заяц будто бы обернулся старцем, святым Хизром. Хизр был первым, кто проповедал ему истину ислама [3].
В варианте сказаний, приведенных Чоканом Валихановым, караханидского хана обратил в мусульманство саманидский проповедник, ходжа, благочестивый ученый и торговец Абунаср ас-Самани. Самани был глубоко верующим человеком; однажды ему приснился пророк Мухаммед, сообщивший ему радостную весть о том, что на него возлагается почетная миссия обращения в ислам Сатука в Туркестане, будущего воителя за веру, но «пока в образе неверного». По приказу Пророка «Восстань. Он родился. Иди и ищи» Абунаср Самани-ходжа отправляется в Туркестан и находит в Кашгаре Сатука [4, c. 117-118]. Вполне возможно, что наряду с сама-нидским принцем на мировоззрение Сатука оказали влияние и другие личности — ученые, суфии (фигурирует также имя богослова Калимати, жившего при дворе тюркского кагана).
Объяснение:
если не правильно то прости
Розгром північно-східних князівств нічому не навчив українську знать. Князі продовжували ворогувати один з одним і навіть не робили спроб об’єднатися для відсічі ворожого нападу. Кожен вважав, що до нього черга не дійде, а якщо й дійде, то він відсидиться за міцними міськими мурами. Навесні 1239 р. монголо-татари вторглися у порубіжні українські землі. Після короткочасного відпочинку монголо-татарські загони рушили на захід, руйнуючи на своєму шляху міста й села. Населення України мужньо обороняло свої оселі, майно й власне життя. Запеклий опір загарбникам вчинили захисники Вишгорода, Білгорода, Володимира та багатьох інших міст і городиш. Безприкладний героїзм виявили захисники невеликого городища Райки на Житомирщині. Тривалий час вони відбивали штурми татар, і навіть коли ті вдерлися в городище, продовжували битися з ними на вулицях і в будинках. Майже вся територія городища була всіяна трупами чоловіків, жінок та дітей. Але розрізнені острівці народного опору не могли врятувати Україну, і в 1241 р. Її надовго завоювали монголо-татари. Потім настала черга інших європейських країн, зокрема Польщі, Угорщини, Чехії, Словаччини. Наштовхнувшися на героїчний опір південних слов’ян, ослаблена армія монголо-татар у 1242 р. відійшла на схід. У пониззі Волги монголо-татари утворили свою державу — Золоту Орду із столицею в Сараї.
З втратою політичної самостійності в історії України почався новий етап. Змінилися форми політичної влади, розстановка суспільних сил, соціально-економічне становище населення, зовнішньополітичні відносини, почалося пристосування всіх форм життя до нових умов існування. Золотоординські хани тримали під контролем внутрішнє життя, намагалися будь-що не допустити відродження єдиної Української держави. Для цього вони розпалювали ворожнечу ніж місцевими князями й не давали нікому зміцнитися. Київ і Київська земля спочатку були передані у відання володимиро-суздальських князів, а потім під владу ханських намісників. Київський князь Михайло Всеволодович хоч і повернувся до Києва, але жив за містом, на острові, а в 1246 р. був убитий в Сараї. Київська земля збезкняжіла, князівські роди не претендували на вищу владу. Переяславське князівство взагалі припинило існування як окреме територіально-політичне об’єднання. Чернігів із землями відійшов до Брянського князівства. Постійні грабіжницькі набіги монголо-татарських правителів на лівобережні українські землі супроводжувалися винищенням людей, занепадом сільського господарства та ремесла. Представники місцевих князівських родин у другій половині XIII ст. не наважувалися на збройне протистояння могутній імперії.
Посилення Української держави не відповідало інтересам Золотої Орди. Щоб розчленувати її на окремі уділи, хан Батий восени 1245 р. наказав Данилу Галицькому: «Віддай Галич!». Змушений відвідати столицю Золотої Орди, Данило Романович ціною всіляких принижень і визнанням васальної залежності від хана утримав за собою князівський стіл. Це дало йому змогу почати підготовку до визволення українських земель від поневолювачів. Разом з тим він уклав проти Золотої Орди союз із своїм зятем князем володимиро-суздальським, а також польськими, литовськими князями та угорським королем. Заради своєї мети галицько-волинський князь пішов на зближення з римською курією. Але після розгрому в 1252 р. ординцями володимиро-суздальського князя Галицько-Волинська держава залишилася фактично віч-на-віч з наймогутнішим у світі супротивником. Це знову змусило князя відновити зв’язки з римською курією й навіть коронуватися в 1253 р. в Дорогичині. Та переконавшися в нездатності Риму організувати хрестовий похід проти Золотої Орди, Данило Галицький припинив з нею стосунки.
Почалося визволення Галичини й Волині від нечисленних татарських загонів і колабораціоністів з деяких місцевих феодалів. Спільно галичани й волиняни в 1252 р. вигнали татарську орду хана Куремсн з пониззя за Дністер. Протягом 1254— 1255 рр. дружини Данила й Василька Романовичів та Лева Даниловича звільнили Болохівщину, а також землі вздовж Бугу, Случі й Тетерева. Галицько-Волинська держава на кілька років здобула незалежність від Золотої Орди. Але в 1259 р. на кордонах Волині з’явилося об’єднане татарське військо, послане великим ханом для упокорення повсталих народів. Щоб вберегти своє дітище від розгрому, Данило Галицький був змушений виконати наказ про знищення міських укріплень. Галичина й Волинь знову виявилися беззахисними перед загарбниками, а сам князь мусив підтвердити васальну залежність від Золотої Орди й направити свою дружину на до татарам у їхньому поході проти Польщі та Литви.
Объяснение:
Надеюсь