Кенесары Касымов (1802-1847 гг.) является яркой личностью в истории Казахстана. В непростое для страны просторных степей время он вел борьбу против колониальной политики Российской империи во имя независимости родины и народа.
Восстание Кенесары протяженностью в 10 лет (1837-1847 гг.) имело большое значение как для казахского народа, так и для русского правительства, не обошло событие и узбекские ханства (Хивинское и Кокандское), а также Киргизию. Касымов поднял движение, распространившееся на обширные территории и задействовавшее огромное количество людей.
Кенесары присущ ряд достижений, которые впоследствии сделали его национальным героем. Во-первых, он добился титула казахского хана, несмотря на то, что царь Николай I до последнего не признавал этого. Вторым самым важным достижением была осада и защита Акмолинского укрепления (1838 г.), на месте которого впоследствии будет возведена столица Казахстана – Астана. В-третьих, он высветил раскол внутри населения: одна часть пошла за ним и разделяла стремление к освобождению, другая – была предана царю и получала за это материальную выгоду. В-четвертых, хан заручился поддержкой Китая. Привлечение на свою сторону державы, закрытой от внешних взаимодействий, показывало безграничный ум и тактичность, умение вести переговоры, знание принципов дипломатии.
Превосходившая по численности и мощи царская армия все же победила ханское войско. После казни Кенесары Касымова казахская знать заняла исполнительные должности при русских чиновниках, а простой люд смирился с судьбой. Изредка предпринимались попытки новых восстаний, но они тут же пресекались русскими офицерами
Протягом VІ-ІІІ тисячоліть до н.е. відбувся поворот від збиральництва і примітивного полювання, до відтворюючих видів діяльності, тобто обробітку землі та розведення свійських тварин. Цей процес дістав назву – неолітична революція.
Завдяки «революції» люди не тiльки досягли помiтного зростання продуктивних сил, а й створили сприятливiшi умови життя: їжа стала рiзноманiтнiшою, її добування — стабiльним, з’явилися харчовi запаси.
Рільниче хліборобство зародилося найімовірніше в Передній Азії приблизно у Х тисячолітті до н.е., звідки поширилося на Грецію, Південну та Центральну Європу, а на початку V тисячоліття з’явилось й на сучасних українських землях. Приблизно так само поширювались і стародавні хліборобські культури.
Перехiд вiд присвоюючих форм господарювання до вiдтворюючих тривав протягом багатьох столiть i мав свої особливостi в рiзних регiонах. Фахiвцi видiляють у межах України двi культурно-господарськi зони: пiвденно-захiдну (лiсостепове Правобережжя, Захiдна Волинь, Поднiстров’я, Закарпаття) та пiвнiчно-схiдну (лiсостепове Лiвобережжя, Полiсся). На Півночі та Північному Сході України в неоліті жили племена, які займались переважно мисливством та рибальством, а на Південному Заході віддавали перевагу землеробству та скотарству. Ці племена відрізнялися одне від одного за походженням, побутом, звичками та віруваннями.
Найбільшої ваги в неоліті набуло скотарство, бо зміна клімату спричинила виникнення великих степових просторів. Скотарі дедалі більше освоювали євразійські регіони, ширше застосовували колесо, приручених коней, що, звісно, означало революційні зміни у військовій справі.
Наприкінці неоліту з’явилися прикраси з міді, намиста з полірованих кісток, черепашок або коштовного каміння. На головні убори та пояси нашивали пластини з емалі вепрових ікл, розвивався орнамент.
Перехiд до землеробства i скотарства сприяв помiтним змiнам в органiзацiї суспiльного життя: зростанню ролi парної сiм’ї, розквiту племінної організації суспільства, зародженню інститутів родової влади (поява в похованнях доби неоліту владних символів — кам’яних булав). Цей перехід суттєво вплинув i на світобачення людини, її духовний світ.
У період неоліту відбувся справжній демографічний вибух: населення планети виросло приблизно з 5 до 80 млн. осіб. Середня тривалість життя становила для жінок – 32,5 року, для чоловіків – 35,6.
На території нинішньої України археологами виявлено десять неолітичних культур. Аналіз життєдіяльності носіїв цих культур свідчить про ускладнення їх світосприйняття, появу нових релігійних культів, зокрема культів пов’язаних із вшануванням пращурів.
Найвідомішими пам’ятками неолітичної культури є Кам’яна Могила поблизу Мелітополя.
Значний внесок у вивчення неоліту України зробили такі відомі українські археологи, як М. Я. Рудинський, М. О. Макаренко, Н. В. Добровольський, В. М. Даниленко, Д. Я. Телегін, В. І. Непріна. В наш час у цій галузі плідно працюють О. М. Титова, Н. С. Котова, М.Т. Товкайло, Г. В. Охріменко, Л. Л. Залізняк, О. О. Яневич, В. О. Манько, Д. Л. Гаскевич.
Кенесары Касымов (1802-1847 гг.) является яркой личностью в истории Казахстана. В непростое для страны просторных степей время он вел борьбу против колониальной политики Российской империи во имя независимости родины и народа.
Восстание Кенесары протяженностью в 10 лет (1837-1847 гг.) имело большое значение как для казахского народа, так и для русского правительства, не обошло событие и узбекские ханства (Хивинское и Кокандское), а также Киргизию. Касымов поднял движение, распространившееся на обширные территории и задействовавшее огромное количество людей.
Кенесары присущ ряд достижений, которые впоследствии сделали его национальным героем. Во-первых, он добился титула казахского хана, несмотря на то, что царь Николай I до последнего не признавал этого. Вторым самым важным достижением была осада и защита Акмолинского укрепления (1838 г.), на месте которого впоследствии будет возведена столица Казахстана – Астана. В-третьих, он высветил раскол внутри населения: одна часть пошла за ним и разделяла стремление к освобождению, другая – была предана царю и получала за это материальную выгоду. В-четвертых, хан заручился поддержкой Китая. Привлечение на свою сторону державы, закрытой от внешних взаимодействий, показывало безграничный ум и тактичность, умение вести переговоры, знание принципов дипломатии.
Превосходившая по численности и мощи царская армия все же победила ханское войско. После казни Кенесары Касымова казахская знать заняла исполнительные должности при русских чиновниках, а простой люд смирился с судьбой. Изредка предпринимались попытки новых восстаний, но они тут же пресекались русскими офицерами
Объяснение:
Відповідь:
Протягом VІ-ІІІ тисячоліть до н.е. відбувся поворот від збиральництва і примітивного полювання, до відтворюючих видів діяльності, тобто обробітку землі та розведення свійських тварин. Цей процес дістав назву – неолітична революція.
Завдяки «революції» люди не тiльки досягли помiтного зростання продуктивних сил, а й створили сприятливiшi умови життя: їжа стала рiзноманiтнiшою, її добування — стабiльним, з’явилися харчовi запаси.
Рільниче хліборобство зародилося найімовірніше в Передній Азії приблизно у Х тисячолітті до н.е., звідки поширилося на Грецію, Південну та Центральну Європу, а на початку V тисячоліття з’явилось й на сучасних українських землях. Приблизно так само поширювались і стародавні хліборобські культури.
Перехiд вiд присвоюючих форм господарювання до вiдтворюючих тривав протягом багатьох столiть i мав свої особливостi в рiзних регiонах. Фахiвцi видiляють у межах України двi культурно-господарськi зони: пiвденно-захiдну (лiсостепове Правобережжя, Захiдна Волинь, Поднiстров’я, Закарпаття) та пiвнiчно-схiдну (лiсостепове Лiвобережжя, Полiсся). На Півночі та Північному Сході України в неоліті жили племена, які займались переважно мисливством та рибальством, а на Південному Заході віддавали перевагу землеробству та скотарству. Ці племена відрізнялися одне від одного за походженням, побутом, звичками та віруваннями.
Найбільшої ваги в неоліті набуло скотарство, бо зміна клімату спричинила виникнення великих степових просторів. Скотарі дедалі більше освоювали євразійські регіони, ширше застосовували колесо, приручених коней, що, звісно, означало революційні зміни у військовій справі.
Наприкінці неоліту з’явилися прикраси з міді, намиста з полірованих кісток, черепашок або коштовного каміння. На головні убори та пояси нашивали пластини з емалі вепрових ікл, розвивався орнамент.
Перехiд до землеробства i скотарства сприяв помiтним змiнам в органiзацiї суспiльного життя: зростанню ролi парної сiм’ї, розквiту племінної організації суспільства, зародженню інститутів родової влади (поява в похованнях доби неоліту владних символів — кам’яних булав). Цей перехід суттєво вплинув i на світобачення людини, її духовний світ.
У період неоліту відбувся справжній демографічний вибух: населення планети виросло приблизно з 5 до 80 млн. осіб. Середня тривалість життя становила для жінок – 32,5 року, для чоловіків – 35,6.
На території нинішньої України археологами виявлено десять неолітичних культур. Аналіз життєдіяльності носіїв цих культур свідчить про ускладнення їх світосприйняття, появу нових релігійних культів, зокрема культів пов’язаних із вшануванням пращурів.
Найвідомішими пам’ятками неолітичної культури є Кам’яна Могила поблизу Мелітополя.
Значний внесок у вивчення неоліту України зробили такі відомі українські археологи, як М. Я. Рудинський, М. О. Макаренко, Н. В. Добровольський, В. М. Даниленко, Д. Я. Телегін, В. І. Непріна. В наш час у цій галузі плідно працюють О. М. Титова, Н. С. Котова, М.Т. Товкайло, Г. В. Охріменко, Л. Л. Залізняк, О. О. Яневич, В. О. Манько, Д. Л. Гаскевич.
Пояснення: