Мозаичная картина древнерусской жизни, складывающаяся из разрозненных, неясных и даже противоречивых свидетельств древнерусских и иностранных источников позволяет говорить о том, что введение христианства на Руси Владимиром Святославичем в качестве государственной религии опиралось на традицию длительного проникновения этого вероучения на восточнославянские земли. На его пути были приливы и отливы, крещения князей и возвращения их к «отеческой» языческой вере. Однако неуклонный прогресс общества, развитие международных связей, стремление русского государства укрепиться в мире и установить равноправные связи с близкими и далёкими соседями - всё это привело к крещению Руси с последующим утверждением новой веры и рас её во всех частях Руси. Язычество с его мыслью о равенстве всех людей перед силами природы не могло дать этого объяснения. Христианство же с его идеей, что всё идёт от Бога - и богатство, и бедность, и счастье, и несчастье, давало людям некоторое примирение с действительностью. Главным в христианстве были не жизненные успехи - богатство, власть, добыча на войне, а совершенствование души, свершение добра и достижение тем самым вечного и блаженства в послеземной жизни. Человек мог быть нищ и убог, но если он вёл праведный образ жизни, то становился духовно выше любого богача, нажившего своё добро неправедным путём. Христианство могло отпустить грехи, очистить душу, оправдать человека в его поступках.
Битва під Вількомиром відбулася 1435 року між русько-польсько-литовськими військами великого князя Литовського Сигізмунда I Кейстутовича і військами великого князя Руського Свидригайла Ольгердовича та союзників. Закінчилася перемогою військ Сигізмунда та значно послабила позиції Свидригайла у боротьбі за престол у Великому князівстві Литовському, Руському і Жемайтійському 1432—1439 років
Війська Свидригайла і Сигізмунда зійшлися біля Вількомиру на річці Швентої (Святій[5]) 29-30 серпня 1435 року, вирішальна битва відбулася 1 вересня.
Військо Свидригайла нараховувало до 15000 чоловік, серед них було 6000 ратників великого князя, понад 50 дружин удільних князів, 3000 лівонських лицарів, 1500 тисяч чеських таборитів і 500 ординців. Це різнорідне військо мало трьох полководців: самого Свидригайла Ольгердовича, лівонського магістра Франка Керскорфа і князя Сигізмунда Корибутовича. З них талант полководця мав тільки Сигізмунд, учасник Гуситських війн[6].
Сигізмунд Кейстутович мобілізував до 5000 литовського війська, яке доручив очолити своєму синові Михайлу. Польща вислала своєму васалу в поміч 4-12000 війська на чолі з Якубом із Кобилян — досвідченим полководцем, учасником Грюнвальдської битви та Великої війни з Тевтонським орденом, він і прийняв командування над польсько-литовським військом.
29-30 серпня війська Свидригайла Ольгердовича і Сигізмунда Кейстутовича зайняли позиції біля річки Святої за 9 км на південь від фортеці Вількомир. Через два дні Свидригайло, переконавшись у невигідности своєї позиції, вирішив перейти обозом під Вількомир. Коли Свидригайло з військом рушив — ударило польсько-литовське військо, розділивши Свидригайлові війська на дві частини. Битва скоро скінчилася страшним погромом військ Свидригайла.[4][7] Сам Свидригайло Ольгердович встиг утекти до Полоцька. Магістр Керскорф, ландмаршал і більшість лівонських лицарів загинули. Сигізмунд Корибутович був важко поранений і помер у полоні. В битві загинули мстиславський князь Ярослав Семенович, київський князь Михайло Семенович Болобан, вяземський князь Михайло Львович, князь Данило Семенович Гольшанський.[6] 42 князі потрапили в полон, серед них — Федір Корибутович та Іван Володимирович — син Володимира Ольгердовича Київського.
Мозаичная картина древнерусской жизни, складывающаяся из разрозненных, неясных и даже противоречивых свидетельств древнерусских и иностранных источников позволяет говорить о том, что введение христианства на Руси Владимиром Святославичем в качестве государственной религии опиралось на традицию длительного проникновения этого вероучения на восточнославянские земли. На его пути были приливы и отливы, крещения князей и возвращения их к «отеческой» языческой вере. Однако неуклонный прогресс общества, развитие международных связей, стремление русского государства укрепиться в мире и установить равноправные связи с близкими и далёкими соседями - всё это привело к крещению Руси с последующим утверждением новой веры и рас её во всех частях Руси. Язычество с его мыслью о равенстве всех людей перед силами природы не могло дать этого объяснения. Христианство же с его идеей, что всё идёт от Бога - и богатство, и бедность, и счастье, и несчастье, давало людям некоторое примирение с действительностью. Главным в христианстве были не жизненные успехи - богатство, власть, добыча на войне, а совершенствование души, свершение добра и достижение тем самым вечного и блаженства в послеземной жизни. Человек мог быть нищ и убог, но если он вёл праведный образ жизни, то становился духовно выше любого богача, нажившего своё добро неправедным путём. Христианство могло отпустить грехи, очистить душу, оправдать человека в его поступках.
Объяснение:
Битва під Вількомиром відбулася 1435 року між русько-польсько-литовськими військами великого князя Литовського Сигізмунда I Кейстутовича і військами великого князя Руського Свидригайла Ольгердовича та союзників. Закінчилася перемогою військ Сигізмунда та значно послабила позиції Свидригайла у боротьбі за престол у Великому князівстві Литовському, Руському і Жемайтійському 1432—1439 років
Війська Свидригайла і Сигізмунда зійшлися біля Вількомиру на річці Швентої (Святій[5]) 29-30 серпня 1435 року, вирішальна битва відбулася 1 вересня.
Військо Свидригайла нараховувало до 15000 чоловік, серед них було 6000 ратників великого князя, понад 50 дружин удільних князів, 3000 лівонських лицарів, 1500 тисяч чеських таборитів і 500 ординців. Це різнорідне військо мало трьох полководців: самого Свидригайла Ольгердовича, лівонського магістра Франка Керскорфа і князя Сигізмунда Корибутовича. З них талант полководця мав тільки Сигізмунд, учасник Гуситських війн[6].
Сигізмунд Кейстутович мобілізував до 5000 литовського війська, яке доручив очолити своєму синові Михайлу. Польща вислала своєму васалу в поміч 4-12000 війська на чолі з Якубом із Кобилян — досвідченим полководцем, учасником Грюнвальдської битви та Великої війни з Тевтонським орденом, він і прийняв командування над польсько-литовським військом.
29-30 серпня війська Свидригайла Ольгердовича і Сигізмунда Кейстутовича зайняли позиції біля річки Святої за 9 км на південь від фортеці Вількомир. Через два дні Свидригайло, переконавшись у невигідности своєї позиції, вирішив перейти обозом під Вількомир. Коли Свидригайло з військом рушив — ударило польсько-литовське військо, розділивши Свидригайлові війська на дві частини. Битва скоро скінчилася страшним погромом військ Свидригайла.[4][7] Сам Свидригайло Ольгердович встиг утекти до Полоцька. Магістр Керскорф, ландмаршал і більшість лівонських лицарів загинули. Сигізмунд Корибутович був важко поранений і помер у полоні. В битві загинули мстиславський князь Ярослав Семенович, київський князь Михайло Семенович Болобан, вяземський князь Михайло Львович, князь Данило Семенович Гольшанський.[6] 42 князі потрапили в полон, серед них — Федір Корибутович та Іван Володимирович — син Володимира Ольгердовича Київського.