Появление первых протестантов на голландских земля по времени практически совпадает с проповедью Мартина. Лютера, однако ни лютеранство, проповедовавшее верность сюзерену (которым для Нидерландов был испанский король), ни анабаптизм не получили в стране значительного количества сторонников. С 1540 года здесь начал распространяться кальвинизм и к 1560 году большинство населения стали приверженцами этого религиозного течения.[2] Наиболее драматические события в Нидерландах произошли во время правления ревностного католика — короля Испании Филиппа II, который считал своей целью искоренение ереси в подвластных ему землях. Эти меры вызвали ответную реакцию со стороны голландцев. Повсеместно возникали очаги сопротивления властям, особенно во время казней «еретиков». Одновременно с этим, к 1562 году сформировалась аристократическая оппозиция (так называемая Лига господ), которую возглавили принц Вильгельм I Оранский, граф Ламораль Эгмонт, адмирал Горн. В 1563 году возник близкий к Лиге господ — Союз дворян. После этого, 5 апреля 1566 года собрание депутатов голландских провинций и члены союза вручили наместнице Нидерландов Маргарите Пармской обращение, содержавшее требования оппозиционеров. Их одеяние дало повод одному из вельмож презрительно назвать их — гёзами, то есть нищими.[3]
В голландских землях папское влияние очень рано вызвало решительный протест. За 700 лет до Мартина Лютера, против Папы Римского выступили два епископа, которые, оказавшись в Риме, увидели "истинный характер" того, кто сидит на святом престоле. Этот протест из века в век поддерживали все новые люди. Те первые учителя, которые путешествовали по всей стране под вымышленными именами, работали по-примеру вальденсских миссионеров, донося до населения новую религиозную идею. Благодаря этому их учение быстро распространялось. Нигде реформаторское учение не было так единодушно принято, как голландцами. Несмотря на преследования, которые были сильнее, чем в других странах, борьба продолжалась и набирала обороты. В немецких землях Карл V запретил движение Реформации, но многие князья упорно сопротивлялись этому. Над голландскими землями его власть была значительно большей и потому, здесь непрестанно выходили указы о гонениях и преследованиях.
Однією з перешкод на шляху радянізації західноукраїнських земель партійно-державне керівництво вважало існування Української греко-католицької церкви (УГКЦ), яка була носієм української національної ідеї, могутнім фактором впливу на самосвідомість населення західних теренів України, помітним явищем не лише в релігійному, а й у суспільно-політичному житті регіону. Своєю чергою, комуністичні зверхники Москви і Києва вважали УГКЦ колаборантом, оскільки, мовляв, усі 32 делегатури "дистрикту Галичина" очолювали уніатські священики, а також церква брала участь у формуванні української дивізії "Галичина" у складі вермахту, мала тісні контакти з німецькою окупаційною адміністрацією, активно і послідовно підтримувала Організацію українських націоналістів, Українську повстанську армію. Відкидаючи звинувачення у вигаданих гріхах колаборації і прагнучи зберегти свою церкву, у складі якої функціонувало понад 3 тис. парафій, близько 4,5 тис. храмів, які відвідувало 4,3 млн вірян, керівництво УГКЦ постійно шукало контактів із вищими органами політичної влади та державного управління СРСР. У жовтні 1944 р. митрополит Андрей Шептицький надіслав листа до Ради у справах релігії при уряді СРСР, у якому висловив готовність співпрацювати з радянською владою. Але порозумітися главі УГКЦ з кураторами церкви так і не вдалося. Незабаром, 1 листопада 1944 р., митрополит помер. Його похорон перетворився на демонстрацію величі УГКЦ, духовної та етнічної консолідації населення Західної України. Наступником владики став Йосип Сліпий. У своєму зверненні "До духовенства і віруючих" він закликав УПА до припинення збройної боротьби. Вже в грудні 1944 р. митрополит Йосип Сліпий направив до Москви повноважну делегацію, якій доручив запевнити Раду у справах релігії при РНК СРСР у тому, що УГКЦ завжди стоятиме на позиціях дотримання радянських законів, сприятиме миру і злагоді в державі. Після консультацій з В. Молотовим і М. Хрущовим, головою Ради у справах релігії при уряді СРСР І. Полянським радянський уряд гарантував, що УГКЦ не матиме перешкод у своїй діяльності. Очевидно, Й. Сталін та його найближче оточення у зв'язку з війною не хотіли вступати у відкритий конфлікт з УГКЦ, сподіваючись ретельно підготувати план її повної ліквідації.
Появление первых протестантов на голландских земля по времени практически совпадает с проповедью Мартина. Лютера, однако ни лютеранство, проповедовавшее верность сюзерену (которым для Нидерландов был испанский король), ни анабаптизм не получили в стране значительного количества сторонников. С 1540 года здесь начал распространяться кальвинизм и к 1560 году большинство населения стали приверженцами этого религиозного течения.[2] Наиболее драматические события в Нидерландах произошли во время правления ревностного католика — короля Испании Филиппа II, который считал своей целью искоренение ереси в подвластных ему землях. Эти меры вызвали ответную реакцию со стороны голландцев. Повсеместно возникали очаги сопротивления властям, особенно во время казней «еретиков». Одновременно с этим, к 1562 году сформировалась аристократическая оппозиция (так называемая Лига господ), которую возглавили принц Вильгельм I Оранский, граф Ламораль Эгмонт, адмирал Горн. В 1563 году возник близкий к Лиге господ — Союз дворян. После этого, 5 апреля 1566 года собрание депутатов голландских провинций и члены союза вручили наместнице Нидерландов Маргарите Пармской обращение, содержавшее требования оппозиционеров. Их одеяние дало повод одному из вельмож презрительно назвать их — гёзами, то есть нищими.[3]
В голландских землях папское влияние очень рано вызвало решительный протест. За 700 лет до Мартина Лютера, против Папы Римского выступили два епископа, которые, оказавшись в Риме, увидели "истинный характер" того, кто сидит на святом престоле. Этот протест из века в век поддерживали все новые люди. Те первые учителя, которые путешествовали по всей стране под вымышленными именами, работали по-примеру вальденсских миссионеров, донося до населения новую религиозную идею. Благодаря этому их учение быстро распространялось. Нигде реформаторское учение не было так единодушно принято, как голландцами. Несмотря на преследования, которые были сильнее, чем в других странах, борьба продолжалась и набирала обороты. В немецких землях Карл V запретил движение Реформации, но многие князья упорно сопротивлялись этому. Над голландскими землями его власть была значительно большей и потому, здесь непрестанно выходили указы о гонениях и преследованиях.
Объяснение:
Однією з перешкод на шляху радянізації західноукраїнських земель партійно-державне керівництво вважало існування Української греко-католицької церкви (УГКЦ), яка була носієм української національної ідеї, могутнім фактором впливу на самосвідомість населення західних теренів України, помітним явищем не лише в релігійному, а й у суспільно-політичному житті регіону. Своєю чергою, комуністичні зверхники Москви і Києва вважали УГКЦ колаборантом, оскільки, мовляв, усі 32 делегатури "дистрикту Галичина" очолювали уніатські священики, а також церква брала участь у формуванні української дивізії "Галичина" у складі вермахту, мала тісні контакти з німецькою окупаційною адміністрацією, активно і послідовно підтримувала Організацію українських націоналістів, Українську повстанську армію. Відкидаючи звинувачення у вигаданих гріхах колаборації і прагнучи зберегти свою церкву, у складі якої функціонувало понад 3 тис. парафій, близько 4,5 тис. храмів, які відвідувало 4,3 млн вірян, керівництво УГКЦ постійно шукало контактів із вищими органами політичної влади та державного управління СРСР. У жовтні 1944 р. митрополит Андрей Шептицький надіслав листа до Ради у справах релігії при уряді СРСР, у якому висловив готовність співпрацювати з радянською владою. Але порозумітися главі УГКЦ з кураторами церкви так і не вдалося. Незабаром, 1 листопада 1944 р., митрополит помер. Його похорон перетворився на демонстрацію величі УГКЦ, духовної та етнічної консолідації населення Західної України. Наступником владики став Йосип Сліпий. У своєму зверненні "До духовенства і віруючих" він закликав УПА до припинення збройної боротьби. Вже в грудні 1944 р. митрополит Йосип Сліпий направив до Москви повноважну делегацію, якій доручив запевнити Раду у справах релігії при РНК СРСР у тому, що УГКЦ завжди стоятиме на позиціях дотримання радянських законів, сприятиме миру і злагоді в державі. Після консультацій з В. Молотовим і М. Хрущовим, головою Ради у справах релігії при уряді СРСР І. Полянським радянський уряд гарантував, що УГКЦ не матиме перешкод у своїй діяльності. Очевидно, Й. Сталін та його найближче оточення у зв'язку з війною не хотіли вступати у відкритий конфлікт з УГКЦ, сподіваючись ретельно підготувати план її повної ліквідації.
Объяснение: