Духовенство. У Середньовіччі люди були глибоко віруючими, церква відігравала ключову роль у середньовічному суспільстві. Люди у Середньовіччі прагнули свої душі, саме тому, роль духовенства була дуже важливою. Християнське духовенство поділялось на біле та чорне. До білого духовенства належали єпископи та священики, які обслуговували релігійні потреби мирян: правили месу, здійснювали церковні таїнства. Ядром повсякденного релігійного життя була парафія, яка об’єднувала жителів кількох сіл чи кварталів, на чолі парафії стояв парох – місцевий священик. У свою чергу парафія підпорядковувалась єпархії, на чолі з єпископом, а єпархії об’єднувались в архієпископство. На підтримку життєдіяльності церкви віряни сплачували десятину – десяту частину від своїх прибутків.
До чорного духовенства належади ченці, а бо монахи, які дотримувалсиь суворих умов життя, жили усамітнено, а згодом почали утворювати монастирі, що в перекладі з грецької означає – «відлюдне житло». Монастир був також і господарським комплексом, монахи самі себе повністю зебезпечували їжею та всім необхідним. Крім того, сааме монастирі були середньовічними осередками освіти та науки. На рубежі VI – VII ст.. при монастирях виникають скрипторії – спеціальні майстерні для переписування, створення та оформлення книг. Виникали монастирські бібліотеки та відкривались школи.
Світські феодали. Важливу роль в середньовічному суспільстві займали світські феодали, тобто «ті що воюють», тобто світські феодали. В середовищі феодалів сформувалась система васалітету – ієрархічна феодальна драбина. На її вершині був король – найбагатший власник землі. Саме він вважався верховним сеньйором, або сюзереном усіх феодалів. Нижче розміщувалися найбільші світські феодали – герцоги, маркізи, графи, яких наділяв землею сам король. Тому вони були залежними від короля та підпорядковувалися йому. Відповідно вже їхні васали, що називалися баронами, посідали ще нижчу сходинку феодальної драбини. Нижче розташовувалися рицарі. Потрібно зазначити, що в кожній країні система васалітету мала свої особливості, наприклад в Франції дотримувалися принципу: «васал мого васала – не мій васал». Натомість в Англії, всі підпорядковувалися безпосередньо королю.
Передача феоду відбувалась дуже пишно, сеньйор передавав новому васалу прапорець, перстень, чи ще якийсь символ влади. Після цього васал присягав сюзерену на вірність. Васал зобов’язувався охороняти честь, життя та майно сеньйора, воювати на боці сеньйора, в свою чергу сеньйор зобов’язувався захищати й підтримувати васала, піклуватися про його володіння. У мирний період феодали вели тривалі міжусобні війни. Аби їх припинити церква прийняла кілька постанов про Божий мир. Саме у війнах, внутрішніх чи зовнішніх, поступово формувалась ідеологія та психологія рицарства. На початку за терміном «рицар» розуміли кінного воїна, що ніс васальну служб, але згодом це поняття набуло ширшого значення - стало синонімом знатності та шляхетності. Рицари мали свої ідеали, основою рицарської поведінки стала куртуазність – дотримання правил хорошого тону. Ці правила передбачали не лише хоробрість, але і гречність, ввічливість, щедрість, вміння складати вірші та грати на музичних інструментах. Здобути звання рицаря було непросто, спочатку хлопчики служили пажами, носили зброю за своїми покровителями, брали участь в битвах, згодом їх посвячували в рицарі. Процедура посвятив рицарі булла урочистою та багатою на різін звичаї. Крім битв, невід’ємним елменто рицарського життя була участь в турнірах, де рицарі демонстрували свої здібності, більше того кожен рицар мав свій герб, за яким його впізнавали, але здобути його було теж непросто.
в 527 году императором стал Юстиниан - бедный крестьянин, солдат, достигший вершины власти благодаря удаче и решительности, редкому сочетанию властолюбия и личного аскетизма, великодушия и коварства. Человек чрезвычайно честолюбивый, умный и образованный, он остался в истории христианства властителем, в значительной мере повлиявшим на судьбы Церкви.
Рост богатства империи, неограниченная власть монарха, стоявшего над законами, подчиненная роль Церкви, унизительные церемонии поклонения императору-христианину, достойные скорее языческих царей, не могли не сказаться на нравах общества. Духовные запросы людей оскудевали. Жители Константинополя проводили дни в цирках, где они в азарте делились на партии, провоцирующие беспорядки и кровопролития. В городе процветали притоны, кабаки, повальное пьянство. С непомерной роскошью императорской знати и высшего духовенства соседствовала ужасающая бедность.
Это началось при Юстиниане, это еще более усугубилось при его не столь сильных и умных приемниках. Не раз во время уличных потасовок византийцы едва ли не сжигали свою столицу.Жизнь же погрязшего в роскоши двора после смерти Юстиниана состояла из непрерывной цепи переворотов, шантажа и убийств. Любопытно, что распущенность нравов странным образом уживалась с повсеместной демонстрацией благочестия. Население Византии проявляло удивительную склонность к богословствованию. Так, толпы бездельников на базаре и в пивных рассуждали о Боге и его сущности.
С подачи самого благословенного из византийских императоров, над христианским миром, который хранил Божественные заповеди, но не исполнял их, нависла неизбежная кара.
Духовенство. У Середньовіччі люди були глибоко віруючими, церква відігравала ключову роль у середньовічному суспільстві. Люди у Середньовіччі прагнули свої душі, саме тому, роль духовенства була дуже важливою. Християнське духовенство поділялось на біле та чорне. До білого духовенства належали єпископи та священики, які обслуговували релігійні потреби мирян: правили месу, здійснювали церковні таїнства. Ядром повсякденного релігійного життя була парафія, яка об’єднувала жителів кількох сіл чи кварталів, на чолі парафії стояв парох – місцевий священик. У свою чергу парафія підпорядковувалась єпархії, на чолі з єпископом, а єпархії об’єднувались в архієпископство. На підтримку життєдіяльності церкви віряни сплачували десятину – десяту частину від своїх прибутків.
До чорного духовенства належади ченці, а бо монахи, які дотримувалсиь суворих умов життя, жили усамітнено, а згодом почали утворювати монастирі, що в перекладі з грецької означає – «відлюдне житло». Монастир був також і господарським комплексом, монахи самі себе повністю зебезпечували їжею та всім необхідним. Крім того, сааме монастирі були середньовічними осередками освіти та науки. На рубежі VI – VII ст.. при монастирях виникають скрипторії – спеціальні майстерні для переписування, створення та оформлення книг. Виникали монастирські бібліотеки та відкривались школи.
Світські феодали. Важливу роль в середньовічному суспільстві займали світські феодали, тобто «ті що воюють», тобто світські феодали. В середовищі феодалів сформувалась система васалітету – ієрархічна феодальна драбина. На її вершині був король – найбагатший власник землі. Саме він вважався верховним сеньйором, або сюзереном усіх феодалів. Нижче розміщувалися найбільші світські феодали – герцоги, маркізи, графи, яких наділяв землею сам король. Тому вони були залежними від короля та підпорядковувалися йому. Відповідно вже їхні васали, що називалися баронами, посідали ще нижчу сходинку феодальної драбини. Нижче розташовувалися рицарі. Потрібно зазначити, що в кожній країні система васалітету мала свої особливості, наприклад в Франції дотримувалися принципу: «васал мого васала – не мій васал». Натомість в Англії, всі підпорядковувалися безпосередньо королю.
Передача феоду відбувалась дуже пишно, сеньйор передавав новому васалу прапорець, перстень, чи ще якийсь символ влади. Після цього васал присягав сюзерену на вірність. Васал зобов’язувався охороняти честь, життя та майно сеньйора, воювати на боці сеньйора, в свою чергу сеньйор зобов’язувався захищати й підтримувати васала, піклуватися про його володіння. У мирний період феодали вели тривалі міжусобні війни. Аби їх припинити церква прийняла кілька постанов про Божий мир. Саме у війнах, внутрішніх чи зовнішніх, поступово формувалась ідеологія та психологія рицарства. На початку за терміном «рицар» розуміли кінного воїна, що ніс васальну служб, але згодом це поняття набуло ширшого значення - стало синонімом знатності та шляхетності. Рицари мали свої ідеали, основою рицарської поведінки стала куртуазність – дотримання правил хорошого тону. Ці правила передбачали не лише хоробрість, але і гречність, ввічливість, щедрість, вміння складати вірші та грати на музичних інструментах. Здобути звання рицаря було непросто, спочатку хлопчики служили пажами, носили зброю за своїми покровителями, брали участь в битвах, згодом їх посвячували в рицарі. Процедура посвятив рицарі булла урочистою та багатою на різін звичаї. Крім битв, невід’ємним елменто рицарського життя була участь в турнірах, де рицарі демонстрували свої здібності, більше того кожен рицар мав свій герб, за яким його впізнавали, але здобути його було теж непросто.
в 527 году императором стал Юстиниан - бедный крестьянин, солдат, достигший вершины власти благодаря удаче и решительности, редкому сочетанию властолюбия и личного аскетизма, великодушия и коварства. Человек чрезвычайно честолюбивый, умный и образованный, он остался в истории христианства властителем, в значительной мере повлиявшим на судьбы Церкви.
Рост богатства империи, неограниченная власть монарха, стоявшего над законами, подчиненная роль Церкви, унизительные церемонии поклонения императору-христианину, достойные скорее языческих царей, не могли не сказаться на нравах общества. Духовные запросы людей оскудевали. Жители Константинополя проводили дни в цирках, где они в азарте делились на партии, провоцирующие беспорядки и кровопролития. В городе процветали притоны, кабаки, повальное пьянство. С непомерной роскошью императорской знати и высшего духовенства соседствовала ужасающая бедность.Это началось при Юстиниане, это еще более усугубилось при его не столь сильных и умных приемниках. Не раз во время уличных потасовок византийцы едва ли не сжигали свою столицу.Жизнь же погрязшего в роскоши двора после смерти Юстиниана состояла из непрерывной цепи переворотов, шантажа и убийств. Любопытно, что распущенность нравов странным образом уживалась с повсеместной демонстрацией благочестия. Население Византии проявляло удивительную склонность к богословствованию. Так, толпы бездельников на базаре и в пивных рассуждали о Боге и его сущности.
С подачи самого благословенного из византийских императоров, над христианским миром, который хранил Божественные заповеди, но не исполнял их, нависла неизбежная кара.