1) Родина. Станом на кінець XIX ст. зміни призвели до остаточного розпаду великих патріархальних родин, які під одним дахом об’єднували декілька поколінь і сімей.
Панівною формою сім’ї в Україні була мала родина.
2) Взаємини між членами селянської родини. Головою сім’ї та розпорядником усіх господарських робіт в сім’ї був батько. Розпорядок дня залежав від господарського стану сім’ї, від розміру господарства, наявності працездатних в сім’ї і, зрозуміло, від пори року. Спадкоємцями майна після батька, як правило, були сини, що одержували рівні частки, за винятком молодшого. Він отримував більше, якщо з ним залишалися жити старики-батьки після розділу. Жінці належало тільки майно, що входило в придане. Воно становило її особисту власність (іноді навіть із земельним наділом) і називалося материзною. Материзна ніколи не включалася в загальносімейне майно, не ділилася між членами сім’ї, а передавалася у спадщину по жіночій лінії. Відсторонення жінок од права спадкування загальносімейним майном свідчило про її нерівність і залежне становище в сім’ї. Дочки в родині займали підлегле становище; після заміжжя вони переходили в чужий рід, в чужу сім’ю і тому їм не належало частки у загальносімейному майні.
У малій сім’ї, що часто складалася з батьків, неодружених дітей і одного одруженого сина, ще доволі сильною була залежність і підпорядкування її членів сім’ї їхнім чоловікам. У побуті зберігалося чимало патріархальних пережитків, а взаємини нагадували взаємини в великій або нерозділеній сім’ях. У заможних селянських родинах патріархальна влада голови сім’ї була найбільш деспотичною. Воля і розпорядження його були законом для всіх членів сім’ї.
Молодому подружжю в таких сім’ях доводилося підкорятися волі батьків, бути залежними від батька, як голови сім’ї, а невістка цілком підпорядковувалася свекрусі, яка розпоряджалася домашнім господарством і продуктами та розподіляла роботу по господарству між молодшими жінками. Перевантажена роботою у будинку, по господарству, доглядом за дітьми, невістка терпіла чимало образ від свекрухи, яка прагнула перекласти на неї більшість домашніх клопотів.
3) Виховання дітей. У перші роки життя виховання і догляд за дитиною були обов’язком матері, однак їй часто доводилося на весь день залишати малюків на старших дітей або зовсім без нагляду. Любов і ласка у вихованні поєднувалася з вимогливістю, з прищепленням побутових звичок і трудових навичок. Діти в родині росли в дусі послуху і поваги до рідних та старших. Особливо засуджувалися лінь, небажання допомагати родині, недбайливе ставлення до праці. Велику увагу в селянській родині приділяли заохоченню. Для розвагу дітей було обмаль часу. Вони допомагали по господарству, бавили молодших братів і сестер, пасли худобу і т. д. Матеріальна незабезпеченість змушувала батьків посилати на заробітки дітей-підлітків.
4) Сімейні звичаї та обряди. Весілля. Батьки прагнули рано видати заміж дочку або одружити сина (для дівчини шлюбний вік починався з 16 років, для хлопця — з 18 років). Це пояснювалося насамперед господарськими причинами: сім’я чоловіка отримувала додаткові робочі руки; дівчину віддавали раніше зі страху, щоб вона не залишилася незаміжньою, що в народі вважалося негожим.
У шлюб здебільшого вступали рівні за своїм матеріальним становищем сторони. Заможні родини майже ніколи не родичалися з біднотою.
За звичаєвим правом українського народу, згода тих, хто вступав у шлюб, була не обов’язковою. Чого не скажеш про батьків. Шлюб завжди супроводжувався весіллям з його багатою обрядовістю. Важливе значення народ надавав саме традиційному весільному обрядові, а без нього, хоча вінчання відбулося, спільне життя молодих не допускалося.
З усіх звичаїв та обрядів найяскравішим і цілісним був весільний обряд.
Він складався з декількох основних частин, кожна з яких мала своє певне значення і зміст. Весілля в Україні справляли переважно у певний час весни, осені та зими, вільний від польових робіт.
Весілля зазвичай починалося зі сватання нареченої. Посли нареченого — старости — як правило, літні поважні люди домовлялися про шлюб з батьками нареченої. Через два тижні після сватання влаштовували так звані заручини, які, по суті, повторювали сватання, але в більш урочистій обстановці, у присутності всіх родичів і з виконанням багатьох звичаїв. Відмова від весілля після заручин була неможливою.
На заручинах домовлялися про час весілля. У суботу ввечері в супроводі багатьох обрядів і пісень випікали коровай — весільний хліб, що мав спочатку магічне значення; а в XIX ст. і пізніше він символізував багатство і забезпеченість сім’ї; в нього клали гроші «на щастя», і наприкінці весілля ділили, обдаровуючи кожного з присутніх на весіллі з тим, щоб вони взяли участь у побажанні добробуту і щастя молодій сім’ї.
взял с одного сайта
Объяснение:
Селяни на початку XX ст.
1) Родина. Станом на кінець XIX ст. зміни призвели до остаточного розпаду великих патріархальних родин, які під одним дахом об’єднували декілька поколінь і сімей.
Панівною формою сім’ї в Україні була мала родина.
2) Взаємини між членами селянської родини. Головою сім’ї та розпорядником усіх господарських робіт в сім’ї був батько. Розпорядок дня залежав від господарського стану сім’ї, від розміру господарства, наявності працездатних в сім’ї і, зрозуміло, від пори року. Спадкоємцями майна після батька, як правило, були сини, що одержували рівні частки, за винятком молодшого. Він отримував більше, якщо з ним залишалися жити старики-батьки після розділу. Жінці належало тільки майно, що входило в придане. Воно становило її особисту власність (іноді навіть із земельним наділом) і називалося материзною. Материзна ніколи не включалася в загальносімейне майно, не ділилася між членами сім’ї, а передавалася у спадщину по жіночій лінії. Відсторонення жінок од права спадкування загальносімейним майном свідчило про її нерівність і залежне становище в сім’ї. Дочки в родині займали підлегле становище; після заміжжя вони переходили в чужий рід, в чужу сім’ю і тому їм не належало частки у загальносімейному майні.
У малій сім’ї, що часто складалася з батьків, неодружених дітей і одного одруженого сина, ще доволі сильною була залежність і підпорядкування її членів сім’ї їхнім чоловікам. У побуті зберігалося чимало патріархальних пережитків, а взаємини нагадували взаємини в великій або нерозділеній сім’ях. У заможних селянських родинах патріархальна влада голови сім’ї була найбільш деспотичною. Воля і розпорядження його були законом для всіх членів сім’ї.
Молодому подружжю в таких сім’ях доводилося підкорятися волі батьків, бути залежними від батька, як голови сім’ї, а невістка цілком підпорядковувалася свекрусі, яка розпоряджалася домашнім господарством і продуктами та розподіляла роботу по господарству між молодшими жінками. Перевантажена роботою у будинку, по господарству, доглядом за дітьми, невістка терпіла чимало образ від свекрухи, яка прагнула перекласти на неї більшість домашніх клопотів.
3) Виховання дітей. У перші роки життя виховання і догляд за дитиною були обов’язком матері, однак їй часто доводилося на весь день залишати малюків на старших дітей або зовсім без нагляду. Любов і ласка у вихованні поєднувалася з вимогливістю, з прищепленням побутових звичок і трудових навичок. Діти в родині росли в дусі послуху і поваги до рідних та старших. Особливо засуджувалися лінь, небажання допомагати родині, недбайливе ставлення до праці. Велику увагу в селянській родині приділяли заохоченню. Для розвагу дітей було обмаль часу. Вони допомагали по господарству, бавили молодших братів і сестер, пасли худобу і т. д. Матеріальна незабезпеченість змушувала батьків посилати на заробітки дітей-підлітків.
4) Сімейні звичаї та обряди. Весілля. Батьки прагнули рано видати заміж дочку або одружити сина (для дівчини шлюбний вік починався з 16 років, для хлопця — з 18 років). Це пояснювалося насамперед господарськими причинами: сім’я чоловіка отримувала додаткові робочі руки; дівчину віддавали раніше зі страху, щоб вона не залишилася незаміжньою, що в народі вважалося негожим.
У шлюб здебільшого вступали рівні за своїм матеріальним становищем сторони. Заможні родини майже ніколи не родичалися з біднотою.
За звичаєвим правом українського народу, згода тих, хто вступав у шлюб, була не обов’язковою. Чого не скажеш про батьків. Шлюб завжди супроводжувався весіллям з його багатою обрядовістю. Важливе значення народ надавав саме традиційному весільному обрядові, а без нього, хоча вінчання відбулося, спільне життя молодих не допускалося.
З усіх звичаїв та обрядів найяскравішим і цілісним був весільний обряд.
Він складався з декількох основних частин, кожна з яких мала своє певне значення і зміст. Весілля в Україні справляли переважно у певний час весни, осені та зими, вільний від польових робіт.
Весілля зазвичай починалося зі сватання нареченої. Посли нареченого — старости — як правило, літні поважні люди домовлялися про шлюб з батьками нареченої. Через два тижні після сватання влаштовували так звані заручини, які, по суті, повторювали сватання, але в більш урочистій обстановці, у присутності всіх родичів і з виконанням багатьох звичаїв. Відмова від весілля після заручин була неможливою.
На заручинах домовлялися про час весілля. У суботу ввечері в супроводі багатьох обрядів і пісень випікали коровай — весільний хліб, що мав спочатку магічне значення; а в XIX ст. і пізніше він символізував багатство і забезпеченість сім’ї; в нього клали гроші «на щастя», і наприкінці весілля ділили, обдаровуючи кожного з присутніх на весіллі з тим, щоб вони взяли участь у побажанні добробуту і щастя молодій сім’ї.