Катерина II завершила справу, що її почав на Україні Петро І. Німкеня, котра стала членом династії Романових через шлюб, вона була відданою прибічницею русифікації й централізації.
Як і багато інших правителів доби освіченого абсолютизму, Катерина була переконана, що найбільш розумним і ефективним є уряд, заснований на абсолютистських засадах і позбавлений таких "феодальних реліктів", як особливий статус окремих земель. Звідси її негативне ставлення до української, а також лівонської та фінської автономії. "Ці провінції, - казала вона, - слід русифікувати... Це завдання було б легко здійснити, призначивши губернаторами людей розумних. Коли у Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все, щоб стерти з пам'яті їх та їхню добу". Отож імператриця вибрала на посаду генерал-губернатора Лівобережжя людину розумну - видатного російського полководця й політика Петра Румянцева.
Виконувати свої функції Румянцеву допомагала друга Малоросійська колегія, що складалася з чотирьох російських урядовців та чотирьох довірених представників старшини. У зводі таємних інструкцій Катерина наказувала Румянцеву діяти обережно, "аби не викликати ненависті до росіян". Щоб підготувати ґрунт для скасування української автономії, генерал-губернаторові радилося повторювати селянам, що погіршення їхнього становища було насамперед наслідком відсталості "малоросійських звичаїв".
Водночас до старшини Румянцев мав застосовувати політику кийка і пряника. З одного боку, жорстоко каралися всілякі прояви автономістських тенденцій, а з іншого - тим, "хто не був заражений хворобою сваволі й незалежності", пропонували привабливі посади в імперському уряді, обіцяли зрівняти їх у статусі з російським дворянством і надати більшої влади над селянами. Румянцев виконав свої обов'язки.
Спочатку він уникав проведення глибоких змін, намагаючись завоювати прибічників. До його канцелярії дістали призначення багато українців, було засновано поштову службу, а також здійснено широкий перегляд суспільно-господарського становища земель. Прагнучи показати, яким освіченим є її правління, у 1767 р. Катерина II засновує свою знамениту "Комиссию для сочинения нового уложения".
У Москві зібрали послів від усіх (за винятком селян) верств суспільства з усіх регіонів з метою висловити імператриці свої побажання та погляди. На велику прикрість Катерини й Румянцева ряд українських послів на чолі з Григорієм Полетикою скористалися нагодою, щоб знову заявити про прагнення відновити гетьманство й повернути давні українські вольності. Посли інших порубіжних земель теж викликали занепокоєння уряду. Під приводом близької війни з Туреччиною імператриця назавжди "відклала" засідання комісії. Після російсько-турецької війни 1768-1775 рр. Румянцев удається до рішучих кроків.
Перший удар він спрямовує проти Запорозької Січі, яку в 1775 р. було зруйновано несподіваним нападом російських військ. До самої Гетьманщини черга дійшла в 1781 р., коли у зв'язку з адміністративною реорганізацією всієї імперії на Лівобережжі було скасовано його традиційні 10 полків. Натомість засновувалися три намісництва: Київське, Чернігівське й Новгород-сіверське. За територією та організацією вони були ідентичні решті з 30 губерній імперії. Одночасно українські адміністративні, судові та фінансові установи замінялися відповідними відгалуженнями імперської бюрократичної системи. Потім скасували й славетні козацькі полки.
У 1783 р. їх замінили на регулярні уланські, до яких на шестирічний строк набирали селян і не українців. Відтак перестало існувати окреме козацьке військо. Всупереч тому, що стверджувала царська пропаганда, поширення на Лівобережжя російської імперської системи не полегшило, а ще більше погіршило долю українських селян.
У 1783 р. їх позбавили права лишати своїх панів - саме так, як де колись зробили з російськими селянами. Інакше кажучи, тепер лівобережне селянство ставало юридичне закріпаченим. Зате українська знать від цих змін виграла. Селяни нарешті потрапили під її цілковиту владу. В 1785 р. за "Жалуваною грамотою дворянству", виданою Катериною II, знать звільнялася від усякої військової служби для уряду, зрівнявшись у правах із російським дворянством.
Із цих причин верхівка колишньої Гетьманщини без будь-якого ремствування погодилася з ліквідацією автономії. Траплялися лише поодинокі випадки протесту: так, у 1791 р. Василь Капніст спробував таємно заручитися підтримкою Пруссії в намаганнях відновити Гетьманщину. Але таких дій було недостатньо, щоб запобігти поглиненню Козацької України Російською імперією.
Протягом майже століття Гетьманщина була центром політичного життя України. Хоч росіяни контролювали її зовнішні стосунки та воєнні кампанії, а також постійно втручалися у внутрішні справи, все ж управління та соціально-економічна політика Гетьманщини здійснювалися українцями, їм належали ключові позиції в судах, фінансах, армії.
В 1581 г. Баторий предпринял поход на Псков. Взятием Пскова он рассчитывал принудить правительство Ивана IV согласиться на тяжёлые условия мира, отдать Польше северо-западные русские земли. Баторий, очевидно, надеялся на лёгкую победу, так как двинулся к Пскову со сравнительно небольшим войском (около 50 тысяч человек) и довольно слабой артиллерией. Он знал, что Москва не сможет оказать псковичам существенную В самом Пскове тогда находился гарнизон численностью около 4,5 тысячи воинов и около 12 тысяч посадского ополчения. Вся Псковская земля готовилась встретить врага. Многие псковские крестьяне покидали свои дома и пробирались либо в Псков, либо в Опочку. Жители пригорода Красного, понимая, что не могут отстоять свою маленькую крепость, сожгли её и ушли в Псков. В середине августа 1581 г. войско Батория подошло к Острову, и 21 августа город был взят. 26 августа передовые отряды поляков появились под Псковом. О походе Батория на Псков и его героической обороне нам известно по свидетельствам участников войны с той и другой стороны. Псковский "изограф" (художник) Василий, участвовавший в обороне города, написал "Повесть о прихожении Стефана Батория на град Псков", в которой подробно рассказал о мужественной борьбе защитников крепости. Описание осады Пскова оставил и польский ксёндз (священник) Станислав Пиотровский, бывший секретарём короля Стефана Батория. Он вёл дневник, в котором записывал события каждого дня осады. Войско Батория расположилось к югу от Пскова, близ монастыря Пантелеймона в Поле (Промежицы). Отдельными отрядами были заняты пригородные монастыри: Снетогорский, Любятовский, Ивановский, Мирожский и другие. Главное наступление предполагалось вести с юга на участок городских стен от реки Великой до Великих ворот (современная площадь Победы). Подготавливаясь к штурму, солдаты Батория вырывали напротив этого участка стены, траншеи и ходы между ними, устроили блиндажи, построили туры для установки артиллерии и защиты собиравшихся для штурма отрядов. В Пскове в это время продолжались оборонительные работы. Как всегда, перед приходом неприятеля псковичи сожгли посад. Население посада и крестьяне окрестных деревень укрылись за крепостными стенами Пскова. Ожидая штурма с юга, псковичи построили вдоль южной стены Окольного города ещё одну деревянную стену, параллельную каменной. Между этими стенами они выкопали ров. Воины городского гарнизона и посадского ополчения заняли оборону на разных участках городских стен. Главное руководство обороной взял на себя воевода Шуйский, он находился на самом опасном и важном участке - у Свинузской и Покровской башен. Утром 7 сентября неприятель начал артиллерийский обстрел города, подготавливаясь к штурму. В каменной стене было сделано два больших Пролома по обе стороны от Свинузской башни. На следующий день, 8 сентября, войско Батория начало штурм города. Передовым отрядам удалось захватить Покровскую и Свинузскую башни. Наступление других отрядов было задержано у рва и ещё не достроенной тогда деревянной стены. Между тем в городе ударили в набатный колокол, висевший у Васильевской башни Среднего города, близ церкви Василия на Горке. Туда стало собираться население Пскова, а затем, вооружившись чем могли, псковичи двинулись на защитникам города. Даже женщины и дети приняли участие в обороне. К вечеру штурм был отбит. Всю ночь после штурма и в следующие дни в городе шла работа: чинили и достраивали деревянную стену, заделывали бреши в каменной стене. Оборона Пскова продолжалась 30 недель, с 27 августа 1581 г. по 4 февраля 1582 г. Много раз войско Батория пыталось взять город то открытым штурмом, то подкопами, то предательством, но тщетно. В ноябре Баторий попытался овладеть Печорской крепостью, но и эта попытка не удалась. Война со стороны псковичей приняла народный характер. Крестьяне, которых грабили неприятельские солдаты, собирались в отряды, нападали на разведчиков и фуражиров врага, доставляли продовольствие в осаждённый Псков. Защитники Пскова много раз совершали вылазки из крепости против неприятеля. Баторий долго не хотел признать неудачу осады, но в конце концов всё же должен был согласиться на возобновление мирных переговоров. В декабре 1581г. представители России и Речи Посполитой съехались в Яме Запольском (близ современной Локни). 6 января 1582 г. было подписано перемирие на 5 лет. Баторию пришлось отказаться от своих первоначальных требований и вернуть России захваченные им русские города. После заключения перемирия польское войско ещё около месяца стояло под Псковом и ушло оттуда 4 февраля 1582 г. Героическая оборона Пскова русские земли от захватчиков, обеспечила сохранение старых русских границ.
Катерина II завершила справу, що її почав на Україні Петро І. Німкеня, котра стала членом династії Романових через шлюб, вона була відданою прибічницею русифікації й централізації.
Як і багато інших правителів доби освіченого абсолютизму, Катерина була переконана, що найбільш розумним і ефективним є уряд, заснований на абсолютистських засадах і позбавлений таких "феодальних реліктів", як особливий статус окремих земель. Звідси її негативне ставлення до української, а також лівонської та фінської автономії. "Ці провінції, - казала вона, - слід русифікувати... Це завдання було б легко здійснити, призначивши губернаторами людей розумних. Коли у Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все, щоб стерти з пам'яті їх та їхню добу". Отож імператриця вибрала на посаду генерал-губернатора Лівобережжя людину розумну - видатного російського полководця й політика Петра Румянцева.
Виконувати свої функції Румянцеву допомагала друга Малоросійська колегія, що складалася з чотирьох російських урядовців та чотирьох довірених представників старшини. У зводі таємних інструкцій Катерина наказувала Румянцеву діяти обережно, "аби не викликати ненависті до росіян". Щоб підготувати ґрунт для скасування української автономії, генерал-губернаторові радилося повторювати селянам, що погіршення їхнього становища було насамперед наслідком відсталості "малоросійських звичаїв".
Водночас до старшини Румянцев мав застосовувати політику кийка і пряника. З одного боку, жорстоко каралися всілякі прояви автономістських тенденцій, а з іншого - тим, "хто не був заражений хворобою сваволі й незалежності", пропонували привабливі посади в імперському уряді, обіцяли зрівняти їх у статусі з російським дворянством і надати більшої влади над селянами. Румянцев виконав свої обов'язки.
Спочатку він уникав проведення глибоких змін, намагаючись завоювати прибічників. До його канцелярії дістали призначення багато українців, було засновано поштову службу, а також здійснено широкий перегляд суспільно-господарського становища земель. Прагнучи показати, яким освіченим є її правління, у 1767 р. Катерина II засновує свою знамениту "Комиссию для сочинения нового уложения".
У Москві зібрали послів від усіх (за винятком селян) верств суспільства з усіх регіонів з метою висловити імператриці свої побажання та погляди. На велику прикрість Катерини й Румянцева ряд українських послів на чолі з Григорієм Полетикою скористалися нагодою, щоб знову заявити про прагнення відновити гетьманство й повернути давні українські вольності. Посли інших порубіжних земель теж викликали занепокоєння уряду. Під приводом близької війни з Туреччиною імператриця назавжди "відклала" засідання комісії. Після російсько-турецької війни 1768-1775 рр. Румянцев удається до рішучих кроків.
Перший удар він спрямовує проти Запорозької Січі, яку в 1775 р. було зруйновано несподіваним нападом російських військ. До самої Гетьманщини черга дійшла в 1781 р., коли у зв'язку з адміністративною реорганізацією всієї імперії на Лівобережжі було скасовано його традиційні 10 полків. Натомість засновувалися три намісництва: Київське, Чернігівське й Новгород-сіверське. За територією та організацією вони були ідентичні решті з 30 губерній імперії. Одночасно українські адміністративні, судові та фінансові установи замінялися відповідними відгалуженнями імперської бюрократичної системи. Потім скасували й славетні козацькі полки.
У 1783 р. їх замінили на регулярні уланські, до яких на шестирічний строк набирали селян і не українців. Відтак перестало існувати окреме козацьке військо. Всупереч тому, що стверджувала царська пропаганда, поширення на Лівобережжя російської імперської системи не полегшило, а ще більше погіршило долю українських селян.
У 1783 р. їх позбавили права лишати своїх панів - саме так, як де колись зробили з російськими селянами. Інакше кажучи, тепер лівобережне селянство ставало юридичне закріпаченим. Зате українська знать від цих змін виграла. Селяни нарешті потрапили під її цілковиту владу. В 1785 р. за "Жалуваною грамотою дворянству", виданою Катериною II, знать звільнялася від усякої військової служби для уряду, зрівнявшись у правах із російським дворянством.
Із цих причин верхівка колишньої Гетьманщини без будь-якого ремствування погодилася з ліквідацією автономії. Траплялися лише поодинокі випадки протесту: так, у 1791 р. Василь Капніст спробував таємно заручитися підтримкою Пруссії в намаганнях відновити Гетьманщину. Але таких дій було недостатньо, щоб запобігти поглиненню Козацької України Російською імперією.
Протягом майже століття Гетьманщина була центром політичного життя України. Хоч росіяни контролювали її зовнішні стосунки та воєнні кампанії, а також постійно втручалися у внутрішні справи, все ж управління та соціально-економічна політика Гетьманщини здійснювалися українцями, їм належали ключові позиції в судах, фінансах, армії.
Объяснение:
В 1581 г. Баторий предпринял поход на Псков. Взятием Пскова он рассчитывал принудить правительство Ивана IV согласиться на тяжёлые условия мира, отдать Польше северо-западные русские земли. Баторий, очевидно, надеялся на лёгкую победу, так как двинулся к Пскову со сравнительно небольшим войском (около 50 тысяч человек) и довольно слабой артиллерией. Он знал, что Москва не сможет оказать псковичам существенную В самом Пскове тогда находился гарнизон численностью около 4,5 тысячи воинов и около 12 тысяч посадского ополчения. Вся Псковская земля готовилась встретить врага. Многие псковские крестьяне покидали свои дома и пробирались либо в Псков, либо в Опочку. Жители пригорода Красного, понимая, что не могут отстоять свою маленькую крепость, сожгли её и ушли в Псков.
В середине августа 1581 г. войско Батория подошло к Острову, и 21 августа город был взят. 26 августа передовые отряды поляков появились под Псковом.
О походе Батория на Псков и его героической обороне нам известно по свидетельствам участников войны с той и другой стороны. Псковский "изограф" (художник) Василий, участвовавший в обороне города, написал "Повесть о прихожении Стефана Батория на град Псков", в которой подробно рассказал о мужественной борьбе защитников крепости. Описание осады Пскова оставил и польский ксёндз (священник) Станислав Пиотровский, бывший секретарём короля Стефана Батория. Он вёл дневник, в котором записывал события каждого дня осады.
Войско Батория расположилось к югу от Пскова, близ монастыря Пантелеймона в Поле (Промежицы). Отдельными отрядами были заняты пригородные монастыри: Снетогорский, Любятовский, Ивановский, Мирожский и другие. Главное наступление предполагалось вести с юга на участок городских стен от реки Великой до Великих ворот (современная площадь Победы). Подготавливаясь к штурму, солдаты Батория вырывали напротив этого участка стены, траншеи и ходы между ними, устроили блиндажи, построили туры для установки артиллерии и защиты собиравшихся для штурма отрядов.
В Пскове в это время продолжались оборонительные работы. Как всегда, перед приходом неприятеля псковичи сожгли посад. Население посада и крестьяне окрестных деревень укрылись за крепостными стенами Пскова. Ожидая штурма с юга, псковичи построили вдоль южной стены Окольного города ещё одну деревянную стену, параллельную каменной. Между этими стенами они выкопали ров. Воины городского гарнизона и посадского ополчения заняли оборону на разных участках городских стен. Главное руководство обороной взял на себя воевода Шуйский, он находился на самом опасном и важном участке - у Свинузской и Покровской башен. Утром 7 сентября неприятель начал артиллерийский обстрел города, подготавливаясь к штурму. В каменной стене было сделано два больших Пролома по обе стороны от Свинузской башни. На следующий день, 8 сентября, войско Батория начало штурм города. Передовым отрядам удалось захватить Покровскую и Свинузскую башни. Наступление других отрядов было задержано у рва и ещё не достроенной тогда деревянной стены.
Между тем в городе ударили в набатный колокол, висевший у Васильевской башни Среднего города, близ церкви Василия на Горке. Туда стало собираться население Пскова, а затем, вооружившись чем могли, псковичи двинулись на защитникам города. Даже женщины и дети приняли участие в обороне. К вечеру штурм был отбит. Всю ночь после штурма и в следующие дни в городе шла работа: чинили и достраивали деревянную стену, заделывали бреши в каменной стене.
Оборона Пскова продолжалась 30 недель, с 27 августа 1581 г. по 4 февраля 1582 г. Много раз войско Батория пыталось взять город то открытым штурмом, то подкопами, то предательством, но тщетно. В ноябре Баторий попытался овладеть Печорской крепостью, но и эта попытка не удалась. Война со стороны псковичей приняла народный характер. Крестьяне, которых грабили неприятельские солдаты, собирались в отряды, нападали на разведчиков и фуражиров врага, доставляли продовольствие в осаждённый Псков. Защитники Пскова много раз совершали вылазки из крепости против неприятеля.
Баторий долго не хотел признать неудачу осады, но в конце концов всё же должен был согласиться на возобновление мирных переговоров. В декабре 1581г. представители России и Речи Посполитой съехались в Яме Запольском (близ современной Локни). 6 января 1582 г. было подписано перемирие на 5 лет. Баторию пришлось отказаться от своих первоначальных требований и вернуть России захваченные им русские города. После заключения перемирия польское войско ещё около месяца стояло под Псковом и ушло оттуда 4 февраля 1582 г.
Героическая оборона Пскова русские земли от захватчиков, обеспечила сохранение старых русских границ.