Установити про що йдеться в книжках з історичних джерел. А) Ось недавно вчинили договір з поляками на нашу згубу. Б) Турецький султан... Ще більші твої турецькі й татарські сили зібрав і послав з поганим візитом своїм, на ім'я Мустафа, з багатьма парами під Чигирин доставати його. В) Турецькі клейноди, котрі вдруге турецький султан прислав... Г) До нас надійшли повідомлення із табору російської армії в Україні, що граф Мазепа

Мне кажется, в характеристике столь масштабной в культурно- плане для все россии личности никаких «или» быть не должно. противопоставления хороши в однозначных вещах. глуп или умен, высок или низок, черен или бел. «реформатор или тиран» — в корне неверное определение. реформируя что-либо, как и реставрируя-ремонтируя, не обойдёшься без «жертв». и потом, почему: «тиран»? он что, как большевистские «реформаторы» 20 века, жег, стрелял, резал, «национализировал» и казнил «врагов народа»? его «брадобрейство» — просто пустяки по сравнению с подлинной тиранией и авторитаризмом. все реформы, с таким напором и жаждой совершенствования производимые молодым максималистически настроенным императором, имели целью «продвинуть»   вверенную ему страну. возвести её на новый уровень, «вывести в свет», приблизить к благам и достижениям цивилизации, которых сам он с юности в европе насмотрелся.  смена кафтана, укорачивание бород, введение иноземных блюд в рацион и праздников в календарь. то, что раскололо «янтарь» и выпустило муху из «тесноты, да не обиды» на свежий воздух. серьезные же реформы, затрагивающие продвижение по службе, некоторое уравнение в правах всех достойных, сообразительных и умелых людей, не могли нести ничего, кроме действительной пользы для культурной и интеллектуальной жизни государства. браки, которыми могли сочетаться люди разных сословий. здесь ли не польза? этот вопрос, правда, более спорный. в заключение хотелось бы сказать, что петр i, по моему мнению, не тиран и не деспот. он старался быть справедливым. и, по большей части, это у него получалось

Осма́нська імпе́рія — ісламська монархічна держава турецької династії Османів. Існувала у 1299–1923 роках. Заснована султаном Османом І на території Малої Азії. У ранньому новому часі була наддержавою в Європі та Середземномор'ї. Знищила Візантійську імперію, захопивши її столицю Константинополь, перейменований на Стамбул (1453). У часи найбільшого розквіту в XVI — XVII століттях займала Анатолію, Близький Схід, Північну Африку, Балканський півострів і прилеглі до нього з півночі землі Європи. Мала численних васалів — Волощину, Молдовське князівство, Дубровницька республіка, Кримське ханство, Мекку, Трансильванію, Імеретінське царство та інших. Очолювалася султанами, що також носили титули падишаха, халіфа й імператора Риму. Керувалася міцним центральним урядом (портою) та багатонаціональною бюрократією на місцях. Столиця розташовувалася у містах Сегют (1299–1326), Бурса (1326–1365), Едірне (1365–1453) й Стамбул (1453–1922). Панівною релігією був суннітський іслам, представники інших релігій обкладалися податком. Основною мовою панівної верстви була османська турецька. Серед багатонаціонального населення найчисленнішими етносами були турки, греки, вірмени і араби. У XVI—XVII століттях мала одну з найкращих армій світу, каркас якої становили артилерія та яничарська піхота. Вела перманентні війни із Персією, Священною Римською Імперією, Угорським королівством, Польщею, Російською імперією, Венеціанською республікою, Папською областю і Мальтійським орденом. На вершині своєї могутності, під час правління Сулеймана I Пишного від воріт Відня до Перської затоки, від Криму до Марокко. Вступила в епоху занепаду після поразки у Великій турецькій війні (1683—1699). Сильно ослабла внаслідок корупції чиновництва, яничарських бунтів, поразок у російсько-османських війнах XVIII — XIX століть та націоналістичної політики молодотурків. Розпалася після Першої світової війни 1914—1918 років. 1922 року було скасовано монархію, а 1924 року — халіфат. Розпад держави закріпив Лозаннський договір 1923 року, внаслідок якого постала Турецька республіка, наступниця імперії. Колишні володіння Османів стали незалежними державами або володіннями Великої Британії, Франції та Росії.