В начале 1560-х гг. царь всея Руси Иван Грозный в управлении государством отходит от принципов сословно-представительной монархии, распуская Избранную раду. Для укрепления личной власти царя была введена опричнина. В период опричнины произошло деление государства на две части: опричнину, которой управлял царь, и земщину, которая содержала опричнину и подчинялась Боярской думе.
Введением опричнины в 1565г. Иван Грозный добился ликвидации пережитков феодальной раздробленности, однако её обратной стороной стала дезорганизация государственного аппарата, общее разорение государства, ослабление войска. Царские опричники были не защитить Москву от внешних врагов, что в конце концов заставило Ивана Грозного отказаться в 1572г. от опричнины.
Одним из последствий опричнины стало ускорение процесса государственного закрепощения крестьян. Установлены "заповедные лета" (1581), лишавшие крестьян права перехода в Юрьев день к другому землевладельцу.
По смерти царя Ивана lV Грозного в 1584г. престол отошёл его старшему сыну Фёдору-последнему Рюриковичу, которого поддержало большинство бояр. Фёдор был от природы слаб умом и царём он был лишь на словах: всем заправлял его шурин--брат жены Борис Годунов, который сосредоточил в своих руках такую власть, что иностранные державы считали его соправителем кроткого Фёдора; он реформировал внутреннюю и внешнюю политику, в 1590-е годы заключил выгодное перемирие с Польшей, провёл победоносную войну со Швецией, вернув России многое из потерянного Иваном Грозным в Ливонской войне (1558-1583)--пополнил казну и расширил выход к Балтийскому морю. Борис Годунов был столь деятелен, что казалось, всё в России охвачено его радением, поэтому по смерти царя Фёдора в 1598г., последнего представителя династии Рюриковичей, именно Годунов был выбран на царство...
Со смертью Фёдора пресеклась династия Рюриковичей, непрерывно правившая Русью с 862г. --"пресеклось на троне московском знаменитое варяжское поколение, коему Россия обязана бытием, именем и величием"; царём стал Борис Годунов.
Царь всея Руси с 1598 г. Борис Годунов был из рода, происходящего от татарского мурзы Чета, который принял в XlV в. в Орде крещение от митрополита Петра и поселился в России...
Наприкінці XII — у першій половині XIII ст. князівства Середнього Подніпров´я — Київське, Чернігово-Сіверське та Переяславське через низку обставин (нескінченні князівські міжусобиці, певну зміну світових торговельних шляхів, активізацію нападів кочівників, відтік населення з південних районів тощо) економічно та політично занепадають. Монгольська навала посилила та поглибила руйнівні процеси в цьому регіоні.
Іншою була ситуація в південно-західній частині Русі, де 1199 р. з´явилося нове державне об´єднання — Галицько-Волинське князівство. Майже впродовж півтора сторіччя воно відігравало надзвичайно важливу роль у житті східних слов´ян.
Виникненню та піднесенню Галицько-Волинської держави сприяла низка чинників:
1) вдале географічне положення (віддаленість від Києва послаблювала вплив центральної влади, природні умови робили ці землі важкодоступними для степових кочівників, крім того, князівство розташовувалося на перехресті стратегічно важливих торгових шляхів);
2) необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом проти монгольського нашестя та іга;
3) енергійна об´єднавча політика князів Романа Мстилавича (1199—1205) та Данила Романовича Галицького (1238-1264);
4) існування на території князівства багатих родовищ, що сприяло економічному зростанню та інтенсифікації торгівлі.
Державний розвиток Галицько-Волинського князівства відбувався в кілька етапів.
І етап (1199—1205) — утворення та становлення. Спираючись на середнє і дрібне боярство та міщан, волинський князь Роман у 1199 р. придушує опір великих бояр і об´єднує Галичину й Волинь. Сміливий воїн, талановитий політик, жорстокий володар, князь веде активну зовнішню політику. Переможні походи проти Литви та Польщі помітно підняли його авторитет та посилили вплив на Русі. Вже 1202 р. Роман оволодіває Києвом і стає великим князем. Літописець називає його «самодержцем всея Русі».
Оволодівши значною частиною київської спадщини, Галицько-Волинське князівство на зламі XII—XIII ст. за розмірами своїх володінь не поступалося Священній Римській імперії. Його зміцнення на тлі прогресуючого занепаду князівств Середнього Подніпров´я свідчило про те, що центр політичного та економічного життя поступово пересувається в західному напрямку. Центром своєї держави Роман обрав не орієнтований на Візантію Київ, а близький до кордонів західних держав Галич. Потужна торговельна артерія Буг — Дністер витісняє занепадаючий шлях «із варяг у греки».
Роман стає помітною фігурою на європейській історичній сцені, про що свідчить пропозиція Папи Римського 1204 р. в обмін на прийняття князем католицизму коронувати його. Галицько-Волинський князь втягується в жорстоку боротьбу між Гогенштауфенами і Вельфами, яка загострилася в тодішній католицькій Європі. Проте не тільки мечем здобував собі славу Роман. В останні роки життя він запропонував модель підтримки «доброго порядку» на Русі. Планувалися припинення князівських міжусобиць, консолідація сил для відпору зовнішнім ворогам, запровадження майорату (передачі князівського столу й усіх земель старшому сину, з метою зупинити процес роздрібненості) та вибори київського князя (у разі смерті) шістьма найбільшими на Русі князями.
Проте галицько-волинському князю не вдалося об´єднати Русь. У 1205 р. він трагічно загинув поблизу польського містечка Завихоста під час сутички з вояками краківського князя Лешка Білого.
II етап (1205—1238) — тимчасовий розпад єдиної держави. Зі смертю Романа розпочинається майже 30-річний період боротьби за галицький стіл. Характерними ознаками державного життя у цей час були:
— прогресуюче свавілля бояр, які дійшли до безпрецедентного порушення норм феодального права — оголошення князем боярина Владислава Кормильчича (1213— 1214);
— безперервне втручання у внутрішні справи західно-руських земель сусідніх держав — Угорщини та Польщі, проявом якого було проголошення «королем Галичини та Володимири» п´ятирічного угорського королевича Калмана (Коломана), одруженого з дворічною польською княжною Саломеєю (розпочата після цього воєнна окупація тривала від 1214 р. до 1219 p.);
— зростаюча монгольська загроза, що вперше заявила про себе 1223 р. на березі ріки Калки (галицькі та волинські формування входили до коаліції руських князів);
— енергійна боротьба за відновлення державної єдності Данила Галицького, яка успішно закінчилася 1238 р.
III етап (1238—1264) — об´єднання та піднесення, активна боротьба із золотоординським ігом. Відновивши єдність, Галицько-Волинське князівство набирає сили та відвойовує втрачені позиції. Навесні 1238 р. Данило розгромив тевтонських лицарів Добжинського ордену під Дорогочином. Незабаром він знову поширює свій вплив на Київ, у якому залишає управляти свого воєводу Дмитра.
Відчуваючи реальність постійної загрози із заходу і сходу, зводить низку міст-замків (Данилів, Кременець, Угровеськ та ін.).
Объяснение:
В начале 1560-х гг. царь всея Руси Иван Грозный в управлении государством отходит от принципов сословно-представительной монархии, распуская Избранную раду. Для укрепления личной власти царя была введена опричнина. В период опричнины произошло деление государства на две части: опричнину, которой управлял царь, и земщину, которая содержала опричнину и подчинялась Боярской думе.
Введением опричнины в 1565г. Иван Грозный добился ликвидации пережитков феодальной раздробленности, однако её обратной стороной стала дезорганизация государственного аппарата, общее разорение государства, ослабление войска. Царские опричники были не защитить Москву от внешних врагов, что в конце концов заставило Ивана Грозного отказаться в 1572г. от опричнины.
Одним из последствий опричнины стало ускорение процесса государственного закрепощения крестьян. Установлены "заповедные лета" (1581), лишавшие крестьян права перехода в Юрьев день к другому землевладельцу.
По смерти царя Ивана lV Грозного в 1584г. престол отошёл его старшему сыну Фёдору-последнему Рюриковичу, которого поддержало большинство бояр. Фёдор был от природы слаб умом и царём он был лишь на словах: всем заправлял его шурин--брат жены Борис Годунов, который сосредоточил в своих руках такую власть, что иностранные державы считали его соправителем кроткого Фёдора; он реформировал внутреннюю и внешнюю политику, в 1590-е годы заключил выгодное перемирие с Польшей, провёл победоносную войну со Швецией, вернув России многое из потерянного Иваном Грозным в Ливонской войне (1558-1583)--пополнил казну и расширил выход к Балтийскому морю. Борис Годунов был столь деятелен, что казалось, всё в России охвачено его радением, поэтому по смерти царя Фёдора в 1598г., последнего представителя династии Рюриковичей, именно Годунов был выбран на царство...
Со смертью Фёдора пресеклась династия Рюриковичей, непрерывно правившая Русью с 862г. --"пресеклось на троне московском знаменитое варяжское поколение, коему Россия обязана бытием, именем и величием"; царём стал Борис Годунов.
Царь всея Руси с 1598 г. Борис Годунов был из рода, происходящего от татарского мурзы Чета, который принял в XlV в. в Орде крещение от митрополита Петра и поселился в России...
Наприкінці XII — у першій половині XIII ст. князівства Середнього Подніпров´я — Київське, Чернігово-Сіверське та Переяславське через низку обставин (нескінченні князівські міжусобиці, певну зміну світових торговельних шляхів, активізацію нападів кочівників, відтік населення з південних районів тощо) економічно та політично занепадають. Монгольська навала посилила та поглибила руйнівні процеси в цьому регіоні.
Іншою була ситуація в південно-західній частині Русі, де 1199 р. з´явилося нове державне об´єднання — Галицько-Волинське князівство. Майже впродовж півтора сторіччя воно відігравало надзвичайно важливу роль у житті східних слов´ян.
Виникненню та піднесенню Галицько-Волинської держави сприяла низка чинників:
1) вдале географічне положення (віддаленість від Києва послаблювала вплив центральної влади, природні умови робили ці землі важкодоступними для степових кочівників, крім того, князівство розташовувалося на перехресті стратегічно важливих торгових шляхів);
2) необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом проти монгольського нашестя та іга;
3) енергійна об´єднавча політика князів Романа Мстилавича (1199—1205) та Данила Романовича Галицького (1238-1264);
4) існування на території князівства багатих родовищ, що сприяло економічному зростанню та інтенсифікації торгівлі.
Державний розвиток Галицько-Волинського князівства відбувався в кілька етапів.
І етап (1199—1205) — утворення та становлення. Спираючись на середнє і дрібне боярство та міщан, волинський князь Роман у 1199 р. придушує опір великих бояр і об´єднує Галичину й Волинь. Сміливий воїн, талановитий політик, жорстокий володар, князь веде активну зовнішню політику. Переможні походи проти Литви та Польщі помітно підняли його авторитет та посилили вплив на Русі. Вже 1202 р. Роман оволодіває Києвом і стає великим князем. Літописець називає його «самодержцем всея Русі».
Оволодівши значною частиною київської спадщини, Галицько-Волинське князівство на зламі XII—XIII ст. за розмірами своїх володінь не поступалося Священній Римській імперії. Його зміцнення на тлі прогресуючого занепаду князівств Середнього Подніпров´я свідчило про те, що центр політичного та економічного життя поступово пересувається в західному напрямку. Центром своєї держави Роман обрав не орієнтований на Візантію Київ, а близький до кордонів західних держав Галич. Потужна торговельна артерія Буг — Дністер витісняє занепадаючий шлях «із варяг у греки».
Роман стає помітною фігурою на європейській історичній сцені, про що свідчить пропозиція Папи Римського 1204 р. в обмін на прийняття князем католицизму коронувати його. Галицько-Волинський князь втягується в жорстоку боротьбу між Гогенштауфенами і Вельфами, яка загострилася в тодішній католицькій Європі. Проте не тільки мечем здобував собі славу Роман. В останні роки життя він запропонував модель підтримки «доброго порядку» на Русі. Планувалися припинення князівських міжусобиць, консолідація сил для відпору зовнішнім ворогам, запровадження майорату (передачі князівського столу й усіх земель старшому сину, з метою зупинити процес роздрібненості) та вибори київського князя (у разі смерті) шістьма найбільшими на Русі князями.
Проте галицько-волинському князю не вдалося об´єднати Русь. У 1205 р. він трагічно загинув поблизу польського містечка Завихоста під час сутички з вояками краківського князя Лешка Білого.
II етап (1205—1238) — тимчасовий розпад єдиної держави. Зі смертю Романа розпочинається майже 30-річний період боротьби за галицький стіл. Характерними ознаками державного життя у цей час були:
— прогресуюче свавілля бояр, які дійшли до безпрецедентного порушення норм феодального права — оголошення князем боярина Владислава Кормильчича (1213— 1214);
— безперервне втручання у внутрішні справи західно-руських земель сусідніх держав — Угорщини та Польщі, проявом якого було проголошення «королем Галичини та Володимири» п´ятирічного угорського королевича Калмана (Коломана), одруженого з дворічною польською княжною Саломеєю (розпочата після цього воєнна окупація тривала від 1214 р. до 1219 p.);
— зростаюча монгольська загроза, що вперше заявила про себе 1223 р. на березі ріки Калки (галицькі та волинські формування входили до коаліції руських князів);
— енергійна боротьба за відновлення державної єдності Данила Галицького, яка успішно закінчилася 1238 р.
III етап (1238—1264) — об´єднання та піднесення, активна боротьба із золотоординським ігом. Відновивши єдність, Галицько-Волинське князівство набирає сили та відвойовує втрачені позиції. Навесні 1238 р. Данило розгромив тевтонських лицарів Добжинського ордену під Дорогочином. Незабаром він знову поширює свій вплив на Київ, у якому залишає управляти свого воєводу Дмитра.
Відчуваючи реальність постійної загрози із заходу і сходу, зводить низку міст-замків (Данилів, Кременець, Угровеськ та ін.).
князівства.