Після розпаду в 1555 р. імперії Карла V Нідерланди перейшли під владу його сина — короля Іспанії Філіппа II (1527-1598). Він розглядав Нідерланди як свій плацдарм у Європі для боротьби проти Франції й невичерпне джерело прибутків для здійснення своїх планів.Філіпу II вдалося значно відсторонити вище іспанське дворянство від центрів влади, вищих органів управління і кортесів (парламент в Іспанії). Зрозуміло, король шанував широку судову і суспільно-політичну компетенцію часом майже необмеженої влади дворянства, а також церкви і міст. Все ж таки повсякденне життя переважаючого більшості майже 8-мільйонного (1590) населення Іспанії в значній мірі визначалася місцевими та регіональними факторами і часто перебувала в поміщицьких і фізичної залежності від місцевих панів, насамперед грандів. Втім, до кінця правління Філіпа II ця група вищої аристократії, скорочена Карлом V до 25 сімей, завдяки королівським привілеям виросла. Так, наприклад, Філіп підніс друзів дитинства, князів Еболі, що стали пізніше діловими радниками, до звання грандів, і тим самим розширив королівську клієнтелу у вищому кастильському дворянстві. Основна ж маса благородного стану — близько 10 відсотків всього населення (це на порядок більше, ніж в інших європейських країнах) — складалася з середнього дворянства і дрібнопомісних ідальго. Останні за своїм майновому становищу часто нічим не відрізнялися від селян, що карикатурного зобразив Мігель Сервантес в «Дон Кіхоту Ламанчському».Протягом XVI століття населення в іспанській державі без Португалії зросло при значних регіональних коливаннях приблизно на 40 відсотків: з 5,2 мільйона до приблизно 8,1 мільйонів. У переважній більшості це були селяни, ремісники і рибалки. На початок століття в зростаючих містах, які перетворювалися на політичні, економічні та культурні центри країни, проживало 5 відсотків, а до кінця століття близько 20 відсотків населення. Мадрид і Севілья перетворилися в процвітаючі метрополії; перший — завдяки перебуванню в ньому двору та центральних органів влади, а друга — завдяки монополії торгівлі з Америкою. Поза сумнівом, під час Філіпа II міста представляли собою найдинамічніші елементи суспільного розвитку в іспанському королівстві.Іншим тріумфом цього більш «щасливого» періоду його правління було приєднання Португалії. У 1578 р. 24-річний португальський король Себастьян загинув під час північноафриканської експедиції у битві при Ель-Ксар-ель-Кебирі. Філіп, грунтуючись на праві успадкування по спорідненості і на багатих подарунках, якими він обдарував португальську аристократію, вирішив захопити португальський престол. Серед португальців виникла — досить, втім, слабка — національна партія, що намагалися зчинити Філіпу збройний опір, але іспанська армія майже без боротьби зайняла всю країну (в 1580 р.), а через кілька місяців португальські кортеси проголосили Філіпа португальським королем.Ситуація в Нідерландах, зумовлена політикою фанатичного Філіппа II, який прагнув у всіх своїх володіннях запровадити порядки на кшталт іспанських, стала нестерпною.У країні було значно збільшено кількість іспанських військ, а всю владу зосереджено в руках Державної ради (консульти) з прихильників іспанців. Було створено 14 нових єпископств, розгорнула діяльність інквізиція, почалося переслідування єретиків. Усіх, хто наважувався виступати проти католицької церкви та іспанців, страчували; за доноси на тих, хто засуджував іспанців, нагороджували.
Геродо́т Галикарна́сский— древнегреческий историк, автор первого полномасштабного исторического трактата — «Истории» , — описывающего греко-персидские войны и обычаи многих современных ему народов. Труды Геродота имели огромное значение для античной культуры. Цицерон назвал его «отцом истории» . Геродот — чрезвычайно важный источник по истории Великой Скифии, включая десятки античных народов на территории современной Украины и России.
Сочинение Геродота — не историческое исследование в современном смысле слова, это — мастерское, бесхитростное повествование человека богато одарённого, необыкновенно любознательного, общительного, много читавшего, видевшего и ещё больше слышавшего; к этим свойствам присоединялась скромность верующего в богов эллина, хотя тронутого скептицизмом, но недостаточно разборчивого в полученных сведениях. С другой стороны, Геродот не только историк; некоторые части его сочинения — настоящая энциклопедия того времени: тут и географические сведения, и этнографические, и естественно-исторические, и литературные. Тем не менее Геродот по всей справедливости именуется отцом истории. Из девяти книг, на которые в настоящее время делится его сочинение, вся вторая половина представляет собой последовательный исторический рассказ о греко-персидских войнах, заканчивающийся на известии о занятии эллинами Сеста в 479 году до н. э.
Первая половина содержит в себе рассказы о возвышении Персидского царства, о Вавилонии, Ассирии, Египте, Скифии, Ливии и других странах. Единство изложения достигается в известной мере и тем, что с первых слов и до конца историк имеет в виду проследить борьбу между варварами и эллинами. Но не покидающая историка мысль о главной задаче не мешает ему вводить в широкие рамки повествования все, что казалось ему интересным или поучительным. Геродоту присуща в значительной мере историческая критика, во многих случаях чисто субъективная, нередко наивно-рационалистическая, но тем не менее решительно вводящая в историографию новое начало.
Сочинение Геродота — не историческое исследование в современном смысле слова, это — мастерское, бесхитростное повествование человека богато одарённого, необыкновенно любознательного, общительного, много читавшего, видевшего и ещё больше слышавшего; к этим свойствам присоединялась скромность верующего в богов эллина, хотя тронутого скептицизмом, но недостаточно разборчивого в полученных сведениях. С другой стороны, Геродот не только историк; некоторые части его сочинения — настоящая энциклопедия того времени: тут и географические сведения, и этнографические, и естественно-исторические, и литературные. Тем не менее Геродот по всей справедливости именуется отцом истории. Из девяти книг, на которые в настоящее время делится его сочинение, вся вторая половина представляет собой последовательный исторический рассказ о греко-персидских войнах, заканчивающийся на известии о занятии эллинами Сеста в 479 году до н. э.
Первая половина содержит в себе рассказы о возвышении Персидского царства, о Вавилонии, Ассирии, Египте, Скифии, Ливии и других странах. Единство изложения достигается в известной мере и тем, что с первых слов и до конца историк имеет в виду проследить борьбу между варварами и эллинами. Но не покидающая историка мысль о главной задаче не мешает ему вводить в широкие рамки повествования все, что казалось ему интересным или поучительным. Геродоту присуща в значительной мере историческая критика, во многих случаях чисто субъективная, нередко наивно-рационалистическая, но тем не менее решительно вводящая в историографию новое начало.