ХVII в., являясь периодом быстрого развития древнерусской культуры, в то же время был веком ее завершения. Сохраняя основные черты традиционного уклада, русское общество начинает трансформироваться в направлении, которое в последствии найдет свое наивысшее выражение в реформах Петра Великого. Россия стояла на пороге нового времени. В культуре отчетливо выделяются две тенденции: проникновение западноевропейских влияний и прогрессирующий процесс обмирщения (секуляризации), т.е. освобождения от господства церкви. Развитие товарного производства, начало формирования всероссийского рынка обусловили возникновение в недрах феодально-крепостнического строя первых ростков буржуазных общественных отношений, что позволяет считать XVII век началом нового периода русской истории. Культурный процесс в XVII веке становится более светским. Началось ослабление традиционного средневекового религиозного мировоззрения. Возникло представление о самоценности жизни с ее радостями и горестями. Такие взгляды стали проявляться в литературе, искусстве, в общественной мысли. В свою очередь, церковь пресекала всякие проявления инакомыслия. Эта борьба характерна для XVII века. В литературе проходило ее «обмирщение», т.е. она повернулась к реальному миру и мир повернулся к ней. Не только историческим источником, но и памятником литературы, высоко ценимым Л.Н. Толстым, стало «Житие» протопопа Аввакума, написанное им в ссылке и опубликованное в 1861 г. Оставаясь глубоко религиозным христианином, Аввакум обратился к жанру «Жития», основал новое направление, автобиографии-исповеди. Образный язык, обличение несправедливости, в том числе церковной, уважение к человеку, описание своих личных страданий «во имя веры» не могли никого оставить равнодушным. Как писатель Аввакум обладал замечательным даром слова, он был проповедником, признанным русской литературой. В XVII веке в литературе возникает сатирическая литература. Она нередко базировалась на устном народном творчестве. Известность получили «Повести о Шемякином суде» и «Повести о Ерше Ершовиче», обличавшие порядки феодального суда. Выражение « шемякин суд» вошло в поговорку. Объектом сатиры временами становилась даже церковь, ее отступление от проповедуемых истин. Конкретных авторов нет, но создаются произведения «демократической сатиры». Как известно, православие считало смех греховным. Ирония сатирических произведений направлена на определенный объект. Вера и православие в смеховой литературе не затрагивались, но недостойные служители церкви осмеивались в «смехотворных укоризнах». В XVII столетии русская культура достигла больших успехов в развитии архитектуры, иконописи и даже появился первый советский жанр – написание портретов. Православное христианство и образование централизованного Российского государства развитию культурного процесса. В XVII веке завершается эволюция средневековой культуры. Формируется политическая концепция самодержавия, как формы правления в централизованном государстве, преодолевшем удельную раздробленность, проявляются реальные признаки развития светской культуры, потеснившей господство религиозной традиции.
Вели́ке кня́зівство Лито́вське (лат.: Magnus Ducatus Lithuaniae, скорочено ВКЛ), повна назва — Вели́ке кня́зівство Лито́вське, Руське, Жемайтське та інших земель — монархічна держава у Східній Європі середньовіччя і нового часу. Існувала в 1236–1795. У час найбільшого розширення території знаходилось на теренах сучасної Литви, Білорусі, більшої частини України, крайньої західної частини Росії, Придністров'ї, Молдови, невеликої частини східної Польщі та невеликої частини східної Латвії.
Одна з найбільших європейських держав пізнього середньовіччя. Уперше назва «Литва» зафіксована у німецьких хроніках 1009 року. Велике князівство Литовське створене на землях балтських племен в 13-му столітті на основі східно-балтської за своїм етнічним походженням язичницької держави Міндовга. ВКЛРЖ значно розширене територіально у 14-му столітті за правління Гедиміна та його нащадків.
З 1385 перебувала в унії з Польським королівством. 1387 прийняла християнство у латинському обряді. 1569, за результатами Люблінської унії, об'єдналася із Короною Польською у федеративну державу Річ Посполита. До 1569 керувалася спадковими монархами, що носили титул Великих князів Литовських, Руських і Жемайтських; після 1569 — виборними монархами, що мали подвійний титул Королів Польських і Великих князів Литовських. Столиця розташовувалася спочатку в Новогрудку (Новгороді)[13] на колишніх ятвязьких землях, колонізованих Руссю у XII столітті, а згодом у Вільні (з 1323). На місцях управлялася князями і шляхтою різних національностей. Мала високий рівень децентралізації врядування.
Наприкінці 15 століття, в добу своєї могутності, охоплювала територію близько 850 000 км², на якій мешкало до 4,5 млн осіб різних національностей та конфесій. В елітарній культурі певний час панували руська мова та православ'я, які у 16 столітті витіснили польська мова та католицизм.
Вела перманентні війни із сусідами: Московією на сході, Тевтонським орденом на заході, Польщею та Галицько-Волинським князівством — Руським королівством на південному заході.
Через занепад Речі Посполитої у XVIII столітті, спричиненого шляхетською анархією, опинилася під впливом Російської імперії. 1772 року, внаслідок першого поділу Речі Посполитої, втратила Східну Білорусь. У 1792 і 1795, після другого й третього поділів, остаточно анексована Російською імперією.
ХVII в., являясь периодом быстрого развития древнерусской культуры, в то же время был веком ее завершения. Сохраняя основные черты традиционного уклада, русское общество начинает трансформироваться в направлении, которое в последствии найдет свое наивысшее выражение в реформах Петра Великого. Россия стояла на пороге нового времени. В культуре отчетливо выделяются две тенденции: проникновение западноевропейских влияний и прогрессирующий процесс обмирщения (секуляризации), т.е. освобождения от господства церкви. Развитие товарного производства, начало формирования всероссийского рынка обусловили возникновение в недрах феодально-крепостнического строя первых ростков буржуазных общественных отношений, что позволяет считать XVII век началом нового периода русской истории. Культурный процесс в XVII веке становится более светским. Началось ослабление традиционного средневекового религиозного мировоззрения. Возникло представление о самоценности жизни с ее радостями и горестями. Такие взгляды стали проявляться в литературе, искусстве, в общественной мысли. В свою очередь, церковь пресекала всякие проявления инакомыслия. Эта борьба характерна для XVII века. В литературе проходило ее «обмирщение», т.е. она повернулась к реальному миру и мир повернулся к ней. Не только историческим источником, но и памятником литературы, высоко ценимым Л.Н. Толстым, стало «Житие» протопопа Аввакума, написанное им в ссылке и опубликованное в 1861 г. Оставаясь глубоко религиозным христианином, Аввакум обратился к жанру «Жития», основал новое направление, автобиографии-исповеди. Образный язык, обличение несправедливости, в том числе церковной, уважение к человеку, описание своих личных страданий «во имя веры» не могли никого оставить равнодушным. Как писатель Аввакум обладал замечательным даром слова, он был проповедником, признанным русской литературой. В XVII веке в литературе возникает сатирическая литература. Она нередко базировалась на устном народном творчестве. Известность получили «Повести о Шемякином суде» и «Повести о Ерше Ершовиче», обличавшие порядки феодального суда. Выражение « шемякин суд» вошло в поговорку. Объектом сатиры временами становилась даже церковь, ее отступление от проповедуемых истин. Конкретных авторов нет, но создаются произведения «демократической сатиры». Как известно, православие считало смех греховным. Ирония сатирических произведений направлена на определенный объект. Вера и православие в смеховой литературе не затрагивались, но недостойные служители церкви осмеивались в «смехотворных укоризнах». В XVII столетии русская культура достигла больших успехов в развитии архитектуры, иконописи и даже появился первый советский жанр – написание портретов. Православное христианство и образование централизованного Российского государства развитию культурного процесса. В XVII веке завершается эволюция средневековой культуры. Формируется политическая концепция самодержавия, как формы правления в централизованном государстве, преодолевшем удельную раздробленность, проявляются реальные признаки развития светской культуры, потеснившей господство религиозной традиции.
Вели́ке кня́зівство Лито́вське (лат.: Magnus Ducatus Lithuaniae, скорочено ВКЛ), повна назва — Вели́ке кня́зівство Лито́вське, Руське, Жемайтське та інших земель — монархічна держава у Східній Європі середньовіччя і нового часу. Існувала в 1236–1795. У час найбільшого розширення території знаходилось на теренах сучасної Литви, Білорусі, більшої частини України, крайньої західної частини Росії, Придністров'ї, Молдови, невеликої частини східної Польщі та невеликої частини східної Латвії.
Одна з найбільших європейських держав пізнього середньовіччя. Уперше назва «Литва» зафіксована у німецьких хроніках 1009 року. Велике князівство Литовське створене на землях балтських племен в 13-му столітті на основі східно-балтської за своїм етнічним походженням язичницької держави Міндовга. ВКЛРЖ значно розширене територіально у 14-му столітті за правління Гедиміна та його нащадків.
З 1385 перебувала в унії з Польським королівством. 1387 прийняла християнство у латинському обряді. 1569, за результатами Люблінської унії, об'єдналася із Короною Польською у федеративну державу Річ Посполита. До 1569 керувалася спадковими монархами, що носили титул Великих князів Литовських, Руських і Жемайтських; після 1569 — виборними монархами, що мали подвійний титул Королів Польських і Великих князів Литовських. Столиця розташовувалася спочатку в Новогрудку (Новгороді)[13] на колишніх ятвязьких землях, колонізованих Руссю у XII столітті, а згодом у Вільні (з 1323). На місцях управлялася князями і шляхтою різних національностей. Мала високий рівень децентралізації врядування.
Наприкінці 15 століття, в добу своєї могутності, охоплювала територію близько 850 000 км², на якій мешкало до 4,5 млн осіб різних національностей та конфесій. В елітарній культурі певний час панували руська мова та православ'я, які у 16 столітті витіснили польська мова та католицизм.
Вела перманентні війни із сусідами: Московією на сході, Тевтонським орденом на заході, Польщею та Галицько-Волинським князівством — Руським королівством на південному заході.
Через занепад Речі Посполитої у XVIII столітті, спричиненого шляхетською анархією, опинилася під впливом Російської імперії. 1772 року, внаслідок першого поділу Речі Посполитої, втратила Східну Білорусь. У 1792 і 1795, після другого й третього поділів, остаточно анексована Російською імперією.
Объяснение: