На территории, занятой славянскими племенами, образовалось два русских государственных центра: Киев и Новгород, каждый из которых контролировал определенную часть торгового пути «из варяг в греки».
В 862 г., согласно «Повести временных лет», новгородцы, желая прекратить начавшуюся междоусобную борьбу, пригласили варяжских князей управлять Новгородом. Прибывший по новгородцев варяжский князь Рюрик стал основателем русской княжеской династии.
Датой образования древнерусского государства условно считается 882 г., когда князь Олег, захвативший после смерти Рюрика власть в Новгороде, предпринял поход на Киев. Убив правящих там Аскольда и Дира, он объединил северные и южные земли в составе единого государства.
Легенда о призвании варяжских князей послужила основанием для создания так называемой норманнской теории возникновения древнерусского государства. Согласно этой теории, русские обратились к норманнам (так тогда называ-
ли выходцев из Скандинавии) для того, чтобы те навели порядок на русской земле. В ответ на Русь пришли трое князей: Рюрик, Синеус и Трувор. После смерти братьев Рюрик объединил под своей властью всю новгородскую землю.
Основанием для подобной теории стало укоренившееся в трудах немецких историков положение об отсутствии предпосылок для образования государства у восточных славян.
Последующие исследования опровергли эту теорию, поскольку определяющим фактором в процессе образования любого государства являются объективные внутренние условия, без наличия которых никакими внешними силами его создать невозможно. С другой стороны, рассказ об иноземном происхождении власти достаточно типичен для средневековых хроник и встречается в древних историях многих европейских государств.
После объединения новгородских и киевских земель в единое раннефеодальное государство киевский князь стал называться «великим князем». Он правил при совета, состоящего из других князей и дружинников. Сбор дани осуществлялся самим великим князем при старшей дружины (так называемые бояре, мужи). Была у князя младшая дружина (гриди, отроки). Древнейшей формой сбора дани было «полюдье». Поздней осенью князь объезжал подвластные ему земли, собирая дань и верша суд. Четко установленной нормы сдачи дани не было. Всю зиму князь проводил, объезжая земли и собирая дань. Летом же князь со своей дружиной обычно совершал военные походы, подчиняя славянские племена и воюя с соседями.
Постепенно все большая часть княжеских дружинников становилась земельными собственниками. Они вели собственное хозяйство, эксплуатируя труд закабаляемых ими крестьян. Постепенно такие дружинники усиливались и уже могли в дальнейшем противостоять великому князю как своими собственными дружинами, так и своей экономической силой.
Социальная и классовая структура раннефеодального государства Русь была нечеткой. Класс феодалов был пестр по своему составу. Это были великий князь с его приближенными, представители старшей дружины, ближайшее окружение князя — бояре, местные князья.
К числу зависимого населения принадлежали холопы (люди, утратившие свободу в результате продажи, долгов и т.п.), челядь (те, кто потерял свободу в результате плена), закупы (крестьяне, получившие от боярина «купу» — ссуду деньгами, зерном или тягловой силой) и др. Основную массу сельского населения составляли свободные общинники-смерды. По мере захвата их земель они превращались в феодально-зависимых людей.
У XIII ст. внаслідок розкладу племінного та зародження феодального суспільства утворилася Литовська держава, яка успішно чинила опір агресії з боку Лівонського та Тевтонського орденів. Водночас зміцніла Литовська держава за великого князя Гедиміна (1316-1341) розпочала наступ на південно-західні руські землі.
У 1351 - 1352 роках між Польщею та Литвою тривала війна за Галицько-Волинську землю. За перемир'ям 1352 року Галичина залишилася під владою Польщі, Волинь і Берестейська земля - під владою Литовської держави. В 50-х роках XIV ст. розпочався наступ Литовської держави на Придніпров'я. У 1355-1356 роках Литовський князь Ольгерд завоював Чернігово-Сіверщину. Влітку 1362 року військо Ольгерда на р. Сині Води розгромило загони кількох татарських ханів. Внаслідок синьо-водської битви до Литовської держави остаточно відійшли Київщина та Поділля.
Захоплені Литовською державою південно-західні руські землі протягом другої половини XIV ст., перебували у становищі удільних князівств (із залишками місцевої автономії), очолюваних князями - членами литовського великокнязівського роду. Місцеві великі феодали-князі, що здавна мали в цих землях володіння, зберігали їх і надалі, але повинні були коритися владі удільного князя, сплачувати щорічну данину й надавати йому військову до Удільні князі складали великокнязівську раду.
Подібно до великого князя, удільні князі роздавали землі своїм васалам, скликали місцевих великих феодалів-князів, бояр, вище духовенство на ради для розв'язання політичних питань. Вся ця ієрархія світських і церковних феодалів-землевласників тримала в покорі маси селянства і городян.
Розгром татаро-монгольського війська на Куликовому полі і дальше піднесення Москви занепокоїли литовського великого князя та правлячі верстви Литовської держави. Намагаючись зміцнити свою владу над удільними князями та запобігти посиленню Московського князівства, до якого тяжіла частина феодалів українських земель, великий князь Ягайло 14 серпня 1385 року уклав у м. Крево угоду про унію Литви з Польщею. Кревська унія зміцнила Польсько-Литовську державу перед загрозою агресії з боку німецьких хрестоносців, але разом з тим відкривала шлях до загарбання польськими феодалами українських земель та експансії католицької церкви на Схід.
Спираючись на служилі верстви литовського боярства та на підтримку польських феодалів, литовський князь Вітовт здійснив ряд заходів щодо політичного об'єднання Литовської держави і зміцнення її центрального управління. За його князювання залежність українських і білоруських земель від Литви значно зросла. Вітовт ліквідував найбільші удільні князівства на території України (Волинське, Новгород-Сіверське, Київське, Подільське). В цих землях почали правити великокнязівські намісники. Литовські пани-князі одержували тут великі земельні володіння. Отже, на місцях, литовське за походженням, велике боярство служило опорою великокнязівської влади, його представники зайняли місця удільних князів у великокнязівській раді та державні посади. Земельними володіннями на Україні обдаровувалася й католицька церква.
На территории, занятой славянскими племенами, образовалось два русских государственных центра: Киев и Новгород, каждый из которых контролировал определенную часть торгового пути «из варяг в греки».
В 862 г., согласно «Повести временных лет», новгородцы, желая прекратить начавшуюся междоусобную борьбу, пригласили варяжских князей управлять Новгородом. Прибывший по новгородцев варяжский князь Рюрик стал основателем русской княжеской династии.
Датой образования древнерусского государства условно считается 882 г., когда князь Олег, захвативший после смерти Рюрика власть в Новгороде, предпринял поход на Киев. Убив правящих там Аскольда и Дира, он объединил северные и южные земли в составе единого государства.
Легенда о призвании варяжских князей послужила основанием для создания так называемой норманнской теории возникновения древнерусского государства. Согласно этой теории, русские обратились к норманнам (так тогда называ-
ли выходцев из Скандинавии) для того, чтобы те навели порядок на русской земле. В ответ на Русь пришли трое князей: Рюрик, Синеус и Трувор. После смерти братьев Рюрик объединил под своей властью всю новгородскую землю.
Основанием для подобной теории стало укоренившееся в трудах немецких историков положение об отсутствии предпосылок для образования государства у восточных славян.
Последующие исследования опровергли эту теорию, поскольку определяющим фактором в процессе образования любого государства являются объективные внутренние условия, без наличия которых никакими внешними силами его создать невозможно. С другой стороны, рассказ об иноземном происхождении власти достаточно типичен для средневековых хроник и встречается в древних историях многих европейских государств.
После объединения новгородских и киевских земель в единое раннефеодальное государство киевский князь стал называться «великим князем». Он правил при совета, состоящего из других князей и дружинников. Сбор дани осуществлялся самим великим князем при старшей дружины (так называемые бояре, мужи). Была у князя младшая дружина (гриди, отроки). Древнейшей формой сбора дани было «полюдье». Поздней осенью князь объезжал подвластные ему земли, собирая дань и верша суд. Четко установленной нормы сдачи дани не было. Всю зиму князь проводил, объезжая земли и собирая дань. Летом же князь со своей дружиной обычно совершал военные походы, подчиняя славянские племена и воюя с соседями.
Постепенно все большая часть княжеских дружинников становилась земельными собственниками. Они вели собственное хозяйство, эксплуатируя труд закабаляемых ими крестьян. Постепенно такие дружинники усиливались и уже могли в дальнейшем противостоять великому князю как своими собственными дружинами, так и своей экономической силой.
Социальная и классовая структура раннефеодального государства Русь была нечеткой. Класс феодалов был пестр по своему составу. Это были великий князь с его приближенными, представители старшей дружины, ближайшее окружение князя — бояре, местные князья.
К числу зависимого населения принадлежали холопы (люди, утратившие свободу в результате продажи, долгов и т.п.), челядь (те, кто потерял свободу в результате плена), закупы (крестьяне, получившие от боярина «купу» — ссуду деньгами, зерном или тягловой силой) и др. Основную массу сельского населения составляли свободные общинники-смерды. По мере захвата их земель они превращались в феодально-зависимых людей.
У XIII ст. внаслідок розкладу племінного та зародження феодального суспільства утворилася Литовська держава, яка успішно чинила опір агресії з боку Лівонського та Тевтонського орденів. Водночас зміцніла Литовська держава за великого князя Гедиміна (1316-1341) розпочала наступ на південно-західні руські землі.
У 1351 - 1352 роках між Польщею та Литвою тривала війна за Галицько-Волинську землю. За перемир'ям 1352 року Галичина залишилася під владою Польщі, Волинь і Берестейська земля - під владою Литовської держави. В 50-х роках XIV ст. розпочався наступ Литовської держави на Придніпров'я. У 1355-1356 роках Литовський князь Ольгерд завоював Чернігово-Сіверщину. Влітку 1362 року військо Ольгерда на р. Сині Води розгромило загони кількох татарських ханів. Внаслідок синьо-водської битви до Литовської держави остаточно відійшли Київщина та Поділля.
Захоплені Литовською державою південно-західні руські землі протягом другої половини XIV ст., перебували у становищі удільних князівств (із залишками місцевої автономії), очолюваних князями - членами литовського великокнязівського роду. Місцеві великі феодали-князі, що здавна мали в цих землях володіння, зберігали їх і надалі, але повинні були коритися владі удільного князя, сплачувати щорічну данину й надавати йому військову до Удільні князі складали великокнязівську раду.
Подібно до великого князя, удільні князі роздавали землі своїм васалам, скликали місцевих великих феодалів-князів, бояр, вище духовенство на ради для розв'язання політичних питань. Вся ця ієрархія світських і церковних феодалів-землевласників тримала в покорі маси селянства і городян.
Розгром татаро-монгольського війська на Куликовому полі і дальше піднесення Москви занепокоїли литовського великого князя та правлячі верстви Литовської держави. Намагаючись зміцнити свою владу над удільними князями та запобігти посиленню Московського князівства, до якого тяжіла частина феодалів українських земель, великий князь Ягайло 14 серпня 1385 року уклав у м. Крево угоду про унію Литви з Польщею. Кревська унія зміцнила Польсько-Литовську державу перед загрозою агресії з боку німецьких хрестоносців, але разом з тим відкривала шлях до загарбання польськими феодалами українських земель та експансії католицької церкви на Схід.
Спираючись на служилі верстви литовського боярства та на підтримку польських феодалів, литовський князь Вітовт здійснив ряд заходів щодо політичного об'єднання Литовської держави і зміцнення її центрального управління. За його князювання залежність українських і білоруських земель від Литви значно зросла. Вітовт ліквідував найбільші удільні князівства на території України (Волинське, Новгород-Сіверське, Київське, Подільське). В цих землях почали правити великокнязівські намісники. Литовські пани-князі одержували тут великі земельні володіння. Отже, на місцях, литовське за походженням, велике боярство служило опорою великокнязівської влади, його представники зайняли місця удільних князів у великокнязівській раді та державні посади. Земельними володіннями на Україні обдаровувалася й католицька церква.
Объяснение: