Ця родюча, квітуча за Княжої доби територія, була сплюндрована і значною мірою вилюднена з XIII ст. внаслідок татарських нападів.
Головні шляхи, якими йшли татари, лежали через Слобідську Україну: Кальміуський шлях, Ромоданський, Ізюмський, Бакаївський, Сагайдачний шляхи і головний шлях - Муравський, який з Криму через Перекоп, поміж річками Кінські та Молочні Води, Вовчими Водами та Торцем, Доном та Окою аж до самої Тули.
В XIV ст. територія ця одержала назву "Дике поле". Проти постійних татарських нападів Московська держава почала будувати в Дикому полі укріплення у вигляді маленьких фортець. З бігом часу лінія цих фортець посувалася щораз далі на південь, але хліборобської людності, на яку розраховував московський уряд, не вистачало, і укріплення опинилися на ворожій території. За царя Федора, між 1584-1598 роками, фортеці лежали по лінії Лівни, Валуйки, Вороніж, Курськ, Білгород; за царя Бориса збудовано було Царево-Борисівську фортецю в пізнішому Ізюмському повіті, а за царя Михаїла Білгородська лінія посунулася ще далі на південь.
До XVII ст. на Дике поле час від часу повходили українські переселенці, але вони не зміняли нічого в загальній картині краю. Року 1638 відбулася перша масова колонізація українцями Слобідської України. Після поразки під Лубнами Острянин, або Остряниця, з полком у 900 козаків, з жінками й дітьми, перейшли московський кордон і, з дозволу Білгородського воєводи, оселився біля Чугуєва. Переселенці мали право зберігати свій козацький устрій, але мусіли підлягати московському начальству й охороняти московську границю від татарських нападів.
Перша колонізація була невдала: між козаками і Остряницею почалися тертя, московське начальство поводилося брутально. Козаки були незадоволені і обвинувачували Остряницю в надмірній покірності владі. До того ж хвилювали людей листи з Правобережжя, в яких закликали їх вертатися додому. Закінчилося тим, що козаки збунтувалися, забили Остряницю і повернулись на Правобережжя.
Ця родюча, квітуча за Княжої доби територія, була сплюндрована і значною мірою вилюднена з XIII ст. внаслідок татарських нападів.
Головні шляхи, якими йшли татари, лежали через Слобідську Україну: Кальміуський шлях, Ромоданський, Ізюмський, Бакаївський, Сагайдачний шляхи і головний шлях - Муравський, який з Криму через Перекоп, поміж річками Кінські та Молочні Води, Вовчими Водами та Торцем, Доном та Окою аж до самої Тули.
В XIV ст. територія ця одержала назву "Дике поле". Проти постійних татарських нападів Московська держава почала будувати в Дикому полі укріплення у вигляді маленьких фортець. З бігом часу лінія цих фортець посувалася щораз далі на південь, але хліборобської людності, на яку розраховував московський уряд, не вистачало, і укріплення опинилися на ворожій території. За царя Федора, між 1584-1598 роками, фортеці лежали по лінії Лівни, Валуйки, Вороніж, Курськ, Білгород; за царя Бориса збудовано було Царево-Борисівську фортецю в пізнішому Ізюмському повіті, а за царя Михаїла Білгородська лінія посунулася ще далі на південь.
До XVII ст. на Дике поле час від часу повходили українські переселенці, але вони не зміняли нічого в загальній картині краю. Року 1638 відбулася перша масова колонізація українцями Слобідської України. Після поразки під Лубнами Острянин, або Остряниця, з полком у 900 козаків, з жінками й дітьми, перейшли московський кордон і, з дозволу Білгородського воєводи, оселився біля Чугуєва. Переселенці мали право зберігати свій козацький устрій, але мусіли підлягати московському начальству й охороняти московську границю від татарських нападів.
Перша колонізація була невдала: між козаками і Остряницею почалися тертя, московське начальство поводилося брутально. Козаки були незадоволені і обвинувачували Остряницю в надмірній покірності владі. До того ж хвилювали людей листи з Правобережжя, в яких закликали їх вертатися додому. Закінчилося тим, що козаки збунтувалися, забили Остряницю і повернулись на Правобережжя.