Военная реформа Карла Мартелла была ответом на вызовы времени (набеги арабов, усиление магнатов и ослабление центральной власти) и формированию системы условного землевладения у франков (как позже реформы у англосаксов времен Альфреда Великого и в Германии времен Генриха I Птицелова). Смена Меровингов Каролингами сопровождалась важными изменениями во взаимоотношениях светской и духовной власти — правителей франков и пап римских, что сакрализации власти Каролингов. Вопрос о восстановлении империи важен и в контексте тематики развития государства, и с точки зрения роли традиции, в данном случае традиции империи, которую в 800 г. восстановил Карл Великий. С другой стороны, «каролингское возрождение» — повод поговорить о значении античного наследия, «возрождения» Античности. Верденский раздел и распад империи Карла Великого заставляют вернуться к теме стабильности и нестабильности государств и обществ и теме «ассимиляции» (которая, впрочем, встает и при рассмотрении войн Карла Великого в связи с причинами длительности и упорства сопротивления саксов). Наконец, впервые в курсе средневековой истории можно довольно подробно остановиться на деятельности исторической личности — Карла Великого, одного из самых выдающихся полководцев и правителей Средневековья, о котором мы к тому же довольно много знаем, причем не только о его государственной деятельности, но и о его внешности, привычках в повседневной жизни и т. д. (см. Справочный материал). Проблематику урока можно связать и с историей Руси: союз Карла со славянами против аваров — хороший повод упомянуть рассказ об обрах в Повести временных лет.
Поражения от датчан
Походы Великого войска. 865—879 годы.
Постепенное отчуждение между королём и его народом привело к нескольким поражениям, понесённым англо-саксами от данов, которым Альфреду пришлось уплатить дань. Заключённое перемирие избавило на время Кент и Уэссекс от набегов данов, но остальная Англия осталась без и была завоевана викингами.
Датчане захватили и разграбили в 871 году Лондон. Весной 874 викинги напали на Мерсию и быстро разгромили её войско. Король Мерсии Бургред бежал в королевство Франков, а на престол сел ставленник датчан Кёлвульф II. Часть датчан двинулась затем на север к реке Тайн, но так как грабить здесь было уже почти нечего, Гутрум, избранный датчанами королём Восточной Англии, возвратился туда с большей частью войска, чтобы дать воинам отдых и собрать подкрепление. Одновременно викинги стали осваивать захваченные ими земли, строить поселения и обрабатывать землю. Согласно Англо-саксонской хронике: «…они занялись пахотой и обеспечением своей жизни». В 876 король Йорка Хальвдан I раздал своим воинам земли в Нортумбрии.
Военная реформа
Ряд источников [ приписывают Альфреду Великому и военную реформу. Альфред разделил страну на военные округа, в которых каждые пять хозяйств (гайд) выставляли одного воина, снабжая его всем необходимым за свой счёт. Каждый город тоже давал определенное количество солдат. Служба в войске оставалась обязанностью каждого свободного человека, но теперь он мог часть времени проводить в своём хозяйстве. Кроме того, часть воинов теперь несла гарнизонную службу в городах и селениях, а другая часть находилась в действующей армии. Затем они менялись местами, так что воины не были надолго оторваны от своего дома.
Кроме того, каждый земледелец должен был принимать участие в содержании мостов и укреплений. Альфред первым отказался от народного ополчения (фирда) и стал формировать воинское сословие. Тэны, составившие англо-саксонскую знать, и воины королевской дружины были полностью освобождены от работ на земле. Дружинники становились средними и мелкими землевладельцами, на которых должны были работать крестьяне.
Вибух ненависті по відношенню до іноземців підспудно визрівав віддавна. Невдоволення «заморськими дияволами», «іноземними варварами» ставало дуже широким, причому виявлялося воно перш за все на місцевому рівні, головним чином у антимісіонерских виступах. Місіонери активно діяли в Китаї; саме вони перш за все контактували з китайським селянством. Природно, що вони першими відчули на собі міць традиційної структури і силу опору Китаю усього далекого, що як раз і уособлювали в кінці XIX ст. місіонери. З літа 1898 р. і особливо після провалу реформ антимісіонерский рух все наростало і в ряді місць починало приймати організовані форми. Під гаслом «Підтримаємо Цин, знищимо іноземців!» Повстанці в різних провінціях країни руйнували християнські церкви і будинки місіонерів, переслідували прийняли християнство китайців (їх було дуже небагато), а заодно громили крамниці іноземних торговців, приміщення іноземних консульств в торгових центрах. Відкрита підтримка державами курсу на реформа розставила все на свої місця. Країна після ста днів реформ виявилася напередодні потужного народного вибуху, вибуху люті, спрямованого проти господарювали в країні іноземців, проти вторгся в Китай колоніального капіталу, проти всіх тих нових порядків, які протистояли старому, звичному, нормативного, що спирався на потужні пласти тисячоліть, на пофарбований в конфуціанські і даоської-буддійські тону цивілізаційний фундамент. Відчуваючи підтримку населення, уряд Китаю в конце1898 р. стало на більш жорсткі позиції по відношенню до іноземців, відмовляючи їм у проханні про концесії або оренди територій. Обстановка в Пекіні ставала все більш напруженою. Іноземні місії ввели в місто збройні загони для своєї охорони. У Пекіні і по всій країні поширилися чутки про майбутню розправу з іноземцями, а також листівки, в яких висміювалися європейці, особливо місіонери. Очолив антііностранное рух товариство «іхетуанів» («Загони справедливості і миру»), доктринальна основа якого сходила до даоської-буддійської віри, (за що повсталі пізніше отримали в європейській пресі найменування «боксерів» ), не кажучи вже про ритуали, амулетах, заклинаннях і т. п.
Виступи іхетуанів почалися в провінції Шаньдун ще в 1898 р
і були спрямовані проти німецьких місіонерів, солдатів і фахівців, планували трасу залізниці. Місцева влада намагалися навести порядок, але рух, незважаючи на це, всі ширилося. У 1899-1900 рр. . воно перемістилося в столичну провінцію Чжілі. Численні загони розташувалися поблизу Пекіна і Тяньцзіня. Стурбовані іноземні дипломати наполягали на ухваленні рішучих заходів проти повстанців, але медичне уряд не поспішав з цим. Обстановка тим часом ставала все більш загрозливою. В кінці травня 1900 р. на нараді посланників держав було прийнято рішення направити до Пекіна додатковий контингент військ для охорони місій. Крім того, на адресу цинського уряду були передані заяви загрозливого характеру, які 17 червня були підкріплені захопленням фортеці Дагу поблизу Тяньцзіня зведеним загоном іноземних військ, що фактично означало оголошення війни.
Циси коливалася, не знаючи, що робити. Більшість її радників схилялося до підтримки іхетуанів та використання відповідного моменту для того, щоб дати відсіч державам. Саме ця точка зору і взяла гору. Імператриця відкрила ворота Пекіна перед нхетуанямі, а також ввела в місто регулярну армію, солдати якої теж були різко налаштовані проти іноземців. II червня в Пекіні солдати вбили на вулиці радника японського посольства Сугіяма, 20 червня - німецького посланника Кеттелера. Це означало оголошення війни, що й було офіційно підтверджено імператорським указом від 21 червня (у відповідь на ультиматум держав від 19 червня). Указ офіційно санкціонував повстання іхетуанів, хоча і прагнув поставити їх дії під контроль
Военная реформа Карла Мартелла была ответом на вызовы времени (набеги арабов, усиление магнатов и ослабление центральной власти) и формированию системы условного землевладения у франков (как позже реформы у англосаксов времен Альфреда Великого и в Германии времен Генриха I Птицелова). Смена Меровингов Каролингами сопровождалась важными изменениями во взаимоотношениях светской и духовной власти — правителей франков и пап римских, что сакрализации власти Каролингов. Вопрос о восстановлении империи важен и в контексте тематики развития государства, и с точки зрения роли традиции, в данном случае традиции империи, которую в 800 г. восстановил Карл Великий. С другой стороны, «каролингское возрождение» — повод поговорить о значении античного наследия, «возрождения» Античности. Верденский раздел и распад империи Карла Великого заставляют вернуться к теме стабильности и нестабильности государств и обществ и теме «ассимиляции» (которая, впрочем, встает и при рассмотрении войн Карла Великого в связи с причинами длительности и упорства сопротивления саксов). Наконец, впервые в курсе средневековой истории можно довольно подробно остановиться на деятельности исторической личности — Карла Великого, одного из самых выдающихся полководцев и правителей Средневековья, о котором мы к тому же довольно много знаем, причем не только о его государственной деятельности, но и о его внешности, привычках в повседневной жизни и т. д. (см. Справочный материал). Проблематику урока можно связать и с историей Руси: союз Карла со славянами против аваров — хороший повод упомянуть рассказ об обрах в Повести временных лет.
Поражения от датчан
Походы Великого войска. 865—879 годы.
Постепенное отчуждение между королём и его народом привело к нескольким поражениям, понесённым англо-саксами от данов, которым Альфреду пришлось уплатить дань. Заключённое перемирие избавило на время Кент и Уэссекс от набегов данов, но остальная Англия осталась без и была завоевана викингами.
Датчане захватили и разграбили в 871 году Лондон. Весной 874 викинги напали на Мерсию и быстро разгромили её войско. Король Мерсии Бургред бежал в королевство Франков, а на престол сел ставленник датчан Кёлвульф II. Часть датчан двинулась затем на север к реке Тайн, но так как грабить здесь было уже почти нечего, Гутрум, избранный датчанами королём Восточной Англии, возвратился туда с большей частью войска, чтобы дать воинам отдых и собрать подкрепление. Одновременно викинги стали осваивать захваченные ими земли, строить поселения и обрабатывать землю. Согласно Англо-саксонской хронике: «…они занялись пахотой и обеспечением своей жизни». В 876 король Йорка Хальвдан I раздал своим воинам земли в Нортумбрии.
Военная реформа
Ряд источников [ приписывают Альфреду Великому и военную реформу. Альфред разделил страну на военные округа, в которых каждые пять хозяйств (гайд) выставляли одного воина, снабжая его всем необходимым за свой счёт. Каждый город тоже давал определенное количество солдат. Служба в войске оставалась обязанностью каждого свободного человека, но теперь он мог часть времени проводить в своём хозяйстве. Кроме того, часть воинов теперь несла гарнизонную службу в городах и селениях, а другая часть находилась в действующей армии. Затем они менялись местами, так что воины не были надолго оторваны от своего дома.
Кроме того, каждый земледелец должен был принимать участие в содержании мостов и укреплений. Альфред первым отказался от народного ополчения (фирда) и стал формировать воинское сословие. Тэны, составившие англо-саксонскую знать, и воины королевской дружины были полностью освобождены от работ на земле. Дружинники становились средними и мелкими землевладельцами, на которых должны были работать крестьяне.
ответ
ответ дан
pvp86
Вибух ненависті по відношенню до іноземців підспудно визрівав віддавна. Невдоволення «заморськими дияволами», «іноземними варварами» ставало дуже широким, причому виявлялося воно перш за все на місцевому рівні, головним чином у антимісіонерских виступах. Місіонери активно діяли в Китаї; саме вони перш за все контактували з китайським селянством. Природно, що вони першими відчули на собі міць традиційної структури і силу опору Китаю усього далекого, що як раз і уособлювали в кінці XIX ст. місіонери. З літа 1898 р. і особливо після провалу реформ антимісіонерский рух все наростало і в ряді місць починало приймати організовані форми. Під гаслом «Підтримаємо Цин, знищимо іноземців!» Повстанці в різних провінціях країни руйнували християнські церкви і будинки місіонерів, переслідували прийняли християнство китайців (їх було дуже небагато), а заодно громили крамниці іноземних торговців, приміщення іноземних консульств в торгових центрах. Відкрита підтримка державами курсу на реформа розставила все на свої місця. Країна після ста днів реформ виявилася напередодні потужного народного вибуху, вибуху люті, спрямованого проти господарювали в країні іноземців, проти вторгся в Китай колоніального капіталу, проти всіх тих нових порядків, які протистояли старому, звичному, нормативного, що спирався на потужні пласти тисячоліть, на пофарбований в конфуціанські і даоської-буддійські тону цивілізаційний фундамент. Відчуваючи підтримку населення, уряд Китаю в конце1898 р. стало на більш жорсткі позиції по відношенню до іноземців, відмовляючи їм у проханні про концесії або оренди територій. Обстановка в Пекіні ставала все більш напруженою. Іноземні місії ввели в місто збройні загони для своєї охорони. У Пекіні і по всій країні поширилися чутки про майбутню розправу з іноземцями, а також листівки, в яких висміювалися європейці, особливо місіонери. Очолив антііностранное рух товариство «іхетуанів» («Загони справедливості і миру»), доктринальна основа якого сходила до даоської-буддійської віри, (за що повсталі пізніше отримали в європейській пресі найменування «боксерів» ), не кажучи вже про ритуали, амулетах, заклинаннях і т. п.
Виступи іхетуанів почалися в провінції Шаньдун ще в 1898 р
і були спрямовані проти німецьких місіонерів, солдатів і фахівців, планували трасу залізниці. Місцева влада намагалися навести порядок, але рух, незважаючи на це, всі ширилося. У 1899-1900 рр. . воно перемістилося в столичну провінцію Чжілі. Численні загони розташувалися поблизу Пекіна і Тяньцзіня. Стурбовані іноземні дипломати наполягали на ухваленні рішучих заходів проти повстанців, але медичне уряд не поспішав з цим. Обстановка тим часом ставала все більш загрозливою. В кінці травня 1900 р. на нараді посланників держав було прийнято рішення направити до Пекіна додатковий контингент військ для охорони місій. Крім того, на адресу цинського уряду були передані заяви загрозливого характеру, які 17 червня були підкріплені захопленням фортеці Дагу поблизу Тяньцзіня зведеним загоном іноземних військ, що фактично означало оголошення війни.
Циси коливалася, не знаючи, що робити. Більшість її радників схилялося до підтримки іхетуанів та використання відповідного моменту для того, щоб дати відсіч державам. Саме ця точка зору і взяла гору. Імператриця відкрила ворота Пекіна перед нхетуанямі, а також ввела в місто регулярну армію, солдати якої теж були різко налаштовані проти іноземців. II червня в Пекіні солдати вбили на вулиці радника японського посольства Сугіяма, 20 червня - німецького посланника Кеттелера. Це означало оголошення війни, що й було офіційно підтверджено імператорським указом від 21 червня (у відповідь на ультиматум держав від 19 червня). Указ офіційно санкціонував повстання іхетуанів, хоча і прагнув поставити їх дії під контроль
Подробнее - на -