Основним соціальним розподілом у Римі став розподіл на вільних і рабів. Єдність вільних громадян Риму (квиритів) деякий час підтримувалася існуванням їхньої колективної власності на землю і рабів, що належали державі. Проте з часом колективна власність на землю ставала фіктивною, громадський земельний фонд переходив до окремих власників, поки, нарешті, аграрний закон 3 року до н.е. не ліквідував його, остаточно затвердивши приватну власність.
Вільні в Римі розпадалися на дві соціально-класові групи: верхівку рабовласників ( землевласників, торговців) і дрібних виробників (хліборобів і ремісників ), що становили більшість суспільства. До останніх примикала міська біднота, пролетарі. Через те, що рабство спочатку мало патріархальний характер, боротьба між великими рабовласниками і дрібними виробниками, які найчастіше самі обробляли землю і працювали в майстернях, довгий час становила основний зміст історії Римської республіки. Тільки з часом протиріччя між рабами і рабовласниками виступає на перший план. Раби в період республіки перетворюються на основний пригноблений і експлуатований клас. Головним джерелом рабства був військовий полон. Так, після розгрому Карфагена в рабство було звернуто 55 000 осіб, а всього в II-I ст. до н. е. - більше півмільйона.
Вселе́нские собо́ры (греч. Σύνοδοι Οικουμενικαί, лат. Oecumenica Concilia) — собрания преимущественно епископата христианской Церкви в её вселенской полноте, на которых обсуждаются во и выносятся решения доктринального (догматического), церковно-политического и судебно-дисциплинарного характеров.
В самом начале истории Церкви термин «Σύνοδος» — «Собор» употреблялся применительно ко всякому церковному собранию. Однако, в течение III века термин стали употреблять по отношению к собраниям епископов (хотя присутствовать могли не только епископы) для управления Церковью. Самые первые из известных местных соборов проводились во II веке, а к 300 году собрание епископов провинции стало привычным церковного управления. После того как Константин I провозгласил терпимость относительно христиан (313 год) и преследования закончились, епископы из многих провинций получили возможность собраться в общем соборе. Тем не менее идея Вселенского собора и его специфическое значение развивались медленно. Церковь в общеимперском масштабе начала проводить Вселенские соборы, что подразумевало участие представителей всех поместных церквей, — обычно по инициативе Ромейских императоров, нередко председательствовавших на них и придававших их решениям статус государственных законов[1]. У Булгакова:
Основним соціальним розподілом у Римі став розподіл на вільних і рабів. Єдність вільних громадян Риму (квиритів) деякий час підтримувалася існуванням їхньої колективної власності на землю і рабів, що належали державі. Проте з часом колективна власність на землю ставала фіктивною, громадський земельний фонд переходив до окремих власників, поки, нарешті, аграрний закон 3 року до н.е. не ліквідував його, остаточно затвердивши приватну власність.
Вільні в Римі розпадалися на дві соціально-класові групи: верхівку рабовласників ( землевласників, торговців) і дрібних виробників (хліборобів і ремісників ), що становили більшість суспільства. До останніх примикала міська біднота, пролетарі. Через те, що рабство спочатку мало патріархальний характер, боротьба між великими рабовласниками і дрібними виробниками, які найчастіше самі обробляли землю і працювали в майстернях, довгий час становила основний зміст історії Римської республіки. Тільки з часом протиріччя між рабами і рабовласниками виступає на перший план. Раби в період республіки перетворюються на основний пригноблений і експлуатований клас. Головним джерелом рабства був військовий полон. Так, після розгрому Карфагена в рабство було звернуто 55 000 осіб, а всього в II-I ст. до н. е. - більше півмільйона.
Вселе́нские собо́ры (греч. Σύνοδοι Οικουμενικαί, лат. Oecumenica Concilia) — собрания преимущественно епископата христианской Церкви в её вселенской полноте, на которых обсуждаются во и выносятся решения доктринального (догматического), церковно-политического и судебно-дисциплинарного характеров.
В самом начале истории Церкви термин «Σύνοδος» — «Собор» употреблялся применительно ко всякому церковному собранию. Однако, в течение III века термин стали употреблять по отношению к собраниям епископов (хотя присутствовать могли не только епископы) для управления Церковью. Самые первые из известных местных соборов проводились во II веке, а к 300 году собрание епископов провинции стало привычным церковного управления. После того как Константин I провозгласил терпимость относительно христиан (313 год) и преследования закончились, епископы из многих провинций получили возможность собраться в общем соборе. Тем не менее идея Вселенского собора и его специфическое значение развивались медленно. Церковь в общеимперском масштабе начала проводить Вселенские соборы, что подразумевало участие представителей всех поместных церквей, — обычно по инициативе Ромейских императоров, нередко председательствовавших на них и придававших их решениям статус государственных законов[1]. У Булгакова:
Объяснение: