Катерина II завершила справу, що її почав на Україні Петро І. Німкеня, котра стала членом династії Романових через шлюб, вона була відданою прибічницею русифікації й централізації.
Як і багато інших правителів доби освіченого абсолютизму, Катерина була переконана, що найбільш розумним і ефективним є уряд, заснований на абсолютистських засадах і позбавлений таких "феодальних реліктів", як особливий статус окремих земель. Звідси її негативне ставлення до української, а також лівонської та фінської автономії. "Ці провінції, - казала вона, - слід русифікувати... Це завдання було б легко здійснити, призначивши губернаторами людей розумних. Коли у Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все, щоб стерти з пам'яті їх та їхню добу". Отож імператриця вибрала на посаду генерал-губернатора Лівобережжя людину розумну - видатного російського полководця й політика Петра Румянцева.
Виконувати свої функції Румянцеву допомагала друга Малоросійська колегія, що складалася з чотирьох російських урядовців та чотирьох довірених представників старшини. У зводі таємних інструкцій Катерина наказувала Румянцеву діяти обережно, "аби не викликати ненависті до росіян". Щоб підготувати ґрунт для скасування української автономії, генерал-губернаторові радилося повторювати селянам, що погіршення їхнього становища було насамперед наслідком відсталості "малоросійських звичаїв".
Водночас до старшини Румянцев мав застосовувати політику кийка і пряника. З одного боку, жорстоко каралися всілякі прояви автономістських тенденцій, а з іншого - тим, "хто не був заражений хворобою сваволі й незалежності", пропонували привабливі посади в імперському уряді, обіцяли зрівняти їх у статусі з російським дворянством і надати більшої влади над селянами. Румянцев виконав свої обов'язки.
Спочатку він уникав проведення глибоких змін, намагаючись завоювати прибічників. До його канцелярії дістали призначення багато українців, було засновано поштову службу, а також здійснено широкий перегляд суспільно-господарського становища земель. Прагнучи показати, яким освіченим є її правління, у 1767 р. Катерина II засновує свою знамениту "Комиссию для сочинения нового уложения".
У Москві зібрали послів від усіх (за винятком селян) верств суспільства з усіх регіонів з метою висловити імператриці свої побажання та погляди. На велику прикрість Катерини й Румянцева ряд українських послів на чолі з Григорієм Полетикою скористалися нагодою, щоб знову заявити про прагнення відновити гетьманство й повернути давні українські вольності. Посли інших порубіжних земель теж викликали занепокоєння уряду. Під приводом близької війни з Туреччиною імператриця назавжди "відклала" засідання комісії. Після російсько-турецької війни 1768-1775 рр. Румянцев удається до рішучих кроків.
Перший удар він спрямовує проти Запорозької Січі, яку в 1775 р. було зруйновано несподіваним нападом російських військ. До самої Гетьманщини черга дійшла в 1781 р., коли у зв'язку з адміністративною реорганізацією всієї імперії на Лівобережжі було скасовано його традиційні 10 полків. Натомість засновувалися три намісництва: Київське, Чернігівське й Новгород-сіверське. За територією та організацією вони були ідентичні решті з 30 губерній імперії. Одночасно українські адміністративні, судові та фінансові установи замінялися відповідними відгалуженнями імперської бюрократичної системи. Потім скасували й славетні козацькі полки.
У 1783 р. їх замінили на регулярні уланські, до яких на шестирічний строк набирали селян і не українців. Відтак перестало існувати окреме козацьке військо. Всупереч тому, що стверджувала царська пропаганда, поширення на Лівобережжя російської імперської системи не полегшило, а ще більше погіршило долю українських селян.
У 1783 р. їх позбавили права лишати своїх панів - саме так, як де колись зробили з російськими селянами. Інакше кажучи, тепер лівобережне селянство ставало юридичне закріпаченим. Зате українська знать від цих змін виграла. Селяни нарешті потрапили під її цілковиту владу. В 1785 р. за "Жалуваною грамотою дворянству", виданою Катериною II, знать звільнялася від усякої військової служби для уряду, зрівнявшись у правах із російським дворянством.
Із цих причин верхівка колишньої Гетьманщини без будь-якого ремствування погодилася з ліквідацією автономії. Траплялися лише поодинокі випадки протесту: так, у 1791 р. Василь Капніст спробував таємно заручитися підтримкою Пруссії в намаганнях відновити Гетьманщину. Але таких дій було недостатньо, щоб запобігти поглиненню Козацької України Російською імперією.
Протягом майже століття Гетьманщина була центром політичного життя України. Хоч росіяни контролювали її зовнішні стосунки та воєнні кампанії, а також постійно втручалися у внутрішні справи, все ж управління та соціально-економічна політика Гетьманщини здійснювалися українцями, їм належали ключові позиції в судах, фінансах, армії.
В декабре 1925 г. , когда экономика страны едва оправилась от разрухи, коммунистическая партия взяла курс на форсированную индустриализацию. И почти сразу же обострился вопрос хлебозаготовок. Крестьяне быстро утрачивали интерес к поставкам зерна на рынок, к продаже его государственным хлебозаготовителям, ибо на вырученные деньги не могли купить промышленные товары. Ведь все материальные средства и ресурсы ускоренным порядком перекачивались на строительство индустриальных гигантов, а не заводов и фабрик, производящих товары народного потребления.
К тому же давала о себе знать беспочвенность надежд на «самофинансирование» промышленности — через сокращение нерациональных издержек, режим экономии, прогрессирующий рост производительности труда и т. д. — как основного источника погашения колоссальных капитальных затрат на индустриализацию. Первым следствием этого было ползучее повышение цен на промышленные изделия, что еще более осложнило ситуацию на внутреннем рынке.
Власти уже летом 1926 г. были вынуждены прекратить обменные операции с червонцем из-за потери доверия к нему на финансовых биржах мира и резкого превышения спроса на иностранную валюту и золото над предложением Госбанка внутри страны. Спустя короткое время, на рубеже 1927-1928 гг. , разразился острый хлебозаготовительный кризис. Государственные закрома после закупок крестьянской продукции остались полупустыми. Под угрозой голода оказались города и армия.
Большевики, как и в годы «военного коммунизма» , прибегли к насильственным методам изъятия зерна. Объединенный пленум ЦК и ЦКК компартии (апрель 1928 г. ) призвал нанести «удар по кулакам и скупщикам-спекулянтам» . На деле же он обрушился на всех держателей товарного хлеба, включая середняков. Вновь на сельских дорогах появились отряды «хлебозаготовителей» , в руках которых были не сумки с деньгами, а винтовки. И вновь деревня забурлила. Начались убийства партийно-советских активистов.
Коротко. Причинами хлебозаготовительного кризиса 1927г стало нарастание “ножниц” между заготовительными и рыночными ценами на зерно, дефицит промышленных товаров массового спроса. Усугубил ситуацию кризис в отношениях с Англией, что привело к нарастанию в обществе слухов о возможной войне и, как следствие, росту ажиотажного спроса на товары. В результате произошло значительное сокращение хлебозаготовок. Это заставляло правительство принимать чрезвычайные меры по изъятию у крестьян хлеба. Деревня отреагировала на меры правительства сокращением посевных площадей и массовым забоем скота.
Катерина II завершила справу, що її почав на Україні Петро І. Німкеня, котра стала членом династії Романових через шлюб, вона була відданою прибічницею русифікації й централізації.
Як і багато інших правителів доби освіченого абсолютизму, Катерина була переконана, що найбільш розумним і ефективним є уряд, заснований на абсолютистських засадах і позбавлений таких "феодальних реліктів", як особливий статус окремих земель. Звідси її негативне ставлення до української, а також лівонської та фінської автономії. "Ці провінції, - казала вона, - слід русифікувати... Це завдання було б легко здійснити, призначивши губернаторами людей розумних. Коли у Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все, щоб стерти з пам'яті їх та їхню добу". Отож імператриця вибрала на посаду генерал-губернатора Лівобережжя людину розумну - видатного російського полководця й політика Петра Румянцева.
Виконувати свої функції Румянцеву допомагала друга Малоросійська колегія, що складалася з чотирьох російських урядовців та чотирьох довірених представників старшини. У зводі таємних інструкцій Катерина наказувала Румянцеву діяти обережно, "аби не викликати ненависті до росіян". Щоб підготувати ґрунт для скасування української автономії, генерал-губернаторові радилося повторювати селянам, що погіршення їхнього становища було насамперед наслідком відсталості "малоросійських звичаїв".
Водночас до старшини Румянцев мав застосовувати політику кийка і пряника. З одного боку, жорстоко каралися всілякі прояви автономістських тенденцій, а з іншого - тим, "хто не був заражений хворобою сваволі й незалежності", пропонували привабливі посади в імперському уряді, обіцяли зрівняти їх у статусі з російським дворянством і надати більшої влади над селянами. Румянцев виконав свої обов'язки.
Спочатку він уникав проведення глибоких змін, намагаючись завоювати прибічників. До його канцелярії дістали призначення багато українців, було засновано поштову службу, а також здійснено широкий перегляд суспільно-господарського становища земель. Прагнучи показати, яким освіченим є її правління, у 1767 р. Катерина II засновує свою знамениту "Комиссию для сочинения нового уложения".
У Москві зібрали послів від усіх (за винятком селян) верств суспільства з усіх регіонів з метою висловити імператриці свої побажання та погляди. На велику прикрість Катерини й Румянцева ряд українських послів на чолі з Григорієм Полетикою скористалися нагодою, щоб знову заявити про прагнення відновити гетьманство й повернути давні українські вольності. Посли інших порубіжних земель теж викликали занепокоєння уряду. Під приводом близької війни з Туреччиною імператриця назавжди "відклала" засідання комісії. Після російсько-турецької війни 1768-1775 рр. Румянцев удається до рішучих кроків.
Перший удар він спрямовує проти Запорозької Січі, яку в 1775 р. було зруйновано несподіваним нападом російських військ. До самої Гетьманщини черга дійшла в 1781 р., коли у зв'язку з адміністративною реорганізацією всієї імперії на Лівобережжі було скасовано його традиційні 10 полків. Натомість засновувалися три намісництва: Київське, Чернігівське й Новгород-сіверське. За територією та організацією вони були ідентичні решті з 30 губерній імперії. Одночасно українські адміністративні, судові та фінансові установи замінялися відповідними відгалуженнями імперської бюрократичної системи. Потім скасували й славетні козацькі полки.
У 1783 р. їх замінили на регулярні уланські, до яких на шестирічний строк набирали селян і не українців. Відтак перестало існувати окреме козацьке військо. Всупереч тому, що стверджувала царська пропаганда, поширення на Лівобережжя російської імперської системи не полегшило, а ще більше погіршило долю українських селян.
У 1783 р. їх позбавили права лишати своїх панів - саме так, як де колись зробили з російськими селянами. Інакше кажучи, тепер лівобережне селянство ставало юридичне закріпаченим. Зате українська знать від цих змін виграла. Селяни нарешті потрапили під її цілковиту владу. В 1785 р. за "Жалуваною грамотою дворянству", виданою Катериною II, знать звільнялася від усякої військової служби для уряду, зрівнявшись у правах із російським дворянством.
Із цих причин верхівка колишньої Гетьманщини без будь-якого ремствування погодилася з ліквідацією автономії. Траплялися лише поодинокі випадки протесту: так, у 1791 р. Василь Капніст спробував таємно заручитися підтримкою Пруссії в намаганнях відновити Гетьманщину. Але таких дій було недостатньо, щоб запобігти поглиненню Козацької України Російською імперією.
Протягом майже століття Гетьманщина була центром політичного життя України. Хоч росіяни контролювали її зовнішні стосунки та воєнні кампанії, а також постійно втручалися у внутрішні справи, все ж управління та соціально-економічна політика Гетьманщини здійснювалися українцями, їм належали ключові позиції в судах, фінансах, армії.
Объяснение:
К тому же давала о себе знать беспочвенность надежд на «самофинансирование» промышленности — через сокращение нерациональных издержек, режим экономии, прогрессирующий рост производительности труда и т. д. — как основного источника погашения колоссальных капитальных затрат на индустриализацию. Первым следствием этого было ползучее повышение цен на промышленные изделия, что еще более осложнило ситуацию на внутреннем рынке.
Власти уже летом 1926 г. были вынуждены прекратить обменные операции с червонцем из-за потери доверия к нему на финансовых биржах мира и резкого превышения спроса на иностранную валюту и золото над предложением Госбанка внутри страны. Спустя короткое время, на рубеже 1927-1928 гг. , разразился острый хлебозаготовительный кризис. Государственные закрома после закупок крестьянской продукции остались полупустыми. Под угрозой голода оказались города и армия.
Большевики, как и в годы «военного коммунизма» , прибегли к насильственным методам изъятия зерна. Объединенный пленум ЦК и ЦКК компартии (апрель 1928 г. ) призвал нанести «удар по кулакам и скупщикам-спекулянтам» . На деле же он обрушился на всех держателей товарного хлеба, включая середняков. Вновь на сельских дорогах появились отряды «хлебозаготовителей» , в руках которых были не сумки с деньгами, а винтовки. И вновь деревня забурлила. Начались убийства партийно-советских активистов.
Коротко.
Причинами хлебозаготовительного кризиса 1927г стало нарастание “ножниц” между заготовительными и рыночными ценами на зерно, дефицит промышленных товаров массового спроса. Усугубил ситуацию кризис в отношениях с Англией, что привело к нарастанию в обществе слухов о возможной войне и, как следствие, росту ажиотажного спроса на товары.
В результате произошло значительное сокращение хлебозаготовок. Это заставляло правительство принимать чрезвычайные меры по изъятию у крестьян хлеба. Деревня отреагировала на меры правительства сокращением посевных площадей и массовым забоем скота.