В первой половине XIX века Тюмень стала самым крупным ремесленным центром Западной Сибири, насчитывающим около 2000 ремесленников. Городское ремесло и сельские промыслы образовали базу для появления и развития крупных мануфактур. Раньше всего они утвердились в кожевенном производстве. Тюмень вышла на одно из первых мест в России по выделке кож. В 1807 году тюменские купцы держали 11 кожевенных заводов, а в 1819 - уже 25. Современники говорили: "Тюмень, без сомнения, самый цветущий город Тобольской губернии… Коренное племя жителей Тюменского округа самое бойкое, расторопное, умное, понятливое, оборотливое и промышленное в целой Сибири".
1836 год - в Тюмени спущен на воду первый в Сибири пароход. Город становится одним из крупнейших в России центров речного судостроения.
Середина 19 века - современники писали о городе: "Тюмень застроена правильно, красиво и местами роскошно… Главные постройки… и многие отлично отстроенные и окрашенные деревянные дома делают наружность Тюмени весьма живописною… Самый лучший вид Тюмени при въезде с тобольского и с российского трактов". Однако несмотря на столь восторженные отзывы, состояние тюменских улиц было далеко не идеальным. В 1826 году зафиксирован такой случай: "Ржевский мещанин Березников, 14 апреля, проезжая днем мимо гостиного двора, утопил лошадь в грязи так, что не было возможности освободить ее из упряжки, и лошадь тут же сдохла". Первая каменная мостовая появилась в Тюмени только в 1880-е гг. напротив гостиного двора и городской управы.
1864 год - учрежден Тюменский общественный банк. Его вкладчиками были как частные лица (тюменские купцы Д. Решетников, П. Гилева, К. Вардроппер) , так и учреждения (реальное училище, Успенское волостное правление и др.) . Ежегодно банк отчислял часть прибылей на городские нужды и содержание благотворительных учреждений.
В этом же году в Тюмени сооружен первый водопровод. Инициатором его возведения был городской голова И. Подаруев. Устройство водопровода оценивалось в 25560 руб. серебром. По подписке собрали 9250, недостающую сумму внес сам Подаруев. Первая водокачка появилась на улице, получившей в честь этого события название Водопроводная.
Третя дочка Ярослава, Анастасія, вийшла за короля угорського Андрея І, відкривши таким чином русичам вихід до Угорщини. Троє синів Ярослава також були одружені із європейськими принцесами, а син Всеволод навіть був зятем Візантійському імператору.
У середньовічній Європі ознакою престижу й могутності династії була готовність інших провідних династій вступити з нею у шлюбні зв’язки. Тому престиж Ярослава і справді був великим. Завдяки цим зв’язкам і грамотно провадженій мирній зовнішній політиці Русь розквітала, маючи можливість вести торгівлю з Візантією, Польщею, Німеччиною, з державами Кавказу і Сходу.
Проте гучна слава Ярослава спиралася передусім на досягнення у внутрішній політиці. Завдяки його підтримці швидко зростала церква. Засновувалися монастирі, які перетворювалися на осередки культури, населення ставало дедалі урбанізованішим та освіченішим. особливо уславився князь будівництвом церков. За часів його правління "золотоверхий" Київ ряснів понад 400 церквами. Свідченням княжої турботи про церкву стало те, що у 1051 р. він уперше призначив митрополитом київським русина Іларіона. Деякі історики розглядають це як заперечення Києвом церковної зверхності Константинополя. Проте, визнаючи факт вражаючого розвитку руської церкви, більшість учених стверджують, що патріарх константинопольській усе ж зберігав верховенство над київським митрополитом.
І нарешті, блискуче і щасливе правління Ярослава залишило Україні пам’ятку, достойну великого монарха. Ярослав, котрого розвали Мудрим саме за цей здобуток, вперше за історію Русі звів загальноприйняті у ті часи закони у єдину "Руську правду", яка стала правовим кодексом усієї країни.
Так, у перших п’ятьох статтях Ярославового закону вказуються різні обставини убивства, і відповідно до цього вказується міра покарання за злочин. Наприклад, родичі убитого могли у відповідь покарати убивцю смертю або ж стягнути з нього певну суму грошей, що встановлювалася відповідно до соціального статусу убитого. Загалом же Ярославові закони визначали особливу пеню за будь-які насильницькі дії, а також за різні види крадіжок. Варто відмітити, що визначені у законі суми для тогочасного пересічного жителя були достатньо високими і такий підхід до суддівства у ті часи був досить дієвим.
Окремий блок статей із Закону, присвячених порушенню законів проти рабів та вільних найманих працівників, і досі привертає велику увагу, оскільки спрямований саме на захист прав останніх.
Усі закони "Руської правди" Ярослава і досі викликають подив і захоплення. Написані у глибокому середньовіччі, вони торкалися усіх сфер життя громадян: вони регулювали і відносини боржників та кредиторів, і сімейне право, і спадкове, де головний акцент робився на захисті прав жінок та дітей.
.
До того ж над руськими кордонами знову нависла давня загроза зі степу, щоб цього разу довго терзати Русь. Кочові племена половців, могутніших за печенігів, учинили ряд нападів, небезпечно близько підходячи до Києва і унеможливлюючи рух торговельних караванів по Дніпру. Вина за деякі з цих наскоків лежала на самих князях: неспроможні власним коштом зібрати достатньо сильне військо, чимало молодих князів, позбавлених права спадкоємства в системі ротації влади, в боротьбі з суперниками кликали собі на до половців. Занурена у міжусобні чвари та підкошена внутрішніми війнами, Русь швидко почала занепадати.
Русь на вершині культурного злету
За часів Ярослава Київська Русь переживає не лише політичний та економічний, але й надзвичайно бурхливий культурний злет.
У 1037-му (за іншими джерелами – 1017-му) році після славетної та нелегкої перемоги на печенігами і в пам’ять цієї знаменної події великий князь наказує закласти на місці битви виняткової краси собор та, розширивши кордони Києва, обносить його камінними стінами; на зразок Константинополя, він називає їх головні ворота Золотими, а новий собор – святою Софією Митрополитською, прикрасивши її щедро золотом, сріблом, муснією та дорогоцінним інвентарем. Митрополитом у соборі було призначено Феопемпта – ймовірно, грека, - котрий, за писанням Нестора, у 1039-му році знову освятив храм Богоматері, збудований Володимиром і пошкоджений великою київською пожежею 1017-го року.
Софіївський собор був громадсько-політичним, культурним осередком Київської держави, головним митрополичим храмом. У Софіївському соборі збереглося і донині понад 250 квадратних метрів чудової мозаїки із кольорового каменю та смальти, яка вражає переливами барв, сяянням золота, налічує аж 177 відтінків. Стіни й стовпи собору розписані прекрасними фресками.
В первой половине XIX века Тюмень стала самым крупным ремесленным центром Западной Сибири, насчитывающим около 2000 ремесленников. Городское ремесло и сельские промыслы образовали базу для появления и развития крупных мануфактур. Раньше всего они утвердились в кожевенном производстве. Тюмень вышла на одно из первых мест в России по выделке кож. В 1807 году тюменские купцы держали 11 кожевенных заводов, а в 1819 - уже 25. Современники говорили: "Тюмень, без сомнения, самый цветущий город Тобольской губернии… Коренное племя жителей Тюменского округа самое бойкое, расторопное, умное, понятливое, оборотливое и промышленное в целой Сибири".
1836 год - в Тюмени спущен на воду первый в Сибири пароход. Город становится одним из крупнейших в России центров речного судостроения.
Середина 19 века - современники писали о городе: "Тюмень застроена правильно, красиво и местами роскошно… Главные постройки… и многие отлично отстроенные и окрашенные деревянные дома делают наружность Тюмени весьма живописною… Самый лучший вид Тюмени при въезде с тобольского и с российского трактов". Однако несмотря на столь восторженные отзывы, состояние тюменских улиц было далеко не идеальным. В 1826 году зафиксирован такой случай: "Ржевский мещанин Березников, 14 апреля, проезжая днем мимо гостиного двора, утопил лошадь в грязи так, что не было возможности освободить ее из упряжки, и лошадь тут же сдохла". Первая каменная мостовая появилась в Тюмени только в 1880-е гг. напротив гостиного двора и городской управы.
1864 год - учрежден Тюменский общественный банк. Его вкладчиками были как частные лица (тюменские купцы Д. Решетников, П. Гилева, К. Вардроппер) , так и учреждения (реальное училище, Успенское волостное правление и др.) . Ежегодно банк отчислял часть прибылей на городские нужды и содержание благотворительных учреждений.
В этом же году в Тюмени сооружен первый водопровод. Инициатором его возведения был городской голова И. Подаруев. Устройство водопровода оценивалось в 25560 руб. серебром. По подписке собрали 9250, недостающую сумму внес сам Подаруев. Первая водокачка появилась на улице, получившей в честь этого события название Водопроводная.
Третя дочка Ярослава, Анастасія, вийшла за короля угорського Андрея І, відкривши таким чином русичам вихід до Угорщини. Троє синів Ярослава також були одружені із європейськими принцесами, а син Всеволод навіть був зятем Візантійському імператору.
У середньовічній Європі ознакою престижу й могутності династії була готовність інших провідних династій вступити з нею у шлюбні зв’язки. Тому престиж Ярослава і справді був великим. Завдяки цим зв’язкам і грамотно провадженій мирній зовнішній політиці Русь розквітала, маючи можливість вести торгівлю з Візантією, Польщею, Німеччиною, з державами Кавказу і Сходу.
Проте гучна слава Ярослава спиралася передусім на досягнення у внутрішній політиці. Завдяки його підтримці швидко зростала церква. Засновувалися монастирі, які перетворювалися на осередки культури, населення ставало дедалі урбанізованішим та освіченішим. особливо уславився князь будівництвом церков. За часів його правління "золотоверхий" Київ ряснів понад 400 церквами. Свідченням княжої турботи про церкву стало те, що у 1051 р. він уперше призначив митрополитом київським русина Іларіона. Деякі історики розглядають це як заперечення Києвом церковної зверхності Константинополя. Проте, визнаючи факт вражаючого розвитку руської церкви, більшість учених стверджують, що патріарх константинопольській усе ж зберігав верховенство над київським митрополитом.
І нарешті, блискуче і щасливе правління Ярослава залишило Україні пам’ятку, достойну великого монарха. Ярослав, котрого розвали Мудрим саме за цей здобуток, вперше за історію Русі звів загальноприйняті у ті часи закони у єдину "Руську правду", яка стала правовим кодексом усієї країни.
Так, у перших п’ятьох статтях Ярославового закону вказуються різні обставини убивства, і відповідно до цього вказується міра покарання за злочин. Наприклад, родичі убитого могли у відповідь покарати убивцю смертю або ж стягнути з нього певну суму грошей, що встановлювалася відповідно до соціального статусу убитого. Загалом же Ярославові закони визначали особливу пеню за будь-які насильницькі дії, а також за різні види крадіжок. Варто відмітити, що визначені у законі суми для тогочасного пересічного жителя були достатньо високими і такий підхід до суддівства у ті часи був досить дієвим.
Окремий блок статей із Закону, присвячених порушенню законів проти рабів та вільних найманих працівників, і досі привертає велику увагу, оскільки спрямований саме на захист прав останніх.
Усі закони "Руської правди" Ярослава і досі викликають подив і захоплення. Написані у глибокому середньовіччі, вони торкалися усіх сфер життя громадян: вони регулювали і відносини боржників та кредиторів, і сімейне право, і спадкове, де головний акцент робився на захисті прав жінок та дітей.
.
До того ж над руськими кордонами знову нависла давня загроза зі степу, щоб цього разу довго терзати Русь. Кочові племена половців, могутніших за печенігів, учинили ряд нападів, небезпечно близько підходячи до Києва і унеможливлюючи рух торговельних караванів по Дніпру. Вина за деякі з цих наскоків лежала на самих князях: неспроможні власним коштом зібрати достатньо сильне військо, чимало молодих князів, позбавлених права спадкоємства в системі ротації влади, в боротьбі з суперниками кликали собі на до половців. Занурена у міжусобні чвари та підкошена внутрішніми війнами, Русь швидко почала занепадати.
Русь на вершині культурного злету
За часів Ярослава Київська Русь переживає не лише політичний та економічний, але й надзвичайно бурхливий культурний злет.
У 1037-му (за іншими джерелами – 1017-му) році після славетної та нелегкої перемоги на печенігами і в пам’ять цієї знаменної події великий князь наказує закласти на місці битви виняткової краси собор та, розширивши кордони Києва, обносить його камінними стінами; на зразок Константинополя, він називає їх головні ворота Золотими, а новий собор – святою Софією Митрополитською, прикрасивши її щедро золотом, сріблом, муснією та дорогоцінним інвентарем. Митрополитом у соборі було призначено Феопемпта – ймовірно, грека, - котрий, за писанням Нестора, у 1039-му році знову освятив храм Богоматері, збудований Володимиром і пошкоджений великою київською пожежею 1017-го року.
Софіївський собор був громадсько-політичним, культурним осередком Київської держави, головним митрополичим храмом. У Софіївському соборі збереглося і донині понад 250 квадратних метрів чудової мозаїки із кольорового каменю та смальти, яка вражає переливами барв, сяянням золота, налічує аж 177 відтінків. Стіни й стовпи собору розписані прекрасними фресками.