Велике князівство Литовське створене на землях балтських племен в 13-му столітті на основі східно-балтської за своїм етнічним походженням язичницької держави Міндовга. ВКЛРЖ значно розширене територіально у 14-му столітті за правління Гедиміна та його нащадків.
З 1385 перебувала в унії з Польським королівством. 1387 прийняла християнство у латинському обряді. 1569, за результатами Люблінської унії, об'єдналася із Короною Польською у федеративну державу Річ Посполита. До 1569 керувалася спадковими монархами, що носили титул Великих князів Литовських, Руських і Жемайтських; після 1569 — виборними монархами, що мали подвійний титул Королів Польських і Великих князів Литовських. Столиця розташовувалася спочатку в Новогрудку (Новгороді)[13] на колишніх ятвязьких землях, колонізованих Руссю у XII столітті, а згодом у Вільні (з 1323). На місцях управлялася князями і шляхтою різних національностей. Мала високий рівень децентралізації врядування.
Наприкінці 15 століття, в добу своєї могутності, охоплювала територію близько 850 000 км², на якій мешкало до 4,5 млн осіб різних національностей та конфесій. В елітарній культурі певний час панували руська мова та православ'я, які у 16 столітті витіснили польська мова та католицизм.
Вела перманентні війни із сусідами: Московією на сході, Тевтонським орденом на заході, Польщею та Галицько-Волинським князівством — Руським королівством на південному заході.
Через занепад Речі Посполитої у XVIII столітті, спричиненого шляхетською анархією, опинилася під впливом Російської імперії. 1772 року, внаслідок першого поділу Речі Посполитої, втратила Східну Білорусь. У 1792 і 1795, після другого й третього поділів, остаточно анексована Російською імперією.
Велике князівство Литовське стало однією з найбільших держав Європи. Це був союз багатьох земель, влада в яких була в руках місцевої шляхти під верховенством великого князя.
До середини 14 століття Велике князівство Литовське цілком сформувалось як централізована держава та значно розширило свою територію. Це розширення відбувалося, переважно, внаслідок входження до складу держави руських князівств.
У 1381-1384 відбулася перша громадянська війна.
У 1384 герб «Погоня» став державним гербом.
Для зміцнення внутрішнього та зовнішньополітичного становища князівства у боротьбі з експансією Тевтонського ордену, посилення державної влади та централізації, у 1385 князь Ягайло уклав Кревську унію з Польщею.
5 серпня 1392 р. в м. Острові між ворожими сторонами була укладена угода, згідно з якою Ягайло, усунувши від влади у Литві свого ставленика Скиргайла, призначив Вітовта довічним правителем Великого Литовського князівства (без титулу великого князя). У свою чергу Вітовт визнав себе васалом польського короля. Велике князівство Литовське хоч і стало формально васалом Польщі, однак залишалося самостійною державою.
Острівська угода припинила тривалу боротьбу між різними політичними угрупованнями всередині панівної верхівки литовських феодалів і сприяла об'єднанню їх навколо Вітовта. В часи правління Вітовта гається певне зміцнення Великого князівства Литовського. Спираючись на більшість дрібних князів, зрослу політичну активність середнього і дрібного литовського боярства й міщанства та підтримку магнатсько-шляхетської Польщі, Вітовт здійснив у 1390-х роках у широких масштабах ряд заходів, спрямованих на політичне об'єднання країни та зміцнення центрального управління
Чому «опришки»? Назва співзвучна зі словами «опріч» (в стороні), «оприск» (скеля), «оприскливий» (нестриманий). Є менш поетична, зате більш ймовірна версія.
Міф №2 Національний склад
Побутує думка, що опришками були винятково представники українських етнічних груп – бойків, лемків, гуцулів. Насправді приєднатися до них міг будь-який авантюрист.
Міф №3 Мотивація
Опришки ніколи не страждали від дефіциту кадрів, але приплив нових людей стимулювала не одна лише жага народу до справедливості. Опришництво було найпростішим втекти від феодального гніту і непогано заробити. «Віджате» у поляків, євреїв та австрійців майно ділилося між членами банд.
Міф №4 Справедливість і милосердя
В романах і поемах опришки грабували лише багатих, а вбивали за необхідності, не чіпаючи жінок і дітей. Якби ж то…
Міф №5 Олекса Довбуш
Про найвідомішу особистість руху опришків існує зовсім мало достовірних фактів. Він народився у Печеніжині, мав брата Івана та дружину, в першій половині 18 століття займався розбоєм. В хроніках постраждалих сіл Карпат, Буковини і Поділля детально перелічені його жертви: пограбовані торговці, вбиті польські поміщики, зґвалтовані боярські дочки.
Міфи про гайдамак:
Міф 1. Кураторство Російської імперії. За "порєбріком" кажуть, що буцімто гайдамаки були проросійськими воїнами, які повстали проти Речі Посполитої, аби приєднатися до московської імперії. Однак, правда є іншою. Гайдамаки не виступили проти польської шляхти заради того, щоб просто грабувати та зупинити утиски. Були завойовані великі міста Наддніпрянщини та Поділля, зокрема в Умані в червні 1768 р. відбулася козацька нарада, у ході якої Максима Залізняка було обрано Гетьманом відновленої держави "Військо Запорозьке", засновником якої був Богдан Хмельницький. Окрім того, гайдамаки не зволікаючи відновили сотенний устрій управління. Гайдамацьке повстання стало спробою повернути козацьку, тобто українську, державність. Зрозуміло, що тодішня Річ Посполита, у якій шляхта цькувала короля, не могла нічого заподіяти. Більше того, козацька держава була вкрай небезпечною для Російської імперії, оскільки визвольна боротьба могла продовжитися (а вона б і продовжилася) й на окупованих московитами українських землях. Відчуваючи загрозу, війська Російської імперії вдалися до хитрощів, а саме використали недолугість деяких очільників повстання та зуміли зупинити процес відновлення держави. Проте, повстання продовжувалося.
Міф 2. Повстання селян. Найбільш улюбленою справою радянської історіографії було вбачати скрізь боротьбу пролетаріату проти буржуазії. Саме тому гайдамаки стали ображеними селянами, які з вилами піднялися проти буржуазних поляків. Насправді все було інакше. Сама назва "Коліївщина" походить від того, що її керівниками були колишні представники надвірної козацької служби (пол. Slużba kolejna). Варто додати, що левову частку повстанців складали досвідчені військові з Січі. А отже, ми вже виділили два суспільних класи, які не підпадають під критерій "селяни". Повстали абсолютна більшість – міщани, селяни, військові, торговці, а головне й духовенство. Серед їхнього озброєння було багато рушниць, пістолів, вибухівка та звичайно класичні шаблі, у ході повстання з’явилися гармати. Тому варто переглянути актуальність занесення Коліївщини у список селянських повстань.
Міф 3. Тотальне перебільшення кількості вбитих ворогів. Зазвичай навколо Коліївщини дуже часто, немов супутники, крутяться такі терміни як "Розправа в Лисянці" та "Уманська різанина". Історики наводять різні цифри вбитих ворогів, що часто доходить до пару десятків тисяч. Безсумнівно, було багато закатованих, проте чи були ті числа чимось особливим в ту епоху? Наприклад, у Конотопській битві, яка відбулася трішки більше століття перед Коліївщиною, полягло приблизно 30 тис. москалів. Проблемою страшної цифри вбитих у ході повстання 1768 р. стало те, що ці цифри сприймають в умовах реального часу. Ну і звичайно, що ці дані піднімаються євреями, які люблять акцентувати увагу на власних смертях.
Велике князівство Литовське створене на землях балтських племен в 13-му столітті на основі східно-балтської за своїм етнічним походженням язичницької держави Міндовга. ВКЛРЖ значно розширене територіально у 14-му столітті за правління Гедиміна та його нащадків.
З 1385 перебувала в унії з Польським королівством. 1387 прийняла християнство у латинському обряді. 1569, за результатами Люблінської унії, об'єдналася із Короною Польською у федеративну державу Річ Посполита. До 1569 керувалася спадковими монархами, що носили титул Великих князів Литовських, Руських і Жемайтських; після 1569 — виборними монархами, що мали подвійний титул Королів Польських і Великих князів Литовських. Столиця розташовувалася спочатку в Новогрудку (Новгороді)[13] на колишніх ятвязьких землях, колонізованих Руссю у XII столітті, а згодом у Вільні (з 1323). На місцях управлялася князями і шляхтою різних національностей. Мала високий рівень децентралізації врядування.
Наприкінці 15 століття, в добу своєї могутності, охоплювала територію близько 850 000 км², на якій мешкало до 4,5 млн осіб різних національностей та конфесій. В елітарній культурі певний час панували руська мова та православ'я, які у 16 столітті витіснили польська мова та католицизм.
Вела перманентні війни із сусідами: Московією на сході, Тевтонським орденом на заході, Польщею та Галицько-Волинським князівством — Руським королівством на південному заході.
Через занепад Речі Посполитої у XVIII столітті, спричиненого шляхетською анархією, опинилася під впливом Російської імперії. 1772 року, внаслідок першого поділу Речі Посполитої, втратила Східну Білорусь. У 1792 і 1795, після другого й третього поділів, остаточно анексована Російською імперією.
Велике князівство Литовське стало однією з найбільших держав Європи. Це був союз багатьох земель, влада в яких була в руках місцевої шляхти під верховенством великого князя.
До середини 14 століття Велике князівство Литовське цілком сформувалось як централізована держава та значно розширило свою територію. Це розширення відбувалося, переважно, внаслідок входження до складу держави руських князівств.
У 1381-1384 відбулася перша громадянська війна.
У 1384 герб «Погоня» став державним гербом.
Для зміцнення внутрішнього та зовнішньополітичного становища князівства у боротьбі з експансією Тевтонського ордену, посилення державної влади та централізації, у 1385 князь Ягайло уклав Кревську унію з Польщею.
5 серпня 1392 р. в м. Острові між ворожими сторонами була укладена угода, згідно з якою Ягайло, усунувши від влади у Литві свого ставленика Скиргайла, призначив Вітовта довічним правителем Великого Литовського князівства (без титулу великого князя). У свою чергу Вітовт визнав себе васалом польського короля. Велике князівство Литовське хоч і стало формально васалом Польщі, однак залишалося самостійною державою.
Острівська угода припинила тривалу боротьбу між різними політичними угрупованнями всередині панівної верхівки литовських феодалів і сприяла об'єднанню їх навколо Вітовта. В часи правління Вітовта гається певне зміцнення Великого князівства Литовського. Спираючись на більшість дрібних князів, зрослу політичну активність середнього і дрібного литовського боярства й міщанства та підтримку магнатсько-шляхетської Польщі, Вітовт здійснив у 1390-х роках у широких масштабах ряд заходів, спрямованих на політичне об'єднання країни та зміцнення центрального управління
Объяснение:
Міфи про опришків
Міф №1 Назва
Чому «опришки»? Назва співзвучна зі словами «опріч» (в стороні), «оприск» (скеля), «оприскливий» (нестриманий). Є менш поетична, зате більш ймовірна версія.
Міф №2 Національний склад
Побутує думка, що опришками були винятково представники українських етнічних груп – бойків, лемків, гуцулів. Насправді приєднатися до них міг будь-який авантюрист.
Міф №3 Мотивація
Опришки ніколи не страждали від дефіциту кадрів, але приплив нових людей стимулювала не одна лише жага народу до справедливості. Опришництво було найпростішим втекти від феодального гніту і непогано заробити. «Віджате» у поляків, євреїв та австрійців майно ділилося між членами банд.
Міф №4 Справедливість і милосердя
В романах і поемах опришки грабували лише багатих, а вбивали за необхідності, не чіпаючи жінок і дітей. Якби ж то…
Міф №5 Олекса Довбуш
Про найвідомішу особистість руху опришків існує зовсім мало достовірних фактів. Він народився у Печеніжині, мав брата Івана та дружину, в першій половині 18 століття займався розбоєм. В хроніках постраждалих сіл Карпат, Буковини і Поділля детально перелічені його жертви: пограбовані торговці, вбиті польські поміщики, зґвалтовані боярські дочки.
Міфи про гайдамак:
Міф 1. Кураторство Російської імперії. За "порєбріком" кажуть, що буцімто гайдамаки були проросійськими воїнами, які повстали проти Речі Посполитої, аби приєднатися до московської імперії. Однак, правда є іншою. Гайдамаки не виступили проти польської шляхти заради того, щоб просто грабувати та зупинити утиски. Були завойовані великі міста Наддніпрянщини та Поділля, зокрема в Умані в червні 1768 р. відбулася козацька нарада, у ході якої Максима Залізняка було обрано Гетьманом відновленої держави "Військо Запорозьке", засновником якої був Богдан Хмельницький. Окрім того, гайдамаки не зволікаючи відновили сотенний устрій управління. Гайдамацьке повстання стало спробою повернути козацьку, тобто українську, державність. Зрозуміло, що тодішня Річ Посполита, у якій шляхта цькувала короля, не могла нічого заподіяти. Більше того, козацька держава була вкрай небезпечною для Російської імперії, оскільки визвольна боротьба могла продовжитися (а вона б і продовжилася) й на окупованих московитами українських землях. Відчуваючи загрозу, війська Російської імперії вдалися до хитрощів, а саме використали недолугість деяких очільників повстання та зуміли зупинити процес відновлення держави. Проте, повстання продовжувалося.
Міф 2. Повстання селян. Найбільш улюбленою справою радянської історіографії було вбачати скрізь боротьбу пролетаріату проти буржуазії. Саме тому гайдамаки стали ображеними селянами, які з вилами піднялися проти буржуазних поляків. Насправді все було інакше. Сама назва "Коліївщина" походить від того, що її керівниками були колишні представники надвірної козацької служби (пол. Slużba kolejna). Варто додати, що левову частку повстанців складали досвідчені військові з Січі. А отже, ми вже виділили два суспільних класи, які не підпадають під критерій "селяни". Повстали абсолютна більшість – міщани, селяни, військові, торговці, а головне й духовенство. Серед їхнього озброєння було багато рушниць, пістолів, вибухівка та звичайно класичні шаблі, у ході повстання з’явилися гармати. Тому варто переглянути актуальність занесення Коліївщини у список селянських повстань.
Міф 3. Тотальне перебільшення кількості вбитих ворогів. Зазвичай навколо Коліївщини дуже часто, немов супутники, крутяться такі терміни як "Розправа в Лисянці" та "Уманська різанина". Історики наводять різні цифри вбитих ворогів, що часто доходить до пару десятків тисяч. Безсумнівно, було багато закатованих, проте чи були ті числа чимось особливим в ту епоху? Наприклад, у Конотопській битві, яка відбулася трішки більше століття перед Коліївщиною, полягло приблизно 30 тис. москалів. Проблемою страшної цифри вбитих у ході повстання 1768 р. стало те, що ці цифри сприймають в умовах реального часу. Ну і звичайно, що ці дані піднімаються євреями, які люблять акцентувати увагу на власних смертях.