Ось настала золота осінь. сама красива і мальовнича пора року. осінь любить жовті, червоні, оранжеві фарби, а як любить вона обсипати все золотом. ось приходиш в березовий гай, і не можеш відвести очей, все в золоті. на берізках замість листочків висять золоті монетки, і, здається, що від одного подиху вітерця вони почнуть тут же дзвеніти. золотом обсипає осінь і парки, особливо липи. ідеш і радієш такій красі. і починаєш розуміти, чому поети так любили оспівувати осінь. а іноді просто слів немає, ну неможливо описати всю ту красу, яка відкривається перед тобою. гуляєш по парку і не можеш нагулятися, так не хочеться залишати цю красу. дуже красиво рано вранці, коли гарна погода. золоті дерева просто сяють на тлі яскравого блакитного неба. не можна не захоплюватися природою, немає нічого прекраснішого неї. ах! як здорово, просто дух захоплює від усієї цієї пишноти. золота осінь не йди, порадуй нас ще трошки. але, на жаль, це час дуже короткий, і ось вже через тиждень, дерева починають скидати своє вбрання. а як не хочеться розлучатися з казкою, як хочеться ще помилуватися мальовничими золотими пейзажами.
Жил когда-то кислород. Он не любил соединяться с другими веществами, как все остальные кислородики. Почему? Потому что он не хотел в этих соединениях восстанавливаться. Ему нравилось быть со степенью равной нулю. Из-за этого с ним никто из других соединений не хотел общаться. Но, однажды к нему подошёл водород. Он спросил кислород, от чего грустишь то? Тот сказал ему, что его не воспринимают таким как есть. Так водород улыбнулся и сказал, что с ним такая же проблема. Он тоже любил быть с нулевой степенью. Он предложил кислороду дружить, и стали они дружить, образовав в конце пероксид водорода, в котором чувствовали себя все также комфортно.
Ось настала золота осінь. сама красива і мальовнича пора року. осінь любить жовті, червоні, оранжеві фарби, а як любить вона обсипати все золотом. ось приходиш в березовий гай, і не можеш відвести очей, все в золоті. на берізках замість листочків висять золоті монетки, і, здається, що від одного подиху вітерця вони почнуть тут же дзвеніти. золотом обсипає осінь і парки, особливо липи. ідеш і радієш такій красі. і починаєш розуміти, чому поети так любили оспівувати осінь. а іноді просто слів немає, ну неможливо описати всю ту красу, яка відкривається перед тобою. гуляєш по парку і не можеш нагулятися, так не хочеться залишати цю красу. дуже красиво рано вранці, коли гарна погода. золоті дерева просто сяють на тлі яскравого блакитного неба. не можна не захоплюватися природою, немає нічого прекраснішого неї. ах! як здорово, просто дух захоплює від усієї цієї пишноти. золота осінь не йди, порадуй нас ще трошки. але, на жаль, це час дуже короткий, і ось вже через тиждень, дерева починають скидати своє вбрання. а як не хочеться розлучатися з казкою, як хочеться ще помилуватися мальовничими золотими пейзажами.
Объяснение:
ответ: ну, ладно =^
Объяснение:
Жил когда-то кислород. Он не любил соединяться с другими веществами, как все остальные кислородики. Почему? Потому что он не хотел в этих соединениях восстанавливаться. Ему нравилось быть со степенью равной нулю. Из-за этого с ним никто из других соединений не хотел общаться. Но, однажды к нему подошёл водород. Он спросил кислород, от чего грустишь то? Тот сказал ему, что его не воспринимают таким как есть. Так водород улыбнулся и сказал, что с ним такая же проблема. Он тоже любил быть с нулевой степенью. Он предложил кислороду дружить, и стали они дружить, образовав в конце пероксид водорода, в котором чувствовали себя все также комфортно.