1. Под гнетом власти роковой. Отчизны внемлем призыванье. Пока свободою горим. Мой друг отчизне посвятимих забытые имена б. Россия вспрянет ото сна. Вообщем здесь говориться что надо бороться с гнетом власти и тогда Россия поднимется а их забытые имена будут прославлять потомки. 2. Какой образ лирического героя создан в этих строках?
3. В чём разочаровался лирический герой?
4.
5. Как меняется интонация и настроение лирического героя к концу стихотворения?
6. Что противостоит состоянию лирического героя?
7. Почему Пушкин называет вольностью "святой"?
8. О чём свидетельствуют строчки из письма А. С Пушкина: "Клянусь честью, что ни за что на свете я не хотел бы переменить Отечество или иметь другую историю, кроме истории предков, какой нам Бог её дал"?
Можно не все.
Я рвуся від жаги,
і в насолоді я жаги жадаю.
Маргарита стала для Фауста уособленням тієї щасливої миті, про яку він мріяв. Вона — символ молодості і краси, простоти і цнотливості, чутливості й ніжності. Проте вона не наділена інтуїцією самозбереження і тому приречена на загибель. І хоча образ Маргарити узагальнюючий, проте йому властива психологічна витонченість і жертовність. Чи кохав Фауст Маргариту? Мабуть, ні. І хоча її загибель для нього є духовним спустошенням, хоча він готовий її рятувати, Маргарита в його житті була лише миттєвістю, пониклою блідою тінню. І рятувати її від самого себе Фауст не може. Гете створив Маргариту виразною і трагічною, почуття її загострені, адже вона причетна і до отруєння матері, і до вбивства брата, і до смерті своєї дитини. Тому вона божеволіє. Навіть небо змилостивилось над нею. Маргарита відчула, що Мефістофель є ворогом:
Крізь маску побачила вона
Мого ума приховану могутність.
Але це ж можна сказати і про Фауста, в холодному погляді якого Маргарита побачила приреченість кохання. Це кохання земне. Але Фауст спромігся на кохання містичне: поринаючи за межі простору і часу, вихоплює з-поміж античних героїв образи Паріса і прекрасної Гелени. Гелена виявилась для Фауста недосяжною, як сама краса. Його страждання за Геленою інші — він прагне недосяжного. І хоча про Гелену він говорить: «Хто взнав її — без неї жить не може!» — проте навряд чи ці почуття можна назвати коханням. І навіть поява Евфоріана — сина Фауста і Гелени — стає феєричним видінням, схожим на сон. А справжнє кохання, яке уособлювала Маргарита, здатне на прощення. І в уже іншому світі вона лине назустріч Фаустові так, як колись, — знов щаслива.