1)Щербатый и Каратаев и роль в романе Война и мир 2)Как разные персонажи Толстого относятся к материальным благам.Какого рода благо они ценят больше всего?
ответ:Роман «Евгений Онегин» — величайшее создание А. С. Пушкина и при этом уникальное, не имеющее аналогий по жанру в русской и мировой литературе. Роман является поэтическим изложением событий, где описание современной поэту жизни русского общества органично сливается с лирическим дневником автора, с его размышлениями о времени и о себе. Саму русскую жизнь Пушкин изображает с небывало широким, подлинно энциклопедическим размахом, и в то же время делает это со свойственным ему лаконизмом, в предельно сжатой форме.
Роман А. С. Пушкина — первое в русской литературе реалистическое произведение, и все типичные образы, представленные в нем автором, заключают в себе широкие художественные обобщения.
Это и образ Евгения Онегина — русского молодого человека, представителя вольнолюбиво настроенной и вместе с тем неудовлетворенной жизнью, скучающей, разочарованной дворянской молодежи первой четверти XIX века. Это и образ Татьяны Лариной — реальный, вместивший все лучшие черты «натуры глубокой, любящей, страстной» (В. Г. Белинский). Это и характерный для пушкинского времени образ Ленского — романтика «из Германии туманной», и образ русской, непосредственной Ольги. Второстепенные образы романа (помещики, столичное и московское дворянство) столь же жизненны и реалистичны.
Каждый герой романа является ярким примером, типичным представителем определенного круга людей, определенного общественного слоя. В то же время, каждый образ сформировался под действием среды, в которой живет герой, наиболее полно впитал в себя ее черты и нравы, в ней получил воспитание и образование. Среда наложила отпечаток на взгляды и мировоззрение всех героев «Евгения Онегина» и сделала их именно такими, какими мы видим их на страницах романа.
В самом начале перед читателями предстает типичный образ, индивидуализированный, жизненный и правдивый. Автор сразу срывает ореол таинственности с главного героя романа — Евгения Онегина: перед нами выступает характер персонажа — «молодого повесы», эгоиста и скептика с острым и злым языком.
В коротком вступлении А. С. Пушкиндает его биографию:
Сперва Madame за ним ходила
Потом Monsieur ее сменил.
...Учил его всему шутя,
Не докучал моралью строгой...
Среда, к которой принадлежал Евгений Онегин, и сформировала его убеждения, мораль и интересы. В первой главе автор иронизирует над его ученостью, глубиной экономических познаний, и этот тон сохраняется до конца романа: Перед читателем предстает светский молодой человек:
Он по-французски совершенно
Мог изъясняться и писал;
Легко мазурку танцевал
И кланялся непринужденно;
...Свет решил, что он умен и очень мил.
Автор сразу ориентирует внимание читателя на мнение света и на соответствие Онегина принятым в нем нормам.
Социальное положение и воспитание определили основные черты характера героя:
...рано чувства в нем остыли,
Ему наскучил света шум;
...Измены утомить успели;
Друзья и дружба надоели...
А. С. Пушкин рисует портрет эгоиста, не умеющего обращать внимания на чувства других людей с легкостью обидеть, оскорбить, даже не заметив этого.
Однако Онегин трезво мыслит, он требователен к себе. Белинский видел незаурядность личности этого героя: «Светская жизнь не убила в Онегине чувства, а только охолодила к бесплодным страстям и мелочным развлечениям». Но разочарование в жизни, в окружающих людях, в самом себе и отличало его от, массы столичных, дворян, Онегин, «желая много», не удовлетворился «ничем» (В. Г. Белинский).
Для становлення людської особистості велику роль відіграє знання свого минулого та ставлення до нього. Пишатися своїм минулим, перейматися його проблемами, продовжувати справу своїх пращурів чи, навпаки, соромитися, мовчати про нього як про невиліковну спадкову хворобу - ось питання, на які має відповідати історичний твір. Бо через кілька століть новонароджений Положишило може й не дізнатися про долю свого пращура чи, дізнавшись, засоромитися або не зрозуміти тих болей і радощів, якими жило минуле, а народ без минулого, ніби дерево без коріння, - легка здобич для невсипущого Зла. Історичний твір завжди був одним з найголовніших чинників пробудження національної свідомості народів. Історію треба знати, вивчати, аби творити сучасне й майбутнє, не повторюючи помилок попередників. У цьому й полягає мудрість історії. А історія українського народу була від самого початку надто кривавою. А чи не тому, що дух наш виснажився за довгі тисячоліття змагання за право існувати, жити; чи не тому наші сучасники втратили нині дух вольниці і непокори - дух життя, а не існування? Колись цей дух українцям піднімали кобзарі, а зараз цю функцію перейняли історичні твори, про колишніх героїв, непереможних уже в тому, що здатні на бунт, заряджаючи своєю енергією маси. І доки існує хоча б один такий бунтівник - народ буде жити, нація буде існувати. Потреба заглянути в глибину століть диктується необхідністю збагнути сенс забутих уроків історії, знайти в них живі і на дихаючі цінності, створені нашими предками. їх надбання — не просто нагромадження давно минулого, а передусім та життєтворна святиня, до якої знову і знову припадаємо, вирушаючи в незвідану путь соціальних перетворень. Історичний досвід минулого — це досягнення і прорахунки наших предків, його належить покласти в підмурок розвитку народу. Забувати або нехтувати ним означає зводити будівлю нашого майбутнього на піску. Іншими словами, визнавати себе випадковими подорожніми на стежках світової історії, які не знають, навіщо прийшли у світ, для чого живуть і чого повинні досягти.Історія органічно пов'язана з пам'яттю, яка долає невпинний час, долає забуття. В цьому непересічна культурна значимість пам'яті. Безпам'ятство — це невдячність перед минулим і без відповідальність перед майбутнім. Щоб не помилятися в май бутньому, ми повинні пам'ятати про свої помилки в минулому.Необхідно любити своє минуле і пишатися ним, а не постійно переоцінювати його на догоду мінливим суб'єктивним інтересам чи амбіціям. Цінуючи минуле, ми повинні розуміти, що не обов'язково безпосередньо відтворювати його форми, аби відчувати гордість за діяння своїх предків. Безвідповідальність породжується відсутністю усвідомлення того, що ніщо не минає безслідно, все зберігається в людській пам'яті. Пам'ять, помножена на моральну оцінку, породжує совість як внутрішню самокритику. Якщо немає пам'яті, то немає оцінки, а отже, нема й совісті. Історична пам'ять народу формує моральний клімат, в якому він живе, в якому кожен з нас повниться добром чи злом.Культура як світ нашого існування пронизана пам'яттю, що органічно вплетена в тканину сучасності. Будьяка соціокультурна трансформація (а саме таку ми переживаємо зараз) пов'язана зі зверненням до минулого. Кожне таке звертання збагачувало сучасність, посвоєму розуміло її, формуючи необхідне підґрунтя для руху вперед. Звернення кожного народу до свого національного минулого, якщо воно не було зумовлене прагненням відмежуватися від інших народів та їх культурного досвіду, було плідним, оскільки збагачувало, розмаїтило, розширювало культурні обрії народу. Адже кожне повернення до старого в нових умовах було завжди новим і породжувало нове на глибоких підвалинах. Звернення до старого — це завжди нове його бачення, нове розуміння, це спроба обрати нові вектори соціокультурного поступу. Звичайно, звернення до старого може сприйматися як затримка в поступі. Проте це затримка перед рішучим кроком уперед. Справжня затримка буває лише тоді, коли прив'язуємося до недав нього минулого, що вже вичерпало свої потенції. І все ж не варто нехтувати старим. Справа в тому, що справжнє нове породжується в смисловому полі старого як його внутрішнє самозаперечення. Нове є таким лише відносно старого, а не саме собою. Нове як щось самодостатнє — нонсенс, такого нового нема і бути не може.
ответ:Роман «Евгений Онегин» — величайшее создание А. С. Пушкина и при этом уникальное, не имеющее аналогий по жанру в русской и мировой литературе. Роман является поэтическим изложением событий, где описание современной поэту жизни русского общества органично сливается с лирическим дневником автора, с его размышлениями о времени и о себе. Саму русскую жизнь Пушкин изображает с небывало широким, подлинно энциклопедическим размахом, и в то же время делает это со свойственным ему лаконизмом, в предельно сжатой форме.
Роман А. С. Пушкина — первое в русской литературе реалистическое произведение, и все типичные образы, представленные в нем автором, заключают в себе широкие художественные обобщения.
Это и образ Евгения Онегина — русского молодого человека, представителя вольнолюбиво настроенной и вместе с тем неудовлетворенной жизнью, скучающей, разочарованной дворянской молодежи первой четверти XIX века. Это и образ Татьяны Лариной — реальный, вместивший все лучшие черты «натуры глубокой, любящей, страстной» (В. Г. Белинский). Это и характерный для пушкинского времени образ Ленского — романтика «из Германии туманной», и образ русской, непосредственной Ольги. Второстепенные образы романа (помещики, столичное и московское дворянство) столь же жизненны и реалистичны.
Каждый герой романа является ярким примером, типичным представителем определенного круга людей, определенного общественного слоя. В то же время, каждый образ сформировался под действием среды, в которой живет герой, наиболее полно впитал в себя ее черты и нравы, в ней получил воспитание и образование. Среда наложила отпечаток на взгляды и мировоззрение всех героев «Евгения Онегина» и сделала их именно такими, какими мы видим их на страницах романа.
В самом начале перед читателями предстает типичный образ, индивидуализированный, жизненный и правдивый. Автор сразу срывает ореол таинственности с главного героя романа — Евгения Онегина: перед нами выступает характер персонажа — «молодого повесы», эгоиста и скептика с острым и злым языком.
В коротком вступлении А. С. Пушкиндает его биографию:
Сперва Madame за ним ходила
Потом Monsieur ее сменил.
...Учил его всему шутя,
Не докучал моралью строгой...
Среда, к которой принадлежал Евгений Онегин, и сформировала его убеждения, мораль и интересы. В первой главе автор иронизирует над его ученостью, глубиной экономических познаний, и этот тон сохраняется до конца романа: Перед читателем предстает светский молодой человек:
Он по-французски совершенно
Мог изъясняться и писал;
Легко мазурку танцевал
И кланялся непринужденно;
...Свет решил, что он умен и очень мил.
Автор сразу ориентирует внимание читателя на мнение света и на соответствие Онегина принятым в нем нормам.
Социальное положение и воспитание определили основные черты характера героя:
...рано чувства в нем остыли,
Ему наскучил света шум;
...Измены утомить успели;
Друзья и дружба надоели...
А. С. Пушкин рисует портрет эгоиста, не умеющего обращать внимания на чувства других людей с легкостью обидеть, оскорбить, даже не заметив этого.
Однако Онегин трезво мыслит, он требователен к себе. Белинский видел незаурядность личности этого героя: «Светская жизнь не убила в Онегине чувства, а только охолодила к бесплодным страстям и мелочным развлечениям». Но разочарование в жизни, в окружающих людях, в самом себе и отличало его от, массы столичных, дворян, Онегин, «желая много», не удовлетворился «ничем» (В. Г. Белинский).
Объяснение:
Історичний твір завжди був одним з найголовніших чинників пробудження національної свідомості народів.
Історію треба знати, вивчати, аби творити сучасне й майбутнє, не повторюючи помилок попередників. У цьому й полягає мудрість історії. А історія українського народу була від самого початку надто кривавою.
А чи не тому, що дух наш виснажився за довгі тисячоліття змагання за право існувати, жити; чи не тому наші сучасники втратили нині дух вольниці і непокори - дух життя, а не існування? Колись цей дух українцям піднімали кобзарі, а зараз цю функцію перейняли історичні твори, про колишніх героїв, непереможних уже в тому, що здатні на бунт, заряджаючи своєю енергією маси. І доки існує хоча б один такий бунтівник - народ буде жити, нація буде існувати. Потреба заглянути в глибину століть диктується необхідністю збагнути сенс забутих уроків історії, знайти в них живі і на дихаючі цінності, створені нашими предками. їх надбання — не просто нагромадження давно минулого, а передусім та життєтворна святиня, до якої знову і знову припадаємо, вирушаючи в незвідану путь соціальних перетворень. Історичний досвід минулого — це досягнення і прорахунки наших предків, його належить покласти в підмурок розвитку народу. Забувати або нехтувати ним означає зводити будівлю нашого майбутнього на піску. Іншими словами, визнавати себе випадковими подорожніми на стежках світової історії, які не знають, навіщо прийшли у світ, для чого живуть і чого повинні досягти.Історія органічно пов'язана з пам'яттю, яка долає невпинний час, долає забуття. В цьому непересічна культурна значимість пам'яті. Безпам'ятство — це невдячність перед минулим і без відповідальність перед майбутнім. Щоб не помилятися в май бутньому, ми повинні пам'ятати про свої помилки в минулому.Необхідно любити своє минуле і пишатися ним, а не постійно переоцінювати його на догоду мінливим суб'єктивним інтересам чи амбіціям. Цінуючи минуле, ми повинні розуміти, що не обов'язково безпосередньо відтворювати його форми, аби відчувати гордість за діяння своїх предків. Безвідповідальність породжується відсутністю усвідомлення того, що ніщо не минає безслідно, все зберігається в людській пам'яті. Пам'ять, помножена на моральну оцінку, породжує совість як внутрішню самокритику. Якщо немає пам'яті, то немає оцінки, а отже, нема й совісті. Історична пам'ять народу формує моральний клімат, в якому він живе, в якому кожен з нас повниться добром чи злом.Культура як світ нашого існування пронизана пам'яттю, що органічно вплетена в тканину сучасності. Будьяка соціокультурна трансформація (а саме таку ми переживаємо зараз) пов'язана зі зверненням до минулого. Кожне таке звертання збагачувало сучасність, посвоєму розуміло її, формуючи необхідне підґрунтя для руху вперед. Звернення кожного народу до свого національного минулого, якщо воно не було зумовлене прагненням відмежуватися від інших народів та їх культурного досвіду, було плідним, оскільки збагачувало, розмаїтило, розширювало культурні обрії народу. Адже кожне повернення до старого в нових умовах було завжди новим і породжувало нове на глибоких підвалинах. Звернення до старого — це завжди нове його бачення, нове розуміння, це спроба обрати нові вектори соціокультурного поступу. Звичайно, звернення до старого може сприйматися як затримка в поступі. Проте це затримка перед рішучим кроком уперед. Справжня затримка буває лише тоді, коли прив'язуємося до недав нього минулого, що вже вичерпало свої потенції. І все ж не варто нехтувати старим. Справа в тому, що справжнє нове породжується в смисловому полі старого як його внутрішнє самозаперечення. Нове є таким лише відносно старого, а не саме собою. Нове як щось самодостатнє — нонсенс, такого нового нема і бути не може.