2. Рассказ «Человек в футляре»
2.1. Докажите, что главный герой этого рассказа одновременно и жалок, и страшен.
1.2. Почему жизнь в городе после смерти Беликова не изменилась, не стала свободнее?
2.3.Что такое футляр?
3.Рассказ «Крыжовник»
3.1 Если бы вы были доктором, какой диагноз бы вы поставили главному герою рассказа?
3.2. Как повлияла на Ивана Иваныча картина, которую он увидел в «Гималайском тож»? Как вы понимаете смысл фразы о «человеке с молоточком»?
3.3. Можно ли утверждать, что понятие «футлярной жизни» подходит и к этому рассказу?
4. Рассказ «О любви»
4.1. Найдите в тексте ответ на во о том, почему Алехина не признается Анне Алексеевне в своей любви.
4.2.Докажите, что название рассказа звучит иронично, отчасти во В нем много говорится о любви, но есть ли сама любовь? Почему герои рыдают в конце произведения?
4.3.Что сближает Алехина с Беликовым и Николаем Иванычем? Что отличает?

5. ПОЧЕМУ РАССКАЗЫ ОБЪЕДИНЯЮТ В ТРИЛОГИЮ?

Кожної людини повинні бути Краса, Натхнення, Радість і Таємниця. Вони виховують і вивищують нашу душу, вони роблять нас Людьми, дають нам можливість творити і мріяти, сили прагнути до мети і боротися. У них ми черпаємо заспокоєння і надію, вони дають нам відчуття впевненості у нашому мінливому світі. Ця розповідь показує, що Краса, Натхнення і Радість – навколо нас, потрібно тільки придивитися, помітити їх і зрозуміти, що все не так погано, якщо ми можемо це бачити і відчувати. І Таємниця не тільки в тому, що Краса вічна, а ще і в тому, що вона – у всьому, що нас оточує, від величезного неба до маленького листочка, від крихітної квітки в траві до птиці в небі. І коли ми розуміємо, що це – назавжди, розуміємо і те, що не може бути все погано, що ще є чому радіти і чим надихатися. І це – вже щастя.На мене справила сильне враження саме картина Леонардо да Вінчі – «Мона Ліза дель Джоконда». Нечіткий зеленувато-сірий пейзаж у серпанку створює перспективу і загадковість, контрастуючи з темним одягом Джоконди, що, у свою чергу, підкреслює її обличчя, повне внутрішнього світла, ніжною сили і таємниці.Здається, що вона поза часом, тому що дізналася щось важливе, і тепер це оберігає її і дає надію і впевненість. Але Мона Ліза, незважаючи на м’яку посмішку, справляє враження дуже впевненої жінки, тільки впевненість ця непомітна і не показна,  просто це – невід’ємна частина її натури. Її обличчя полонить жіночністю і мудрістю, і не вікової, а жіночої, і це робить Джоконду еталоном жіночності ще на довгі роки, адже не дарма ж кажуть: «посмішка Джоконди».Мені і справді Джоконда здається вічною. Вічний пейзаж за її спиною, його сірувато-блакитна холодність і таємнича димка, вічні невимушені складки сукні Мони Лізи, вічна її м’яка, загадкова і нескінченно жіночна усмішка. Неначе вона існувала завжди, дивилася на людей з рами картини і терпляче чекала зміни століття. Чекала, поки людина повірить у себе, розкриє всі можливості свого тіла і розуму та стане вільною. Саме з таким настроєм і в таку епоху писав її Леонардо да Вінчі. І, судячи з мудрості і впевненості її погляду, цей день настане. А до тих пір Джоконда буде чекати в своїй терплячій мудрості, даруючи все новим і новим поколінням загадку своєї посмішки.Не дарма сказано, що той, хто не поважає свого минулого, не може будувати майбутнє. Культурні пам’ятники іноді – це єдине, що залишилося нам від наших предків. Пам’ятки старовини можуть багато розповісти і про історію нашого народу, і про його культурні традиції. Звичайно, правильно і повно розшифрувати їх можуть тільки фахівці, але це ж не значить, що ми не повинні поважати і берегти свідоцтва минулого.Виховання такої поваги та бережливого ставлення повинно входити в кожну загальноосвітню програму і мати місце в кожній родині, особливо зараз, коли відбувається становлення нашої молодої держави і нашої нації. Найчастіше зневажливе ставлення до історично цінних знахідок під час будівництва викликано стислими термінами, тому потрібно культивувати в громадянах пріоритет духовних цінностей над матеріальними. Історія не важливіше сьогодення і майбутнього, але вона їх супутниця, вона втілює те, що було, і те, чого не змінити. Її потрібно шанувати і вивчати. І ключ до неї найчастіше – саме пам’ятники культури, такі, як «Портрет пані Лізи дель Джоконди» Леонардо да Вінчі.

Трагизм судьбы Матрёны не только в потерянном женихе, пропавшем без вести муже и умерших детях. Эти события она переживала вместе со всей страной. Трагизм её жизни проявился тогда, когда Матрёна, отдав без жалости часть дома, становится жертвой человеческой жадности, стяжательства, пьянства. И страна, после войны окончательно превратившись в бюрократическое государство, оказалась с народом по разные стороны. Паспортов крестьяне не имели, зарплату и пенсию им не платили, леса на постройку домов у них не было, колхозные трактора для частных перевозок не давали и т. п. Трагизм и в том, что односельчане не могли понять тех добрых чувств, которыми руководствовалась Матрёна в жизни. Поэтому и после её смерти родственники хотят поскорее захватить “добро”, которое осталось после неё.

Что стало причиной смерти Матрёны? Внешней причиной гибели явились её самоотверженность, стремление а не отсидеться в стороне. Именно поэтому она оказывается между санями и трактором на злополучном железнодорожном переезде. Но в судьбу Матрёны неумолимо стучатся катастрофы XX века, выявляя глубинные, скрытые причины её гибели. Войны отнимают у неё жениха, любившего её, затем мужа. Послевоенный голод и отсутствие медицинской лишают её шестерых детей. Она становится и заложницей советского государства, в котором нельзя честно и открыто перевезти свою же избу, но можно довериться пьяному водителю, потихоньку взявшему колхозный трактор.

В числе глубинных причин трагической гибели героини и привязанность к Фаддею и своей воспитаннице, его дочери Кире. Именно она невольно становится виновницей разрушения дома, где жила вместе с Матрёной и где сама Матрёна прожила сорок лет. Люди, разбиравшие горницу, не думали, что они разрушают дом, главную ценность семьи, её краеугольный камень. Гибель дома предрешила и смерть Матрёны. В изуродованном доме она бы уже не смогла жить. Автором осуждаются и алчность, жадность, стяжательство Фаддея, который одержим желанием захватить участок земли. Отсюда и его приказ не делать второго рейса, и вывоз уцелевших брёвен во время похорон и поминок. Виноват и зять Матрёны — железнодорожник, не предупредивший станцию о перевозке.

Три угасшие судьбы — это плата за сохранность жизней пассажиров “двадцать первого скорого”. Так частная судьба обыкновенной русской крестьянки оказывается связанной и с перипетиями жестокого ХХ века, и с судьбами русских женщин века XIX.