2 задание. Проанализируйте эпизод из фэнтези Д. Толкина «Хоббит, или туда и обратно». Постройте связный текст, опираясь на вопросы: 2 задание. Проанализируйте эпизод из фэнтези Д. Толкина «Хоббит, или туда и обратно». Постройте связный текст, опираясь на вопросы: Какая опасность угрожает Бильбо? Боится ли он Голлума?Что ему ? Какие качества проявил Бильбо в данном эпизоде? Объясните.Бильбо тише мышки отделился от стены. Но Голлум сразу насторожился, потянул воздух носом, глаза его загорелись зеленым огнем. Он тихо, но угрожающе зашипел. Голлум не мог видеть хоббита, но темнота обострила его слух и нюх. Он пригнулся, упершись плоскими ладонями в землю, и вытянул шею вперед, почти касаясь носом каменного пола. Глаза его излучали слабый свет, в этом свете был едва различим его черный силуэт, но Бильбо чувствовал, что Голлум, как натянутый лук, готовый распрямиться, собрался для прыжка.Бильбо и сам замер на месте и почти перестал дышать. Он был в отчаянии. Необходимо выбраться отсюда, из этого страшного мрака, пока у него остались силы. Надо бороться. Ударить кинжалом злобную тварь, убить, опередить его, пока он не убил Бильбо. Нет, это будет нечестно. Бильбо невидим, а у Голлума нет кинжала, да он еще и не пытался убить его, Бильбо. И потом, Голлум такой одинокий, такой несчастный и заброшенный. Внезапно сердце Бильбо наполнилось сочувствием, жалостью, смешанной со страхом, он представил себе череду бесконечных беспросветных дней, без всякой надежды на лучшую жизнь, — лишь жесткий камень, холодная рыба, вечное шныряние и бормотание. Все эти мысли молнией пронеслись у Бильбо в голове, он содрогнулся. И вдруг совершенно неожиданно его озарила новая мысль, и он, словно подброшенный приливом решимости и энергии, прыгнул!Для человека такой прыжок был бы не бог весть как труден, но ведь это был еще и прыжок в неизвестность… Бильбо перелетел прямо через голову Голлума, на метр в высоту, два с половиной в длину. Ему было невдомек, что он чуть не размозжил себе череп о низкий свод туннеля.Голлум откинулся назад и попытался схватить хоббита, но поздно — лапы его цапнули только воздух, а Бильбо, приземлившись на свои крепкие мохнатые ножки, помчался по боковому ходу. Он улепетывал не оборачиваясь. Сперва шипение и брань слышались прямо за спиной у Бильбо, потомпрекратились. Раздался душераздирающий крик, полный злобы и отчаяния. Голлум был побежден. Дальше он бежать не смел. Он проиграл: упустил добычу и потерял то единственное, чем дорожил. У Бильбо от его крика чуть сердце от страха не выскочило, но он продолжал бежать. Потом слабый, как эхо, но полный угрозы, до него донесся вопль: "Вор, вор! Бэггинс-с-с вор! Ненавис-с-стный, ненавис-с-стный, навс-с-сегда, навсс-сегда! "Потом наступила тишина. Но и тишина испугала Бильбо. «Если гоблины так близко, что он их почуял, — думал он, — тогда они слышали его визг и брань. Осторожнее, а то эта дорога приведет к плохому концу».Если тут не понятно то посмотрите я там прекрепила фото.
Если бы я была волшебником, то сделала бы все, что бы нигде на всей Земле не было сирот. У всех детей обязательно будет мама и папа. Семьи будут только крепкие, любящие и дружные.
Родители никогда не будут разводиться. Хотелось бы, чтобы подольше жили наши бабушки и дедушки, у них есть чему поучиться и очень хочется подольше с ними побыть. Воспользовавшись своей силой волшебника, я постарался бы все устроить так, чтобы никому не хотелось воевать. Ведь жить на Земле так интересно и без войн.
Люди не стали бы враждовать, делить земли, полезные ископаемые и политическую власть. Они бы просто уважали себя и других.
В школе как по велению волшебной палочки уроки стали бы… короче, а переменки длиннее. Мы бы всем классом ездили или летали бы на самолетах в те страны, которые мы изучаем. Ведь хорошо один раз увидеть то, о чем рассказывают преподаватели, чем читать и слушать эту информацию.
Но самым , главным волшебством с моей стороны было бы сделать всех счастливыми и здоровыми. Хотелось бы, чтобы моря, реки и озера были с рыбой, в лесах и в тайге чтобы было много разных зверей, а то скоро мы их будем видеть и изучать только по иллюстрациям, выложенным на страницах Красной Книги. Мой будущий мир – без землетрясений и наводнений, уносящих жизни людей.
Коли я читаю новели Рея Бредбері, у мене виникає якесь тяжке відчуття. Він спонукає мене замислюватися над багатьма проблемами нашого земного існування і майбутнім планети Земля та її “хазяїв”. Письменник, намагаючись уявити майбутнє планети людей, настроєний дуже песимістично. Людство, з точки зору Бредбері, само собі вкорочує життя, гублячи свій дім, руйнуючи красу Землі, маленького куточку Всесвіту, створеного Богом для щастя людини.
Поринаючи з перших рядків в зміст новели,
відчуваєш жах. Планета спотворена останньою війною. Міста зруйновано, доріг немає, земля пересичена радіоактивними брудом так, що вночі світиться. Люди в якомусь лахмітті, брудні. Вони ненавидять своє минуле, ненавидять і теперішнє. У них нема майбутнього. Що ж у них залишилось? Тільки якісь сумнівні дикі радощі доруйнувати те, що залишилося від цивілізації. Люди з ранку займають чергу, щоб плюнути на відстані в картину “Мона Ліза”, яку тримають поліцейські і слідкують за тим, щоб в неї не кидали камінням. Жінка на полотні дивилась на цей натовп навів людей і всміхалась таємничо-печально. Хлопець теж
дивився на її посмішку, і серце його калатало у грудях, а в душі звучала музика. Більше жоден у черзі не відчував того, що відчував цей хлопчик. Вона красою своєю пробудила в серці дитини почуття, які у дорослих давно вмерли. Він не міг ганьбити красу. А далі взагалі мерзенна сцена: влада постановила віддати портрет місцевим жителям на знищення. Це апофеоз відлюдності. “У натовпі вили, а руки клювали портрет, мов голодні птахи.” Тому вдалось у цьому дикому натовпі вирвати і собі шматок картини. Ховаючи його, він стиснув руку біля грудей. Схлипуючи, Том побіг туди, де тепер був його дім, якщо залишки силосної башти можна було ним назвати… Сім’я зустріла його хропінням та стусанами спросоння. У місячному сяйві Том розтулив пальці, розглядів шматок замальованого полотна і побачив Посмішку. Вона лежала на його долоні. Хлопчина дивився на неї і повторював про себе: “Посмішка, чудова посмішка… “
Закривши очі, Том продовжував бачити її в темряві. Ласкава, лагідна, вона була там і тоді, коли він заснув. А світ був мовчазний… Так закінчується оповідання. Страшна кінцівка, безутішна, як темна ніч… Але автор ніби залишає шматочок надії. Вона, надія, живе в серці дитини. Воно ще не стало таким жорстоким, як у дорослих, воно ще відгукується на красу, воно ще жадає добра, любові, злагоди і відновлення. Наполегливо звучить в цьому оповіданні думка Достоєвського “Краса врятує світ”. Бредбері стверджує, що у людства є надія. І вона в дітях, психіка яких ще не спотворена прагненням руйнування і знищення. Але ж як мало залишається таких чистих душ і серед дітей. Сучасність лякає мене привидами – відлюдками, яких змалював в майбутній долі людства письменник. Не дай нам, Боже, дожити до таких часів!
Если бы я была волшебником, то сделала бы все, что бы нигде на всей Земле не было сирот. У всех детей обязательно будет мама и папа. Семьи будут только крепкие, любящие и дружные.
Родители никогда не будут разводиться. Хотелось бы, чтобы подольше жили наши бабушки и дедушки, у них есть чему поучиться и очень хочется подольше с ними побыть. Воспользовавшись своей силой волшебника, я постарался бы все устроить так, чтобы никому не хотелось воевать. Ведь жить на Земле так интересно и без войн.
Люди не стали бы враждовать, делить земли, полезные ископаемые и политическую власть. Они бы просто уважали себя и других.
В школе как по велению волшебной палочки уроки стали бы… короче, а переменки длиннее. Мы бы всем классом ездили или летали бы на самолетах в те страны, которые мы изучаем. Ведь хорошо один раз увидеть то, о чем рассказывают преподаватели, чем читать и слушать эту информацию.
Но самым , главным волшебством с моей стороны было бы сделать всех счастливыми и здоровыми. Хотелось бы, чтобы моря, реки и озера были с рыбой, в лесах и в тайге чтобы было много разных зверей, а то скоро мы их будем видеть и изучать только по иллюстрациям, выложенным на страницах Красной Книги. Мой будущий мир – без землетрясений и наводнений, уносящих жизни людей.
Объяснение:
Вот что я смогла ответить сама
Моє враження від новели Рея Бредбері “Посмішка”
Моє враження від новели Рея Бредбері “Посмішка”
Коли я читаю новели Рея Бредбері, у мене виникає якесь тяжке відчуття. Він спонукає мене замислюватися над багатьма проблемами нашого земного існування і майбутнім планети Земля та її “хазяїв”. Письменник, намагаючись уявити майбутнє планети людей, настроєний дуже песимістично. Людство, з точки зору Бредбері, само собі вкорочує життя, гублячи свій дім, руйнуючи красу Землі, маленького куточку Всесвіту, створеного Богом для щастя людини.
Поринаючи з перших рядків в зміст новели,
відчуваєш жах. Планета спотворена останньою війною. Міста зруйновано, доріг немає, земля пересичена радіоактивними брудом так, що вночі світиться. Люди в якомусь лахмітті, брудні. Вони ненавидять своє минуле, ненавидять і теперішнє. У них нема майбутнього. Що ж у них залишилось? Тільки якісь сумнівні дикі радощі доруйнувати те, що залишилося від цивілізації. Люди з ранку займають чергу, щоб плюнути на відстані в картину “Мона Ліза”, яку тримають поліцейські і слідкують за тим, щоб в неї не кидали камінням. Жінка на полотні дивилась на цей натовп навів людей і всміхалась таємничо-печально. Хлопець теж
дивився на її посмішку, і серце його калатало у грудях, а в душі звучала музика. Більше жоден у черзі не відчував того, що відчував цей хлопчик. Вона красою своєю пробудила в серці дитини почуття, які у дорослих давно вмерли. Він не міг ганьбити красу. А далі взагалі мерзенна сцена: влада постановила віддати портрет місцевим жителям на знищення. Це апофеоз відлюдності. “У натовпі вили, а руки клювали портрет, мов голодні птахи.” Тому вдалось у цьому дикому натовпі вирвати і собі шматок картини. Ховаючи його, він стиснув руку біля грудей. Схлипуючи, Том побіг туди, де тепер був його дім, якщо залишки силосної башти можна було ним назвати… Сім’я зустріла його хропінням та стусанами спросоння. У місячному сяйві Том розтулив пальці, розглядів шматок замальованого полотна і побачив Посмішку. Вона лежала на його долоні. Хлопчина дивився на неї і повторював про себе: “Посмішка, чудова посмішка… “
Закривши очі, Том продовжував бачити її в темряві. Ласкава, лагідна, вона була там і тоді, коли він заснув. А світ був мовчазний… Так закінчується оповідання. Страшна кінцівка, безутішна, як темна ніч… Але автор ніби залишає шматочок надії. Вона, надія, живе в серці дитини. Воно ще не стало таким жорстоким, як у дорослих, воно ще відгукується на красу, воно ще жадає добра, любові, злагоди і відновлення. Наполегливо звучить в цьому оповіданні думка Достоєвського “Краса врятує світ”. Бредбері стверджує, що у людства є надія. І вона в дітях, психіка яких ще не спотворена прагненням руйнування і знищення. Але ж як мало залишається таких чистих душ і серед дітей. Сучасність лякає мене привидами – відлюдками, яких змалював в майбутній долі людства письменник. Не дай нам, Боже, дожити до таких часів!
Объяснение: