Ранние рассказы Казакова оставались в кругу дозволенной сердечности. В высшей степени показателен рассказ “Голубое и зелёное” (1956). Казаков говорил, что писал его “от имени того арбатского мальчика”, каким он сам был в те годы. Книжные описания книжных страстей московского десятиклассника, к которому пришла первая любовь. Но эти книжные страсти поражали подробнейшей фиксацией буквально каждого миллиметра сближения Алёши и Лили: “Первый раз я иду в кино с девушкой”; “Мы идём примерно в метре друг от друга”; “Её рука иногда касается моей. Это совсем незаметные прикосновения, но я их чувствую”. От первого Лилиного обращения на “ты” “мне очень хочется сесть или прислониться к чему-нибудь – так вдруг ослабли мои ноги”. Первый поцелуй – “и весь мир начинает бесшумно кружиться”…
Здесь точно запечатлён психологический облик советских мальчиков и девочек, целомудренных и выдержанных, воспитанных в пуританских правилах своего времени. Во взволнованной рефлексии влюблённого мальчика на мельчайшие знаки интереса девочки к себе было что-то смешное и наивное и в то же время светлое и свежее. Столь тщательная разработка этой темы не совпадала с господствующим духом времени, с общепризнанной иерархией ценностей. Хотя сам герой-рассказчик пытается ей следовать. Например, свои мечты он излагает на том помпезно-романтическом языке, который был принят в официальной словесности: “Хочется большой, напряжённой жизни! <…> Что сделать, чтобы жизнь не даром, чтобы каждый день был днём борьбы и побед? ” Однако здесь-то уже заметен небольшой зазор между сознанием героя и позицией автора. Ибо когда Лиля полюбила другого, как ни пытается Алексей заговорить всякими обезличенно-патетическими словами свою утрату, как ни настойчиво повторяет он утешительные трюизмы типа “а жизнь не останавливается”, “так прекрасно устроен мир”, всё равно “не сны”, как память о потере чего-то очень дорогого, может быть, самого главного на свете, не дают ему покоя.
Чем могли привлекать читателя-современника эти тщательные описания мельчайших подробностей внутренней жизни героя рассказа “Голубое и зелёное”? Да тем, что в них проступает живое, естественное, природное, то, что прячется глубоко в душе, – влечение, зарождающаяся страсть, любовь, томления сердца. Пробивается сквозь книжность, чопорность сознания и поведения юноши)
На початку XVII століття відбулося зіткнення старого світла, у якому панували феодальна темрява й жорстокість, і нового світла, яким керують пагубні пристрасті й сила золота гаючи за зіткненням двох Зоя, гуманісти того часу поступово зневірялися в добро, справедливість і дружбу. Англійський драматург У. Шекспір присвятив трагедію “Гамлет” саме цій зміні епох. Головний герой трагедії - принц Датський Гамлет, типовий інтелігент-гуманіст епохи Відродження. Він щиро вірить у людину. Гамлет - студент одного з найвідоміших університетів, він оточений друзями й наповнений любов’ю до життя. Він ще не знає, що його подання про світ, при першому ж зіткненні з реальністю, розсіються як дим. Гамлетові прийде відчути всі сумніви, властиві людині взагалі, і два суперечливих почуття опановують його душею. Гамлет вертається після несподіваної смерті батька-короля. Принц довідається, що його мати, королева Гертруда, зненацька швидко вийшла заміж за нікчемного й хитрого Клавдія, що і отруїв короля. Таким учинком королева Гертруда збезчестила не тільки чоловіка, але й сина. Гамлет заприсяг помститися за смерть батька й із цього моменту спрага мести посідає перше місце в його житті.
У відомому монолозі Гамлета про людину Шекспір показує руйнівну щиросердечну боротьбу між ідеалістичними поданнями й жорстокою реальністю. Підступне вбивство батька, непристойне заміжжя матері, зрадництво друзів, слабість і легкодумство улюбленої, підлість придворних - все це наповнює душу принца непомірними стражданнями. Гамлет розуміє, що Данія - це в’язниця, століття розхитався, а час збожеволів. Відтепер головний герой залишається один на один зі святенницьким і лицемірним миром, яким правлять похіть, жорстокість і ненависть. Гамлет, надягши маску дурненького блазня, вступає в єдиноборство з наповненим злом миром. Принц убиває царедворця Полонію, що стежить за ним, розкриває зраду своїх університетських товаришів, відмовляється від Афелії, що не змогла протистояти дурному впливу й утягнена в інтригу проти Гамлета. Принц мріє не тільки про помсту за вбитого батька. Душу Гамлета роз’ятрюють думки про необхідність битви з несправедливістю миру. Головний герой ставить риторичне запитання: чому саме він повинен виправляти мир, що зовсім розхитався? Чи має він на це право? У ньому самому живе зло, і самому собі він зізнається в пихатості, честолюбстві й мстивості. Як же в такій ситуації перемогти зло? Як до людині відстояти істину? Гамлет змушений страждати під вагою нелюдських борошн. Саме тоді він ставить перед собою питання: бути або не бути? У розв’язці цього питання лежить суть трагедії Гамлета - трагедії мислячої людини, що прийшов у безладний мир занадто рано, першим з людей побачив разючу недосконалість миру. “Гамлет” - це трагедія розбудженої свідомості. Своєрідний підсумок цього можна знайти в рядках: * Так усіх нас у боягузів перетворює думка. * Так блякне кольори рішучості природної * При тьмяному світлі блідого розуму, * И задуми з розмахом і почином * Міняють шлях і терплять неуспіх * У самої мети… Звідси бере свій початок скорбота Гамлета. Принц розуміє, що в боротьбі зі злом єдино можливим те саме зло, використання якого ображає й принижує мрію. Звідси лемент душі, що виривається із грудей Гамлета перед вирішальною зустріччю з королевою Гертрудою: * Я буду строгий, але не нелюдський. * Усе висловлю й без ножа вб’ю. * Вуста мої, прощаю вам удавання. * Куди б слова не завели в маренні, * Я в виконання їх не приведу. Нарешті Гамлет приймає рішення. Він воістину близький до божевілля, тому що вид зла, що тріумфує й панує, нестерпний. Гамлет бере на себе відповідальність за світове зло, всі непорозуміння життя, за всі страждання людей. Головний герой гостро відчуває свою самітність і, розуміючи своє безсилля, все-таки йде в бій і гине, як борець.
Здесь точно запечатлён психологический облик советских мальчиков и девочек, целомудренных и выдержанных, воспитанных в пуританских правилах своего времени. Во взволнованной рефлексии влюблённого мальчика на мельчайшие знаки интереса девочки к себе было что-то смешное и наивное и в то же время светлое и свежее. Столь тщательная разработка этой темы не совпадала с господствующим духом времени, с общепризнанной иерархией ценностей. Хотя сам герой-рассказчик пытается ей следовать. Например, свои мечты он излагает на том помпезно-романтическом языке, который был принят в официальной словесности: “Хочется большой, напряжённой жизни! <…> Что сделать, чтобы жизнь не даром, чтобы каждый день был днём борьбы и побед? ” Однако здесь-то уже заметен небольшой зазор между сознанием героя и позицией автора. Ибо когда Лиля полюбила другого, как ни пытается Алексей заговорить всякими обезличенно-патетическими словами свою утрату, как ни настойчиво повторяет он утешительные трюизмы типа “а жизнь не останавливается”, “так прекрасно устроен мир”, всё равно “не сны”, как память о потере чего-то очень дорогого, может быть, самого главного на свете, не дают ему покоя.
Чем могли привлекать читателя-современника эти тщательные описания мельчайших подробностей внутренней жизни героя рассказа “Голубое и зелёное”? Да тем, что в них проступает живое, естественное, природное, то, что прячется глубоко в душе, – влечение, зарождающаяся страсть, любовь, томления сердца. Пробивается сквозь книжность, чопорность сознания и поведения юноши)
У відомому монолозі Гамлета про людину Шекспір показує руйнівну щиросердечну боротьбу між ідеалістичними поданнями й жорстокою реальністю. Підступне вбивство батька, непристойне заміжжя матері, зрадництво друзів, слабість і легкодумство улюбленої, підлість придворних - все це наповнює душу принца непомірними стражданнями. Гамлет розуміє, що Данія - це в’язниця, століття розхитався, а час збожеволів. Відтепер головний герой залишається один на один зі святенницьким і лицемірним миром, яким правлять похіть, жорстокість і ненависть. Гамлет, надягши маску дурненького блазня, вступає в єдиноборство з наповненим злом миром. Принц убиває царедворця Полонію, що стежить за ним, розкриває зраду своїх університетських товаришів, відмовляється від Афелії, що не змогла протистояти дурному впливу й утягнена в інтригу проти Гамлета. Принц мріє не тільки про помсту за вбитого батька. Душу Гамлета роз’ятрюють думки про необхідність битви з несправедливістю миру. Головний герой ставить риторичне запитання: чому саме він повинен виправляти мир, що зовсім розхитався? Чи має він на це право? У ньому самому живе зло, і самому собі він зізнається в пихатості, честолюбстві й мстивості. Як же в такій ситуації перемогти зло? Як до людині відстояти істину? Гамлет змушений страждати під вагою нелюдських борошн. Саме тоді він ставить перед собою питання: бути або не бути? У розв’язці цього питання лежить суть трагедії Гамлета - трагедії мислячої людини, що прийшов у безладний мир занадто рано, першим з людей побачив разючу недосконалість миру.
“Гамлет” - це трагедія розбудженої свідомості. Своєрідний підсумок цього можна знайти в рядках:
* Так усіх нас у боягузів перетворює думка.
* Так блякне кольори рішучості природної
* При тьмяному світлі блідого розуму,
* И задуми з розмахом і почином
* Міняють шлях і терплять неуспіх
* У самої мети…
Звідси бере свій початок скорбота Гамлета. Принц розуміє, що в боротьбі зі злом єдино можливим те саме зло, використання якого ображає й принижує мрію. Звідси лемент душі, що виривається із грудей Гамлета перед вирішальною зустріччю з королевою Гертрудою:
* Я буду строгий, але не нелюдський.
* Усе висловлю й без ножа вб’ю.
* Вуста мої, прощаю вам удавання.
* Куди б слова не завели в маренні,
* Я в виконання їх не приведу.
Нарешті Гамлет приймає рішення. Він воістину близький до божевілля, тому що вид зла, що тріумфує й панує, нестерпний. Гамлет бере на себе відповідальність за світове зло, всі непорозуміння життя, за всі страждання людей. Головний герой гостро відчуває свою самітність і, розуміючи своє безсилля, все-таки йде в бій і гине, як борець.