В зное заводы, дома, вокзал. Пыль на крутом берегу. Голос Отчизны ему сказал: “Город не сдай врагу!”
Верный присяге русский солдат, Он защищал Сталинград. Гулко катился в кровавой мгле Сотой атаки вал,
Злой и упрямый, по грудь в земле, Насмерть солдат стоял. Знал он, что нет дороги назад – Он защищал Сталинград.
Сто пикировщиков выли над ним В небе, как огненный змей, Он не покинул окопа, храним Верностью русской своей.
Меж обгорелых черных громад Он защищал Сталинград. Танк на него надвигался, рыча. Мукой и смертью грозил.
Он, затаившись в канаве, сплеча Танки гранатой разил. Пулю – за пулю. Снаряд – за снаряд. Он защищал Сталинград.
Смерть подступала к нему в упор. Сталью хлестала тьма. Артиллерист, пехотинец, сапер – Он не сошел с ума.
Что ему пламя гиены, ад?.. Он защищал Сталинград. Просто солдат, лейтенант, генерал – Рос он в страде боевой.
Там, где в огне умирает металл, Он проходил живой. Сто изнурительных дней подряд Он защищал Сталинград.
Время придет – рассеется дым. Смолкнет военный гром. Шапку снимая при встрече с ним, Скажет народ о нем: - Это железный русский солдат, Он защищал Сталинград.
Павло Глазовий народився ЗО серпня 1922 року в так званому історичному козацькому Дикому полі у смт Новоскалювата (тодішня Кіровоградщина) Миколаївської області у родині хлібороба. Його предки носили козацьке прізвище Окань. Але, напевно, хтось із багатого роду змінив його з «ока» на «глаз», щоб отримати якісь привілеї. Існує версія, що слово «Окань» пов'язане з мірою довжини в Київській Русі. 11-річним хлопчаком Павло пережив голодомор. У страшний час геноциду української нації помер і його рідний молодший брат. Після восьмирічки закінчив педучилище в Новомосковську Дніпропетровської області, мріяв бути учителем української мови. Один рік попрацював учителем молодших класів. В армію пішов добровольцем, адже тоді забирали із ВНЗ після першого курсу, тому він вирішив не переривати навчання, та й вступити до інституту демобілізованому солдату було значно легше. Це його і врятувало, бо з початком війни мав кваліфікацію авіаційного механіка, закінчивши школу сержантів-старшин, отримав звання сержанта. Згодом потрапив у блокадний Ленінград, нагороджений медаллю «За оборону Ленінграда». Звичайно, солдатам давали більший пайок, ніж цивільному населенню, але набідувалися й вони добряче. Після блокади Павло став недобачати на ліве око, у нього був ледь помітний крововилив, а в окулярах на тому боці — сильніше скельце. Це — наслідок незначного опіку під час рятування дітей із підвалів, що не добігли до катакомб, адже недалеко у склад боєприпасів потрапила бомба. І після всього пережитого молодий юнак, викоханий українським степом, не замикається в собі, не черкає пером, описуючи трагічні сторінки воєнних лихоліть, а створює сатиричні та гумористичні твори, народні усмішки, фейлетони, а згодом, вже будучи знаменитим, писатиме репризи для цирку, авторські діалоги для популярних Штепселя й Тарапуньки. Вищу освіту Павло здобув у Київському педагогічному інституті (1950 р.). З 1950 по 1961 р. працював заступником редактора журналу «Перець», згодом — заступником головного редактора журналу «Мистецтво». Був членом Спілки письменників України з 1968 р. Автор поеми «Слався, Вітчизно моя!», 13 книжок сатири та гумору, 6 книжок для дітей. Заслужений діяч мистецтв України (1993). Нагороджений Орденом «За заслуги» III ступеня (1997). Помер Павло Глазовий 2004 р. Його гумористичні та сатиричні твори, особливо народні усмішки, знають мільйони українців по обидва боки океану. Життя письменника було сповнене болю за рідну землю, її природу, мову, історію, мистецтво... Постать визначного українського сміхованця Павла Прокоповича Глазового ще розкриється своєю багатогранністю в майбутніх дослідженнях науковців-критиків. У виконанні маститих та молодих артистів естради, що працюють у розмовному жанрі, заграє новими барвами його творчий доробок. Він був лауреатом Літературної премії імені Остапа Вишні, проте не став чомусь ще за життя «шевченківським лауреатом». Можливо, цей заслужений титул біля імені видатного українця незабаром допишуть, проте вже посмертно
[Алексей Сурков]
В зное заводы, дома, вокзал.
Пыль на крутом берегу.
Голос Отчизны ему сказал:
“Город не сдай врагу!”
Верный присяге русский солдат,
Он защищал Сталинград.
Гулко катился в кровавой мгле
Сотой атаки вал,
Злой и упрямый, по грудь в земле,
Насмерть солдат стоял.
Знал он, что нет дороги назад –
Он защищал Сталинград.
Сто пикировщиков выли над ним
В небе, как огненный змей,
Он не покинул окопа, храним
Верностью русской своей.
Меж обгорелых черных громад
Он защищал Сталинград.
Танк на него надвигался, рыча.
Мукой и смертью грозил.
Он, затаившись в канаве, сплеча
Танки гранатой разил.
Пулю – за пулю. Снаряд – за снаряд.
Он защищал Сталинград.
Смерть подступала к нему в упор.
Сталью хлестала тьма.
Артиллерист, пехотинец, сапер –
Он не сошел с ума.
Что ему пламя гиены, ад?..
Он защищал Сталинград.
Просто солдат, лейтенант, генерал –
Рос он в страде боевой.
Там, где в огне умирает металл,
Он проходил живой.
Сто изнурительных дней подряд
Он защищал Сталинград.
Время придет – рассеется дым.
Смолкнет военный гром.
Шапку снимая при встрече с ним,
Скажет народ о нем:
- Это железный русский солдат,
Он защищал Сталинград.
Павло Глазовий народився ЗО серпня 1922 року в так званому історичному козацькому Дикому полі у смт Новоскалювата (тодішня Кіровоградщина) Миколаївської області у родині хлібороба. Його предки носили козацьке прізвище Окань. Але, напевно, хтось із багатого роду змінив його з «ока» на «глаз», щоб отримати якісь привілеї. Існує версія, що слово «Окань» пов'язане з мірою довжини в Київській Русі.
11-річним хлопчаком Павло пережив голодомор. У страшний час геноциду української нації помер і його рідний молодший брат.
Після восьмирічки закінчив педучилище в Новомосковську Дніпропетровської області, мріяв бути учителем української мови. Один рік попрацював учителем молодших класів. В армію пішов добровольцем, адже тоді забирали із ВНЗ після першого курсу, тому він вирішив не переривати навчання, та й вступити до інституту демобілізованому солдату було значно легше. Це його і врятувало, бо з початком війни мав кваліфікацію авіаційного механіка, закінчивши школу сержантів-старшин, отримав звання сержанта.
Згодом потрапив у блокадний Ленінград, нагороджений медаллю «За оборону Ленінграда». Звичайно, солдатам давали більший пайок, ніж цивільному населенню, але набідувалися й вони добряче. Після блокади Павло став недобачати на ліве око, у нього був ледь помітний крововилив, а в окулярах на тому боці — сильніше скельце. Це — наслідок незначного опіку під час рятування дітей із підвалів, що не добігли до катакомб, адже недалеко у склад боєприпасів потрапила бомба.
І після всього пережитого молодий юнак, викоханий українським степом, не замикається в собі, не черкає пером, описуючи трагічні сторінки воєнних лихоліть, а створює сатиричні та гумористичні твори, народні усмішки, фейлетони, а згодом, вже будучи знаменитим, писатиме репризи для цирку, авторські діалоги для популярних Штепселя й Тарапуньки.
Вищу освіту Павло здобув у Київському педагогічному інституті (1950 р.). З 1950 по 1961 р. працював заступником редактора журналу «Перець», згодом — заступником головного редактора журналу «Мистецтво».
Був членом Спілки письменників України з 1968 р. Автор поеми «Слався, Вітчизно моя!», 13 книжок сатири та гумору, 6 книжок для дітей. Заслужений діяч мистецтв України (1993). Нагороджений Орденом «За заслуги» III ступеня (1997).
Помер Павло Глазовий 2004 р.
Його гумористичні та сатиричні твори, особливо народні усмішки, знають мільйони українців по обидва боки океану. Життя письменника було сповнене болю за рідну землю, її природу, мову, історію, мистецтво... Постать визначного українського сміхованця Павла Прокоповича Глазового ще розкриється своєю багатогранністю в майбутніх дослідженнях науковців-критиків. У виконанні маститих та молодих артистів естради, що працюють у розмовному жанрі, заграє новими барвами його творчий доробок. Він був лауреатом Літературної премії імені Остапа Вишні, проте не став чомусь ще за життя «шевченківським лауреатом». Можливо, цей заслужений титул біля імені видатного українця незабаром допишуть, проте вже посмертно