Митрофанушка, или Митрофан Терентьевич Простаков - 15-летний подросток, недоросль:"...шестнадцать лет исполнится около зимнего Николы..." ("зимний Никола" отмечается 19 декабря по новому стилю)Митрофан Простаков - дворянин, сын помещиков господина Простакова и его жены, госпожи Простаковой:"С тех пор как все, что у крестьян ни было, мы отобрали, ничего уже содрать не можем. Такая беда!"Митрофанушка - настоящий маменькин сынок:"...Ну, Митрофанушка, ты, я вижу, матушкин сынок, а не батюшкин!.."Отец тоже обожает Митрофана и считает его "умным и разумным дитем", что, конечно, не соответствует действительности. Очевидно, отец слеп в своей любви к сыну:"...то-то умное дитя, то-то разумное, забавник, затейник; иногда я от него вне себя и от радости сам истинно не верю, что он мой сын..."Несмотря на свои 15 лет, Митрофанушка для своих родителей является "дитем" и "ребенком":"...Дитя, первое, растет..." "...дай позавтракать ребенку..." Митрофанушка любит поесть:"... А я, дядюшка, почти и вовсе не ужинал [...] Солонины ломтика три, да подовых, не помню, пять, не помню..." "...Да видно, брат, поужинал ты плотно..." (Скотинин о Митрофане) "...Квасу целый кувшинец выкушать изволил..."Митрофанушка - избалованный, изнеженный человек:"пока Митрофанушка еще в недорослях, пота его и понежить; а там лет через десяток, как войдет, избави Боже, в службу, всего натерпится..." "...Митрофан (разнежась)..."
Вірш “Мій дух як ніч …” відноситься до циклу “Єврейські мелодії”, Байрон створив його під враженням від Старого Завіту Біблії, якою тоді захопився. Відомі біблійні історії зацікавили їх стільки драматизмом зображених подій, скільки почуттями і пристрастями, що вирують в душах біблійних героїв. Поет переспівав старозавітні історії, наповнивши їх суто романтичним духом, настроями самотності, відчаю і мужності випав у важких випробуваннях, посланих долею. Цей цикл близький до “східних поем”. Ліричний герой ніби хоче висловити біль свого серця, споглядаючи руїни колишніх ідеалів і радощів.
Сюжетною основою вірша “Мій дух як ніч …” історія старозавітних царя Саула і співака Давида. За біблійною традицією Саул – уособлення правителя, який отримав владу Божою волею, але став неугодним Господу, тому що відвернувся від нього. Спочатку він навіть відмовляється від царської пошани, сам працює на власному полі, а потім прибирає собі все більше владних повноважень і навіть перестає визнавати божественну волю. Бог, відрікшись від Саула, проявляє прихильність юного пастуха Давида, красивого білявого юнака. Саул наближає хлопця до себе. Його душу терзає злий дух, якого можуть відігнати тільки чарівні звуки Давида арфи. За біблійною традицією саме Давид вважається автором Книги псалмів ( “Псалми Давидові”) – гімнів, звернених до Господа, тому його слово і пісню чує Бог. Юний поет заприятелював з сином Саула і одружився з його донькою. Перемоги на поле бою зробили співака надзвичайно популярним в народі. І тоді Саул задумав вбити юнака, навіть не підозрюючи, що загине сам, а Давид після його смерті стане царем.
Вірш Байрона – це звернення-монолог Саула до Давида. Його душа, знемагаючи від неймовірного страждання: “Його дух, як ніч”; а серце розірветься через муки, так як доверху наповнений важкими образами. Ніщо не може втішити царя, крім божественного звуку арфи, адже вона знаходиться в руках співака, чиї пісні любі Господу. Чому прагне Саул: веселощам, задоволенню або ще більшій владі? Ні, він хоче переконатися, що його душа жива, що не скам’яніла, адже він ще здатний чути “арфи глас”. Він прагне, щоб божественна пісня розбудила в серці надію, щоб сльози полилися з його очей:
Ще надія в серці спить, Її розбудить дорогий спів. Сльоза як є – вона втече, Поки мозок мій не згорів. Але строго і смутно грай. Додай жалю в свій перший звук. Молю тебе, заплакати дай, Інакше розпадеться серце з мук.
Цей мотив плачу (скорботи) характерний для лірики романтиків, адже він є символом живої і чутливої душі, ознакою “життя духу”. Похмурий настрій вірша підкреслено низкою ключових слів: ніч, муки, сльоза, образа, шкода, страждання.
Сюжетну основу вірша поет ніби виносить “за дужки”. Ні натяку на конкретну особистість чи якісь історичні реалії немає. Перед нами виникає скорботний образ особистості, який мужньо переносить неймовірні муки, прагнучи певного просвітлення, яке може дати їй музика (мистецтво). З тексту вірша нам невідомо, від чого страждає ліричний герой, чому його душі так важко, що його серце може розірватися від страшних мук. Це певне абстрагування від біблійної історії перетворило вірш на образ-алегорію стражденній душі, яка прагне спокою і умиротворення, але вже ніде не може його знайти …
"...Митрофан (разнежась)..."
Вірш “Мій дух як ніч …” відноситься до циклу “Єврейські мелодії”, Байрон створив його під враженням від Старого Завіту Біблії, якою тоді захопився. Відомі біблійні історії зацікавили їх стільки драматизмом зображених подій, скільки почуттями і пристрастями, що вирують в душах біблійних героїв. Поет переспівав старозавітні історії, наповнивши їх суто романтичним духом, настроями самотності, відчаю і мужності випав у важких випробуваннях, посланих долею. Цей цикл близький до “східних поем”. Ліричний герой ніби хоче висловити біль свого серця, споглядаючи руїни колишніх ідеалів і радощів.
Сюжетною основою вірша “Мій дух як ніч …” історія старозавітних царя Саула і співака Давида. За біблійною традицією Саул – уособлення правителя, який отримав владу Божою волею, але став неугодним Господу, тому що відвернувся від нього. Спочатку він навіть відмовляється від царської пошани, сам працює на власному полі, а потім прибирає собі все більше владних повноважень і навіть перестає визнавати божественну волю. Бог, відрікшись від Саула, проявляє прихильність юного пастуха Давида, красивого білявого юнака. Саул наближає хлопця до себе. Його душу терзає злий дух, якого можуть відігнати тільки чарівні звуки Давида арфи. За біблійною традицією саме Давид вважається автором Книги псалмів ( “Псалми Давидові”) – гімнів, звернених до Господа, тому його слово і пісню чує Бог. Юний поет заприятелював з сином Саула і одружився з його донькою. Перемоги на поле бою зробили співака надзвичайно популярним в народі. І тоді Саул задумав вбити юнака, навіть не підозрюючи, що загине сам, а Давид після його смерті стане царем.
Вірш Байрона – це звернення-монолог Саула до Давида. Його душа, знемагаючи від неймовірного страждання: “Його дух, як ніч”; а серце розірветься через муки, так як доверху наповнений важкими образами. Ніщо не може втішити царя, крім божественного звуку арфи, адже вона знаходиться в руках співака, чиї пісні любі Господу. Чому прагне Саул: веселощам, задоволенню або ще більшій владі? Ні, він хоче переконатися, що його душа жива, що не скам’яніла, адже він ще здатний чути “арфи глас”. Він прагне, щоб божественна пісня розбудила в серці надію, щоб сльози полилися з його очей:
Ще надія в серці спить,
Її розбудить дорогий спів.
Сльоза як є – вона втече,
Поки мозок мій не згорів.
Але строго і смутно грай.
Додай жалю в свій перший звук.
Молю тебе, заплакати дай,
Інакше розпадеться серце з мук.
Цей мотив плачу (скорботи) характерний для лірики романтиків, адже він є символом живої і чутливої душі, ознакою “життя духу”. Похмурий настрій вірша підкреслено низкою ключових слів: ніч, муки, сльоза, образа, шкода, страждання.
Сюжетну основу вірша поет ніби виносить “за дужки”. Ні натяку на конкретну особистість чи якісь історичні реалії немає. Перед нами виникає скорботний образ особистості, який мужньо переносить неймовірні муки, прагнучи певного просвітлення, яке може дати їй музика (мистецтво). З тексту вірша нам невідомо, від чого страждає ліричний герой, чому його душі так важко, що його серце може розірватися від страшних мук. Це певне абстрагування від біблійної історії перетворило вірш на образ-алегорію стражденній душі, яка прагне спокою і умиротворення, але вже ніде не може його знайти …