Українська пісня - це справжня поезія серця і почуття. Вона така ж невичерпна, як і життя народу. Як неоціненний скарб наш народ проніс свої думи та пісні через віки неволі і рабства, розкриваючи для нащадків дорогоцінне багатство свого генія. Народна поезія України відрізняється великим багатством і різноманітністю видів творів і художніх форм, тем, сюжетів, героїв і образотворчих засобів. Одне з найбільших духовних надбань українського народу, його творчих досягнень - думи. За свідченням Лесі Українки, думи - "предивні, єдині на весь світ пам'ятки творчості нашого народу". Виникли вони в нелегкий для народу час, коли турецько-татарські орди нападали на його землі, грабували і забирали в полон тисячі людей, щоб продати їх у неволю. Під час цієї боротьби з'явилися кобзарі, які донесли до народу слова любові до рідної землі і ненависті до ворогів, прославляли славних лицарів-визволителів. Ці талановиті співаки були уособленням трагедії України, яка нагадувала, за словами, Т. Г. Шевченка, "розбиту бандуру з обірваними струнами, і одночасно була символом її нескореності й величі. Провідними в думах є мотиви патріотичного подвигу в ім'я батьківщини. Прикладом цього є старі думи про героїчну боротьбу народу проти нападів турецьких і татарських орд. "Козак Голота", "Самійло Кішка", "Маруся Богуславка", "Три брати азовські" розповідають про турецько-татарську неволю, втечу з неї, смерть козака в степу, жорстокість баш, відчайдушну сміливість і мужність козаків, їх глибокий патріотизм і нездоланне прагнення до свободи. Серед названих творів особливо захоплюючим є "Маруся Богуславка", де зображено образ турецької полонянки, яка турбується про долю своїх єдинокровних братів-козаків і випускає їх на волю. Дума стверджує високу патріотичну свідомість народу, щире співчуття до "бідних невольників", вірність батьківщині, глибоке розуміння обов'язку людини перед суспільством, перед родиною, поняття совісті та моралі. Маруся Богуславка - це один з яскравих жіночих образів дум, в якій уособлено високі патріотичні почуття. З часом думи і пісні відрізняються історичною конкретністю. Поштовхом до їх виникнення була визвольна війна проти польсько-шляхетського поневолення. У думах цих часів ("Хмельницький і Барабаш", "Корсунська Перемога", "Іван Богун") відображено всенародний рух проти кривдників і завойовників, зображена розправа повсталих з польськими панами, ненависть проти яких була викликана не національними, а соціальними причинами. Ці твори акцентують увагу на діях всього народу, на його впевненості у своїй силі, у перемозі. І тільки на тлі мас виступають окремі герої, історичні особистості - Хмельницький, Нечай, Богун, що були реальним втіленням честі і совісті народу, яскравим зразком його волелюбності і непримиренності до ворогів. Пам'ять про найважливіші події та героїв історії зберігають у свідомості народу історичні пісні. Вони складають поетичний літопис тривалої героїчної боротьби українського народу за своє визволення від соціального й національного гніту, за своє існування. Першими творами на історичну тему є пісні про турецько-татарські набіги, про полон мирного населення і його страждання в неволі. У пісні про Байду, Морозенка і багатьох інших народ з любов'ю оспівав героїчних захисників вітчизни, їх непримиренність до ворогів, готовність швидше померти, ніж підкоритися. Таким мужнім патріотом виступає козак Байда, який навіть в тяжких муках знаходить б розправитися з ворогом. Історична пісня досягає свого розквіту в період народно-визвольної війни 1648 - 1654 років. В ній оспівується героїзм народних мас у боротьбі проти соціального гноблення, проти польської шляхти, російського самодержавства. У цей бурхливий період всенародного руху виникла пісня "Розлилися круті бережечки", в якій "славна Україна" порівнюється з червоною калиною. Пісня виражає впевненість у звільненні від загарбників:
А ми тую червону калину, Гей, гей, та піднімемо, А ми ж нашу славну Україну, Гей, гей, та розвеселимо.
Як же нам треба плекати кожне слівце рідної пісні, передане у спадок від попередніх поколінь як заповіт людяності і безмежної любові до рідної землі, як приклад непохитності духу народного! Як зазначив О. Довженка, "Українська пісня - це бездонна душа українського народу, це його слава".
Конечно же, эпизод с медведем. Дубровский, который под именем француза Дефоржа проник в дом Троекуровых, повёл себя не так как другие люди, которых по приказу Кирилла Петровича заталкивали в комнату, в которой на привязи находился разъярённый голодный медведь. Испытуемый от лап медведя мог только в одном-единственном уголочке комнаты, до которого, кстати, не сразу добирался. Как повёл себя в этой комнате Дубровский – читайте.
А ещё впечатляет последняя встреча Маши Троекуровой, которая только что была обвенчана со старым князем Верейским, с большим опозданием пришедшим ей на Дубровским. Почему Дубровский опоздал и не Машу от этого брака, что сказала Маша Дубровскому, когда он сообщил ей, что она свободна, – читайте в произведении.
А вот эпизод встречи молодого Дубровского с отцом – не самый впечатляющий, чувства, переживания героев именно в этом эпизоде показаны весьма скупо – с всего лишь нескольких слов: с жаром, радость, сильное потрясение. Вот как этот эпизод выглядит у Пушкина (не в кинофильме!) :
«…Егоровна… с плачем обняла своего воспитанника. - Здорово, здорово, няня, - повторял он, прижимая к сердцу добрую старуху, - что батюшка, где он? каков он? В эту минуту в залу вошел, насилу передвигая ноги, старик высокого роста, бледный и худой, в халате и колпаке. - Здравствуй, Володька! - сказал он слабым голосом, и Владимир с жаром обнял отца своего. Радость произвела в больном слишком сильное потрясение, он ослабел, ноги под ним подкосились, и он бы упал, если бы сын не поддержал его. - Зачем ты встал с постели, - говорила ему Егоровна, - на ногах не стоишь, а туда же норовишь, куда и люди. Старика отнесли в спальню. Он силился с ним разговаривать, но мысли мешались в его голове, и слова не имели никакой связи. Он замолчал и впал в усыпление. Владимир поражен был его состоянием. Он расположился в его спальне - и просил оставить его наедине с отцом».
Народна поезія України відрізняється великим багатством і різноманітністю видів творів і художніх форм, тем, сюжетів, героїв і образотворчих засобів. Одне з найбільших духовних надбань українського народу, його творчих досягнень - думи. За свідченням Лесі Українки, думи - "предивні, єдині на весь світ пам'ятки творчості нашого народу". Виникли вони в нелегкий для народу час, коли турецько-татарські орди нападали на його землі, грабували і забирали в полон тисячі людей, щоб продати їх у неволю. Під час цієї боротьби з'явилися кобзарі, які донесли до народу слова любові до рідної землі і ненависті до ворогів, прославляли славних лицарів-визволителів. Ці талановиті співаки були уособленням трагедії України, яка нагадувала, за словами, Т. Г. Шевченка, "розбиту бандуру з обірваними струнами, і одночасно була символом її нескореності й величі.
Провідними в думах є мотиви патріотичного подвигу в ім'я батьківщини. Прикладом цього є старі думи про героїчну боротьбу народу проти нападів турецьких і татарських орд. "Козак Голота", "Самійло Кішка", "Маруся Богуславка", "Три брати азовські" розповідають про турецько-татарську неволю, втечу з неї, смерть козака в степу, жорстокість баш, відчайдушну сміливість і мужність козаків, їх глибокий патріотизм і нездоланне прагнення до свободи. Серед названих творів особливо захоплюючим є "Маруся Богуславка", де зображено образ турецької полонянки, яка турбується про долю своїх єдинокровних братів-козаків і випускає їх на волю. Дума стверджує високу патріотичну свідомість народу, щире співчуття до "бідних невольників", вірність батьківщині, глибоке розуміння обов'язку людини перед суспільством, перед родиною, поняття совісті та моралі. Маруся Богуславка - це один з яскравих жіночих образів дум, в якій уособлено високі патріотичні почуття.
З часом думи і пісні відрізняються історичною конкретністю. Поштовхом до їх виникнення була визвольна війна проти польсько-шляхетського поневолення. У думах цих часів ("Хмельницький і Барабаш", "Корсунська Перемога", "Іван Богун") відображено всенародний рух проти кривдників і завойовників, зображена розправа повсталих з польськими панами, ненависть проти яких була викликана не національними, а соціальними причинами. Ці твори акцентують увагу на діях всього народу, на його впевненості у своїй силі, у перемозі. І тільки на тлі мас виступають окремі герої, історичні особистості - Хмельницький, Нечай, Богун, що були реальним втіленням честі і совісті народу, яскравим зразком його волелюбності і непримиренності до ворогів.
Пам'ять про найважливіші події та героїв історії зберігають у свідомості народу історичні пісні. Вони складають поетичний літопис тривалої героїчної боротьби українського народу за своє визволення від соціального й національного гніту, за своє існування. Першими творами на історичну тему є пісні про турецько-татарські набіги, про полон мирного населення і його страждання в неволі. У пісні про Байду, Морозенка і багатьох інших народ з любов'ю оспівав героїчних захисників вітчизни, їх непримиренність до ворогів, готовність швидше померти, ніж підкоритися. Таким мужнім патріотом виступає козак Байда, який навіть в тяжких муках знаходить б розправитися з ворогом.
Історична пісня досягає свого розквіту в період народно-визвольної війни 1648 - 1654 років. В ній оспівується героїзм народних мас у боротьбі проти соціального гноблення, проти польської шляхти, російського самодержавства. У цей бурхливий період всенародного руху виникла пісня "Розлилися круті бережечки", в якій "славна Україна" порівнюється з червоною калиною. Пісня виражає впевненість у звільненні від загарбників:
А ми тую червону калину,
Гей, гей, та піднімемо,
А ми ж нашу славну Україну,
Гей, гей, та розвеселимо.
Як же нам треба плекати кожне слівце рідної пісні, передане у спадок від попередніх поколінь як заповіт людяності і безмежної любові до рідної землі, як приклад непохитності духу народного! Як зазначив О. Довженка, "Українська пісня - це бездонна душа українського народу, це його слава".
А ещё впечатляет последняя встреча Маши Троекуровой, которая только что была обвенчана со старым князем Верейским, с большим опозданием пришедшим ей на Дубровским. Почему Дубровский опоздал и не Машу от этого брака, что сказала Маша Дубровскому, когда он сообщил ей, что она свободна, – читайте в произведении.
А вот эпизод встречи молодого Дубровского с отцом – не самый впечатляющий, чувства, переживания героев именно в этом эпизоде показаны весьма скупо – с всего лишь нескольких слов: с жаром, радость, сильное потрясение. Вот как этот эпизод выглядит у Пушкина (не в кинофильме!) :
«…Егоровна… с плачем обняла своего воспитанника.
- Здорово, здорово, няня, - повторял он, прижимая к сердцу добрую старуху, - что батюшка, где он? каков он?
В эту минуту в залу вошел, насилу передвигая ноги, старик высокого роста, бледный и худой, в халате и колпаке.
- Здравствуй, Володька! - сказал он слабым голосом, и Владимир с жаром обнял отца своего. Радость произвела в больном слишком сильное потрясение, он ослабел, ноги под ним подкосились, и он бы упал, если бы сын не поддержал его.
- Зачем ты встал с постели, - говорила ему Егоровна, - на ногах не стоишь, а туда же норовишь, куда и люди.
Старика отнесли в спальню. Он силился с ним разговаривать, но мысли мешались в его голове, и слова не имели никакой связи. Он замолчал и впал в усыпление. Владимир поражен был его состоянием. Он расположился в его спальне - и просил оставить его наедине с отцом».