Від часу створення трагедії В. Шекспіра «Ромео і Джульєтта» минуло не одне століття, але до цього часу глядачі хвилюються, стежачи за долею закоханих із Верони, а актори, що отримали роль у трагедії, сприймають це як найяскравішу подію у своєму творчому житті. «Ромео і Джульєтта» (1595) належить до першого етапу творчості видатного драматурга, коли письменник створює в основному ліричні комедії. У двох же трагедіях (друга, крім названої,— «Юлій Цезар»), незважаючи на велику кількість похмурих сцен, перемагає все ж світла основа, перемогу святкують честь і справедливість. Головні герої «Ромео і Джульєтти» молоді, чисті серцем, живуть відчуттям величезної радості буття, а потім — безмежного щасливого почуття. Оптимізм автора в цей період його творчості виявляється сильнішим за людиноненависництво і користолюбство. Основний леймотив трагедії — розвінчання світу феодальних відносин, ворожих людині, таких, що спотворюють її природні почуття. Ворожнеча вельможних родин Монтеккі і Капулетті, від якої страждає вся Верона, тому що вона розлючує жителів міста, робить загальне життя нестерпним. Крім того, ця ворожнеча являє собою фікцію захисту родинної честі, яку немовби захищають обидва табори. Можливо, колись цей конфлікт і мав реальну підставу, але зараз навіть пам’ять про нього щезла. Ця ворожнеча — пережиток давнього, проте воно ще має силу і здатне заважати утвердженню нової моралі, нового порядку. Таким чином, у трагедії стикаються дві суспільно-моральні сили: дух феодальної жорстокості й помсти і принципи кохання, гармонії прийдешньої епохи Відродження. Але передусім «Ромео і Джульєтта» — найвизначніший гімн коханню. Юнак і дівчина з ворогуючих родин полюбили одне одного. Їх кохання — не тільки пристрасне почуття, яке не визнає ніяких перешкод, але й почуття, що нескінченно збагачує душу. Шекспір дуже поетично показує народження й розвиток цього високого почуття. Ось Ромео бачить Джульєтту на балу, і її краса вразила юнака: Ее сиянье факелы затмило. Она подобна яркому берилу В ушах арапки… Любил ли я хоть раз до этих пор? О нет! то были ложные богини, Я истинной красы не знал доныне! Нічна сцена в саду, коли Джульєтта, сидячи біля вікна, мріє про Ромео, а він стоячи внизу, чує її зізнання, і їх наступна бесіда, під час якої вони порозумілися,— важко знайти у світовій літературі епізоди, що дорівнюють цьому за силою виявлення почуттів. Кохання перетворює героїв. Ніколи не вибачив би дотеперішній Ромео пихатому Тібальду в’їдливість і грубість. Люблячий Ромео стає терплячім. Кохання робить його розсудливим і по-своєму мудрим. Тільки коли Тібальд накидається на добродушного Меркуціо, Ромео береться за зброю. Джульєтта по-дитячому безпосередня й відверта. Її почуття ще дрімають. Покохавши Ромео, вона починає краще розумітися на людських взаєминах — краще, ніж її батьки, які бажають бачити нареченим Джульєтти вельможного Париса. Адже ще деякий час тому вона була ладна придивитися до Париса. І, можливо, якщо б не сталася зустріч із Ромео на балу, відбувся б ще один шлюб, досить щасливий, на підставі доччиної слухняності перед бажанням батьків. Але Джульєтта визнає за краще вмерти, ніж одружитися з нелюбим. Дівчина першою починає розмову про одруження, у її словах, звернених до обранця, відчувається душевна зрілість і гідність люблячої жінки: Повір мені, і я вірніша буду, Ніж ті, що хитро удають байдужість. Те, що Джульєтті лише тринадцять років, ще раз доводить: великі почуття доступні й юним душам. «Любви все возрасты покорны»,— скаже про це пізніше геніальний російський поет. Відданість коханому, віра в Ромео, рішучість, горде усвідомлення власної правоти — усе це робить Джульєтту найяскравішим символом найпрекраснішого людського почуття. Герої боряться за право вільного вибору в коханні, однак вони оточені сліпою й ненависною ворожнечею. Із тією ж рішучістю, з якою Джульєтта п’є снодійне зілля, що запропонував їй чернець Лоренцо,— береться вона і за кинджал, тому що знала: коханий наклав на себе руки, бо переконався у її смерті. Розділити з ним його долю — у цьому вбачала Джульєтта свій обов’язок. Дівчина гине, тільки-но зазнавши щастя кохання, про яке мріяла і яке виплекала у своєму серці. Без Ромео життя втрачає смисл, бо двічі кохати неможливо… Кохання Ромео і Джульєтти — нестримне, чисте й героїчне — триває лише декілька днів і протистоїть давнім поглядам і відносинам середньовічної закляклості, під владою якої перебувають Капулетті й Монтеккі. Це справжній бій за вільне життя й права людини. Трагічна загибель дітей примирила нарешті ворогуючі родини, але якою ціною! Своєю смертю закохані немовби купують перемогу нового життєвого принципу — принципу миру, дружби, кохання. Горе втрати примушує Монтеккі і Капулетті зрозуміти, що безглуздою ворожнечею вони знищили власне майбутнє. У загибелі закоханих народжується нова істина: людські почуття святіші й значніші за вікові станові забобони. Так було й так буде завжди, доки живе людина.
Знаете ли вы, что изначально Сервантес задумал «Дон Кихота» просто как шутливую пародию на современные ему «бульварные» рыцарские романы? А в итоге получилось одно из величайших произведений мировой литературы, которое остается чуть ли не самым читаемым до сих пор? Как это произошло? И почему безумный рыцарь Дон Кихот и его оруженосец Санчо Панса оказались так дороги для миллионов читателей?
Об этом специально для «Фомы» рассказал Виктор Симаков, кандидат филологических наук, учитель словесности.
Дон Кихот: история идеалиста или сумасшедшего?
Говоря о «Дон Кихоте», следует разделять замысел, сознательно сформулированный автором, его конечное воплощение и восприятие романа в последующие века. Изначальный замысел Сервантеса — высмеять рыцарские романы, создав пародийный образ безумного рыцаря.
Однако в процессе создания романа замысел претерпел изменения. Уже в первом томе автор, сознательно или нет, наградил комического героя — Дон Кихота — трогательным идеализмом и острым умом. Персонаж получился несколько неоднозначным. Он, например, произносил знаменитый монолог об ушедшем золотом веке, который начал такими словами: «Блаженны времена и блажен тот век, который древние назвали золотым, — и не потому, чтобы золото, в наш железный век представляющее собой такую огромную ценность, в ту счастливую пору доставалось даром, а потому, что жившие тогда люди не знали двух слов: твое и мое. В те благословенные времена все было общее».
Памятник Дон Кихоту. Куба
Закончив первый том, Сервантес, казалось, закончил и весь роман. Созданию второго тома случай — издание поддельного продолжения «Дон Кихота» авторства некоего Авельянеды.
Этот Авельянеда не был столь бездарным автором, каким его объявил Сервантес, однако он извратил характеры героев и, что логично, отправил Дон Кихота в сумасшедший дом. Сервантес, и раньше чувствовавший неоднозначность своего героя, тут же принимается за второй том, где не только акцентировал идеализм, жертвенность и мудрость Дон Кихота, но и подарил мудрость второму комическому герою, Санчо Пансе, который ранее выглядел весьма недалеким. То есть Сервантес закончил роман вовсе не так, как его начал; как писатель он эволюционировал вместе со своими героями — второй том вышел более глубоким, возвышенным, совершенным по форме, чем первый.
Со времени создания «Дон Кихота четыре столетия. Всё это время восприятие «Дон Кихота» менялось. Со времен литературы романтизма для большинства читателей «Дон Кихот» — это трагическая история о великом идеалисте, которого не понимают и не принимают окружающие его люди. Дмитрий Мережковский писал, что Дон Кихот превращает всё, что видит перед собою, в мечту. Он бросает вызов привычному, обыденному, пытаясь жить, во всем руководствуясь идеалами, более того — он хочет повернуть время вспять, к золотому веку.
Дон Кихот. Джон Эдвард Грегори (1850-1909)
Окружающим людям герой кажется странным, безумным, каким-то «не таким»; у него же их слова и поступки вызывают жалость, грусть или искреннее негодование, которое парадоксально соединено со смирением. Роман действительно дает почву для такой трактовки, оголяет и усложняет этот конфликт. Дон Кихот, несмотря ни на какие насмешки и издевательства, продолжает верить в людей. Он готов страдать за любого человека, готов переносить лишения — с уверенностью, что человек сможет стать лучше, что он выпрямится, прыгнет выше головы.
Вообще, весь роман Сервантеса построен на парадоксах. Да, Дон Кихот — это один из первых патологических образов (то есть образ сумасшедшего. – Прим. ред.) в истории беллетристики. И после Сервантеса их с каждым столетием будет все больше, пока, наконец, в XX веке едва ли не большая часть главных героев романов будут сумасшедшими. Однако важно не это, а то, что по мере чтения «Дон Кихота» у нас возникает ощущение, что автор потихоньку, совсем не сразу проявляет мудрость героя через его безумие. Так что во втором томе перед читателем отчетливо встает вопрос: а кто здесь безумен на самом деле? Точно ли Дон Кихот? Не являются ли умалишенными как раз те, кто издеваются и смеются над благородным идальго? И это не Дон Кихот ослеплен и обезумел в своих детских грезах, а окружающие его люди, не увидеть мир таким, каким его видит этот рыцарь?
Кто «благословил» Дон Кихота на подвиг?
Важно понимать, как пишет Мережковский, что Дон Кихот — это человек еще той, старинной эпохи, когда ценности добра и зла формировались не исходя из личного опыта, а с оглядкой на то, что говорили авторитетные люди например, Августин, Боэций или Аристотель. И любой важный жизненный выбор осуществлялся только с опорой и оглядкой на великих, авторитетных людей
Від часу створення трагедії В. Шекспіра «Ромео і Джульєтта» минуло не одне століття, але до цього часу глядачі хвилюються, стежачи за долею закоханих із Верони, а актори, що отримали роль у трагедії, сприймають це як найяскравішу подію у своєму творчому житті. «Ромео і Джульєтта» (1595) належить до першого етапу творчості видатного драматурга, коли письменник створює в основному ліричні комедії. У двох же трагедіях (друга, крім названої,— «Юлій Цезар»), незважаючи на велику кількість похмурих сцен, перемагає все ж світла основа, перемогу святкують честь і справедливість. Головні герої «Ромео і Джульєтти» молоді, чисті серцем, живуть відчуттям величезної радості буття, а потім — безмежного щасливого почуття. Оптимізм автора в цей період його творчості виявляється сильнішим за людиноненависництво і користолюбство. Основний леймотив трагедії — розвінчання світу феодальних відносин, ворожих людині, таких, що спотворюють її природні почуття. Ворожнеча вельможних родин Монтеккі і Капулетті, від якої страждає вся Верона, тому що вона розлючує жителів міста, робить загальне життя нестерпним. Крім того, ця ворожнеча являє собою фікцію захисту родинної честі, яку немовби захищають обидва табори. Можливо, колись цей конфлікт і мав реальну підставу, але зараз навіть пам’ять про нього щезла. Ця ворожнеча — пережиток давнього, проте воно ще має силу і здатне заважати утвердженню нової моралі, нового порядку. Таким чином, у трагедії стикаються дві суспільно-моральні сили: дух феодальної жорстокості й помсти і принципи кохання, гармонії прийдешньої епохи Відродження. Але передусім «Ромео і Джульєтта» — найвизначніший гімн коханню. Юнак і дівчина з ворогуючих родин полюбили одне одного. Їх кохання — не тільки пристрасне почуття, яке не визнає ніяких перешкод, але й почуття, що нескінченно збагачує душу. Шекспір дуже поетично показує народження й розвиток цього високого почуття. Ось Ромео бачить Джульєтту на балу, і її краса вразила юнака: Ее сиянье факелы затмило. Она подобна яркому берилу В ушах арапки… Любил ли я хоть раз до этих пор? О нет! то были ложные богини, Я истинной красы не знал доныне! Нічна сцена в саду, коли Джульєтта, сидячи біля вікна, мріє про Ромео, а він стоячи внизу, чує її зізнання, і їх наступна бесіда, під час якої вони порозумілися,— важко знайти у світовій літературі епізоди, що дорівнюють цьому за силою виявлення почуттів. Кохання перетворює героїв. Ніколи не вибачив би дотеперішній Ромео пихатому Тібальду в’їдливість і грубість. Люблячий Ромео стає терплячім. Кохання робить його розсудливим і по-своєму мудрим. Тільки коли Тібальд накидається на добродушного Меркуціо, Ромео береться за зброю. Джульєтта по-дитячому безпосередня й відверта. Її почуття ще дрімають. Покохавши Ромео, вона починає краще розумітися на людських взаєминах — краще, ніж її батьки, які бажають бачити нареченим Джульєтти вельможного Париса. Адже ще деякий час тому вона була ладна придивитися до Париса. І, можливо, якщо б не сталася зустріч із Ромео на балу, відбувся б ще один шлюб, досить щасливий, на підставі доччиної слухняності перед бажанням батьків. Але Джульєтта визнає за краще вмерти, ніж одружитися з нелюбим. Дівчина першою починає розмову про одруження, у її словах, звернених до обранця, відчувається душевна зрілість і гідність люблячої жінки: Повір мені, і я вірніша буду, Ніж ті, що хитро удають байдужість. Те, що Джульєтті лише тринадцять років, ще раз доводить: великі почуття доступні й юним душам. «Любви все возрасты покорны»,— скаже про це пізніше геніальний російський поет. Відданість коханому, віра в Ромео, рішучість, горде усвідомлення власної правоти — усе це робить Джульєтту найяскравішим символом найпрекраснішого людського почуття. Герої боряться за право вільного вибору в коханні, однак вони оточені сліпою й ненависною ворожнечею. Із тією ж рішучістю, з якою Джульєтта п’є снодійне зілля, що запропонував їй чернець Лоренцо,— береться вона і за кинджал, тому що знала: коханий наклав на себе руки, бо переконався у її смерті. Розділити з ним його долю — у цьому вбачала Джульєтта свій обов’язок. Дівчина гине, тільки-но зазнавши щастя кохання, про яке мріяла і яке виплекала у своєму серці. Без Ромео життя втрачає смисл, бо двічі кохати неможливо… Кохання Ромео і Джульєтти — нестримне, чисте й героїчне — триває лише декілька днів і протистоїть давнім поглядам і відносинам середньовічної закляклості, під владою якої перебувають Капулетті й Монтеккі. Це справжній бій за вільне життя й права людини. Трагічна загибель дітей примирила нарешті ворогуючі родини, але якою ціною! Своєю смертю закохані немовби купують перемогу нового життєвого принципу — принципу миру, дружби, кохання. Горе втрати примушує Монтеккі і Капулетті зрозуміти, що безглуздою ворожнечею вони знищили власне майбутнє. У загибелі закоханих народжується нова істина: людські почуття святіші й значніші за вікові станові забобони. Так було й так буде завжди, доки живе людина.
С
Знаете ли вы, что изначально Сервантес задумал «Дон Кихота» просто как шутливую пародию на современные ему «бульварные» рыцарские романы? А в итоге получилось одно из величайших произведений мировой литературы, которое остается чуть ли не самым читаемым до сих пор? Как это произошло? И почему безумный рыцарь Дон Кихот и его оруженосец Санчо Панса оказались так дороги для миллионов читателей?
Об этом специально для «Фомы» рассказал Виктор Симаков, кандидат филологических наук, учитель словесности.
Дон Кихот: история идеалиста или сумасшедшего?
Говоря о «Дон Кихоте», следует разделять замысел, сознательно сформулированный автором, его конечное воплощение и восприятие романа в последующие века. Изначальный замысел Сервантеса — высмеять рыцарские романы, создав пародийный образ безумного рыцаря.
Однако в процессе создания романа замысел претерпел изменения. Уже в первом томе автор, сознательно или нет, наградил комического героя — Дон Кихота — трогательным идеализмом и острым умом. Персонаж получился несколько неоднозначным. Он, например, произносил знаменитый монолог об ушедшем золотом веке, который начал такими словами: «Блаженны времена и блажен тот век, который древние назвали золотым, — и не потому, чтобы золото, в наш железный век представляющее собой такую огромную ценность, в ту счастливую пору доставалось даром, а потому, что жившие тогда люди не знали двух слов: твое и мое. В те благословенные времена все было общее».
Памятник Дон Кихоту. Куба
Закончив первый том, Сервантес, казалось, закончил и весь роман. Созданию второго тома случай — издание поддельного продолжения «Дон Кихота» авторства некоего Авельянеды.
Этот Авельянеда не был столь бездарным автором, каким его объявил Сервантес, однако он извратил характеры героев и, что логично, отправил Дон Кихота в сумасшедший дом. Сервантес, и раньше чувствовавший неоднозначность своего героя, тут же принимается за второй том, где не только акцентировал идеализм, жертвенность и мудрость Дон Кихота, но и подарил мудрость второму комическому герою, Санчо Пансе, который ранее выглядел весьма недалеким. То есть Сервантес закончил роман вовсе не так, как его начал; как писатель он эволюционировал вместе со своими героями — второй том вышел более глубоким, возвышенным, совершенным по форме, чем первый.
Со времени создания «Дон Кихота четыре столетия. Всё это время восприятие «Дон Кихота» менялось. Со времен литературы романтизма для большинства читателей «Дон Кихот» — это трагическая история о великом идеалисте, которого не понимают и не принимают окружающие его люди. Дмитрий Мережковский писал, что Дон Кихот превращает всё, что видит перед собою, в мечту. Он бросает вызов привычному, обыденному, пытаясь жить, во всем руководствуясь идеалами, более того — он хочет повернуть время вспять, к золотому веку.
Дон Кихот. Джон Эдвард Грегори (1850-1909)
Окружающим людям герой кажется странным, безумным, каким-то «не таким»; у него же их слова и поступки вызывают жалость, грусть или искреннее негодование, которое парадоксально соединено со смирением. Роман действительно дает почву для такой трактовки, оголяет и усложняет этот конфликт. Дон Кихот, несмотря ни на какие насмешки и издевательства, продолжает верить в людей. Он готов страдать за любого человека, готов переносить лишения — с уверенностью, что человек сможет стать лучше, что он выпрямится, прыгнет выше головы.
Вообще, весь роман Сервантеса построен на парадоксах. Да, Дон Кихот — это один из первых патологических образов (то есть образ сумасшедшего. – Прим. ред.) в истории беллетристики. И после Сервантеса их с каждым столетием будет все больше, пока, наконец, в XX веке едва ли не большая часть главных героев романов будут сумасшедшими. Однако важно не это, а то, что по мере чтения «Дон Кихота» у нас возникает ощущение, что автор потихоньку, совсем не сразу проявляет мудрость героя через его безумие. Так что во втором томе перед читателем отчетливо встает вопрос: а кто здесь безумен на самом деле? Точно ли Дон Кихот? Не являются ли умалишенными как раз те, кто издеваются и смеются над благородным идальго? И это не Дон Кихот ослеплен и обезумел в своих детских грезах, а окружающие его люди, не увидеть мир таким, каким его видит этот рыцарь?
Кто «благословил» Дон Кихота на подвиг?
Важно понимать, как пишет Мережковский, что Дон Кихот — это человек еще той, старинной эпохи, когда ценности добра и зла формировались не исходя из личного опыта, а с оглядкой на то, что говорили авторитетные люди например, Августин, Боэций или Аристотель. И любой важный жизненный выбор осуществлялся только с опорой и оглядкой на великих, авторитетных людей