Александр Сергеевич Пушкин Зимнее утро: найдите глаголы, обозначающие настойчивую почему автор употребляет их в начале и в конце стихотворения?
(можно не подробно описать, буквально на 3-6 предлож.)

​

На головному майдані черга постала ще о п'ятій годині, коли за вибіленими інеєм полями співали далекі півні та ніде не було вогнів. Тоді довкола, серед розбитих будівель, пасмами висів туман, але тепер, о сьомій ранку, розвиднілось, і він почав танути. Уздовж дороги по двоє, по троє підшиковувалися до черги ще люди, яких привабило до міста свято та базарний день.Хлопчисько стояв одразу за двома чоловіками, які гучно розмовляли між собою, але у чистім холоднім повітрі звук голосів здавався удвічі гучнішим. Хлопчисько притупцьовував на місці і дмухав на свої червоні, у саднах, руки, позираючи то на брудну, з грубої мішковини, одежу сусідів, то на довгий ряд чоловіків та жінок попереду.– Чуєш, хлопче, а ти що тут робиш так рано? - мовив чоловік за його спиною.– Це моє місце, я тут чергу зайняв,- відповів хлопчик.  – Біг би ти, хлопче, звідси та поступився своїм місцем тому, хто знається на цій справі!– Облиш хлопця, – втрутився, різко обернувшись, один із чоловіків, які стояли попереду.– Я ж жартую, – задній поклав руку на голову хлопчиська. Хлопчик похмуро скинув її. - Просто зважив: дивно це – дитина, так рано, а він не спить.– Цей хлопець знається на мистецтві, зрозуміло? – сказав захисник, його прізвище було Грігсбі. – А як тебе звуть, хлопче?– Том.– Наш Том, вже він плюне як слід, вцілить, правда, Томе?– Авжеж!Сміх покотився людською шеренгою.Попереду хтось продавав гарячу каву у тріснутих чашках. Глянувши туди, Том побачив маленьке жарке вогнище та юшку, що булькотіла в іржавій каструлі. Це була не справжня кава. її заварили з якихось ягід, зібраних на ланах за містом, та продавали по пенні за чашку зігріти шлунок, але мало хто купував – мало кому дозволяла кишеня.Том кинув погляд туди, де черга зникала за зруйнованою вибухом кам'яною стіною.– Кажуть, вона усміхається, – сказав хлопчик.– Еге ж, усміхається, – відповів Грігсбі.– Кажуть, вона зроблена з фарби та полотна.– Правильно. Саме тому і здається мені, що вона не справжня. Та, справжня, я чув, була на дошці намальована, у давню давнину.– Кажуть, їй чотириста років.– Якщо не більше. Коли вже так казати, нікому не відомо, який зараз рік.– Дві тисячі шістдесят перший!– Правильно, так кажуть, хлопче, кажуть. Брешуть. А може, трьохтисячний. Чи п'ятитисячний. Звідки нам знати! Стільки часу самісінька веремія була... І лишилися нам лише уламки...Вони човгали ногами, поволі просуваючись уперед по холоднім камінні бруківки.– Скоро ми її побачимо? – сумовито протяг Том.– Іще кілька хвилин, не більше. Вони обгородили її, повісили на чотирьох латунних стовпцях оксамитову мотузку, все як слід, щоб люди не-підходили надто близько. І затям, Томе: жодного каміння, вони заборонили жбурляти в неї камінням.  – Добре, сер.Сонце піднімалось усе вище небосхилом, несучи тепло, і чоловіки скинули з себе вимазані рядна та брудні капелюхи.– А навіщо ми усі тут зібралися? – спитав, поміркувавши, Том. – Чому ми повинні плювати?

Произведение, написанное в июле 1878 года, состоит из двух частей, имеет зачин и концовку. В нем сравнивается благотворительность Ротшильда и бедной крестьянской семьи. Писатель отмечает, что щедрость одного из богатейших людей планеты заслуживает восхищения, поскольку далеко не все состоятельные люди отдают часть своих доходов “на воспитание детей, на лечение больных, на призрение старых” . Такие добрые дела вызывают у писателя похвалу и умиление. Но тут же Тургенев вспоминает об “убогом крестьянском семействе”, которое принимает в свой “разоренный домишко” сиротку. Короткий разговор между мужем и женой полон благородства и душевной щедрости.

В чем ущемляет себя миллиардер, отдавая деньги бедным? Вряд ли он чувствует какие-либо изменения в своей роскошной жизни. А вот крестьянская семья, приютив сироту, не сможет купить даже соли для похлебки. Да разве только в еде дело? Взять на воспитание ребенка – нелегкий труд. Нужно не только одеть, обуть и накормить, но и отдать девочке частицу души, заменить ей родителей.

Тургенев не сообщает подробности о семье крестьян. Читатель не знает, есть ли у них свои дети. Скорее всего, что есть. Потому и ворчит добродушно женщина. Автор не называет также имен героев. С одной стороны, такой подход создает обобщение, с другой – подчеркивает простой социальный статус семьи.

Характерно, что оба говорят “мы” . осознавая себя единым целым. Вот тихий ежедневный подвиг, истинное душевное богатство простого крестьянина, о котором не трезвонят на весь мир газеты.

Салтыков-Щедрин говорил о произведениях Тургенева, что после их прочтения легко дышится, верится, тепло чувствуется. Это в полной мере касается и миниатюры из пяти предложений “Два богача”.