В основі сюжету «Гамлета», написаного Шекспіром на самому початку XVII століття, лежить старовинна легенда. Вона розповідає про те, як юний принц Гамлет, прикинувшись божевільним, щоб не здаватися небезпечним для ворогів, помстився своєму дядькові за вбивство батька. У легенди щасливий кінець – Гамлет тріумфує.
У трагедії Шекспіра все інакше. Шекспірівський час породив людей, які, бачачи навколо брехню і неправду, мріяли про інші, справедливі людські відносини. Але вони розуміли, що безсилі перетворити цю мрію в реальність. Ось таким і показаний Гамлет. Як не схожий принц на інших! Він один весь у чорному серед оточуючих його вбраних і усміхнених людей. Погляд його похмурий, брови зрушені. Він уболіває про свого несподівано померлого батька, якого занадто швидко забула королева:
«Немає місяця! І цілі черевики,
У яких труну батька супроводжувала».
Розповідь Привиду про підле вбивстві остаточно розкриває Гамлету очі на злочинність навколишнього світу. Руйнуються колишні підвалини, весь світ здається принцу «нікчемним, плоским і тупим». Тінь батька закликає Гамлета до помсти: «Прощай, прощай і пам’ятай про мене!». Принц приголомшений. Повернення до минулого немає. Втрачені його колишні уявлення про життя і людей. «Порвалася днів єднальна нитка.
Як мені обривки її з’єднати?» – Вигукує він.
У легенді головне для Гамлета – борг кровної помсти. Але в трагедії Шекспіра принц не тільки прагне помститися за вбивство батька – він мріє змінити світ, де панують зрада і обман («розбещений століття»), в кращу сторону. Але він може тільки мріяти про це. Цей розлад між мрією і дійсністю змушує Гамлета метатися, бути незадоволеним собою. Він весь у сум’ятті, в шуканнях. Протягом всієї трагедії Гамлет – пристрасний, обурений викривач. Все ясніше принц бачить, що ті, кому він вірив і кого любив, вільно чи мимоволі опинилися в таборі ворогів: мати, Полоній, Лаерт, Офелія. Зрадниками стають і шкільні товариші – Гильденстерн і Розенкранц. Від цього йому стає ще болючіше. Гамлет страждає, йому здається, що весь світ – в’язниця, а його батьківщина Данія – похмуре підземелля.
Згадуючи про свою клятву, він дорікає себе в тому, що занадто зволікає з помстою. Але бажання діяти бореться з сумнівами. Крім помсти, його хвилюють глибокі проблеми століття, сенс життя:
«Бути чи не бути, ось в чому питання.
Змиритися під ударами долі
Чи треба чинити опір
І в смертній сутичці з цілим морем бід
Покінчити з ними разом. Померти. Забутися
І знати, що цим обриваєш ланцюг
Серцевих мук і тисячі поневірянь,
Властивих тілу».
Бути для Гамлета – значить мислити, вірити в людину і діяти у згоді зі своїми переконаннями і вірою. Але навколо торжествує зло, яке він поодинці не може перемогти. І Гамлет мучиться від внутрішнього розладу. Гамлета труять, як звіра. Маска безумства дає йому можливість говорити ворогам в обличчя правду. Адже божевільному це можна. Але принц розуміє і те, що словами ворогів не перемогти, що людина тільки тоді чогось варта, коли діє заради великої мети. Особиста ж помста не може бути такою метою.
У драмі Шекспіра Гамлет гине. Гине і Лаерт. Заколотий король, отруєна королева. В останні хвилини життя Гамлет просить свого друга Гораціо розповісти світові про його життя. Він думає про нащадків, про долю своєї країни.
Великий драматург звернув розв’язку своїй трагедії до майбутнього. Може, ті, хто прийде на зміну загиблим, будуть жити по-іншому: краще, чистіше, без лицемірства і обману. Недарма ж принц датський називав людину «вродою всесвіту, вінцем усього живого».
ответ:Как много могучих дубов выстояло в бури и морозы, но пало по прихоти человека. Все в природе задумано так, что служит миру верой и правдой, внося посильный вклад в созидание, и лишь человек, венец природы, идет вразрез с великим замыслом.
В небольшом рассказе "Му-му" Тургенев противопоставил два мира: крепостное крестьянство и господ, раскрывая нам истинное лицо необразованного мужика и мнящей себя "доброй" барыни. В главные герои Тургенев выбрал не рядового мужика, который где стерпеть барскую волю, где самому замахнуться на слабого. Его герой, Герасим, не будь глухонемым, являл бы собой образ русского богатыря, что в мирное время возделывает землю.
Рассказ начинается с очень скупого описания барыни: ее дома, чина и характера. А вот Герасиму автор отводит богатырский абзац. Из него мы получаем почти полный психологический портрет героя. Из внешних данных нам показана только богатырская сила, высокий рост и мощные руки. А в характере, наряду с физической силой видна и душевная. Герасим одинок, живет на отшибе, его недуг отдалил его от людей, но наделил видеть и чувствовать многим больше, чем простые крестьяне. Герасим умел любить. Земля, работа, мать-старушка - все то, что составляло основу его жизни, было горячо и безмолвно любимо.
Но судьба (читай - прихоть барыни) вырвала Герасима из привычного спокойного мира. В городе он тосковал, но вынужден был смириться и снова полюбил свое нехитрое дело. Лучшего сторожа, водовоза, садовника вряд-ли бы сыскала барыня.
Но человек всегда тянется к человеку. Мы не слышим слов любви от главного героя, он нем. Но поступки говорят больше слов. Его избранница Татьяна, не будь он столь забитой и глупой, могла бы жить как у Христа за пазухой рядом с таким мужем. Но недалекая прачка принимала знаки внимания и защиту от Герасима, в душе, однако, остерегаясь "медведя этакого". Еще одну человеческую радость отняла капризная барыня у мужика, когда взбрело ей выдать Татьяну замуж за башмачника. Горькая потеря неслась в ночь глухой песней немого. То был первый сердечный стон.
Светлым лучиком в день отъезда бывшей возлюбленной стала четвероногая находка - щенок, которого Герасим и выходил. В заботе о Му-му, так назвал хозяин собаку, мы видим всю полноту любви, ласки и нежности, на которую простая душа. И той же любовью и верностью платит собака. А женщина оказалась не Собака не предала любящего хозяина в угоду барыне, оскалилась и огрызнулась. Чем и навлекла немилость хозяйки.
Герасиму снова предстоит пережить потерю любви. Он готов оборвать жизнь питомца своими руками, чтобы, подобно Татьяне, не влачила она тяжкую жизнь где-нибудь на привязи. Две тяжелые слезы обронил Герасим над собакой и расстался с ней. Но красная рубаха, в которую обрядил в этой сцене автор своего героя, говорит о зреющей ненависти к угнетателям.
Но не только сердечное горе являлось замыслом произведения. Тургенев живописал угнетенный крепостной народ, облекая его в фигуру немого исполина. Народ могуч, народ велик, его сердце переполнено любовью к родной земле, его могучие руки веками возделывают поля. Но лишь глухие стоны сопровождают удары плетей и иные "заботы" хозяев. Покуда народ нем, покуда глух к революционным ветрам, покуда бежит он от невзгод в далекие земли - обречен он топить свою любовь, свое будущее.
В основі сюжету «Гамлета», написаного Шекспіром на самому початку XVII століття, лежить старовинна легенда. Вона розповідає про те, як юний принц Гамлет, прикинувшись божевільним, щоб не здаватися небезпечним для ворогів, помстився своєму дядькові за вбивство батька. У легенди щасливий кінець – Гамлет тріумфує.
У трагедії Шекспіра все інакше. Шекспірівський час породив людей, які, бачачи навколо брехню і неправду, мріяли про інші, справедливі людські відносини. Але вони розуміли, що безсилі перетворити цю мрію в реальність. Ось таким і показаний Гамлет. Як не схожий принц на інших! Він один весь у чорному серед оточуючих його вбраних і усміхнених людей. Погляд його похмурий, брови зрушені. Він уболіває про свого несподівано померлого батька, якого занадто швидко забула королева:
«Немає місяця! І цілі черевики,
У яких труну батька супроводжувала».
Розповідь Привиду про підле вбивстві остаточно розкриває Гамлету очі на злочинність навколишнього світу. Руйнуються колишні підвалини, весь світ здається принцу «нікчемним, плоским і тупим». Тінь батька закликає Гамлета до помсти: «Прощай, прощай і пам’ятай про мене!». Принц приголомшений. Повернення до минулого немає. Втрачені його колишні уявлення про життя і людей. «Порвалася днів єднальна нитка.
Як мені обривки її з’єднати?» – Вигукує він.
У легенді головне для Гамлета – борг кровної помсти. Але в трагедії Шекспіра принц не тільки прагне помститися за вбивство батька – він мріє змінити світ, де панують зрада і обман («розбещений століття»), в кращу сторону. Але він може тільки мріяти про це. Цей розлад між мрією і дійсністю змушує Гамлета метатися, бути незадоволеним собою. Він весь у сум’ятті, в шуканнях. Протягом всієї трагедії Гамлет – пристрасний, обурений викривач. Все ясніше принц бачить, що ті, кому він вірив і кого любив, вільно чи мимоволі опинилися в таборі ворогів: мати, Полоній, Лаерт, Офелія. Зрадниками стають і шкільні товариші – Гильденстерн і Розенкранц. Від цього йому стає ще болючіше. Гамлет страждає, йому здається, що весь світ – в’язниця, а його батьківщина Данія – похмуре підземелля.
Згадуючи про свою клятву, він дорікає себе в тому, що занадто зволікає з помстою. Але бажання діяти бореться з сумнівами. Крім помсти, його хвилюють глибокі проблеми століття, сенс життя:
«Бути чи не бути, ось в чому питання.
Змиритися під ударами долі
Чи треба чинити опір
І в смертній сутичці з цілим морем бід
Покінчити з ними разом. Померти. Забутися
І знати, що цим обриваєш ланцюг
Серцевих мук і тисячі поневірянь,
Властивих тілу».
Бути для Гамлета – значить мислити, вірити в людину і діяти у згоді зі своїми переконаннями і вірою. Але навколо торжествує зло, яке він поодинці не може перемогти. І Гамлет мучиться від внутрішнього розладу. Гамлета труять, як звіра. Маска безумства дає йому можливість говорити ворогам в обличчя правду. Адже божевільному це можна. Але принц розуміє і те, що словами ворогів не перемогти, що людина тільки тоді чогось варта, коли діє заради великої мети. Особиста ж помста не може бути такою метою.
У драмі Шекспіра Гамлет гине. Гине і Лаерт. Заколотий король, отруєна королева. В останні хвилини життя Гамлет просить свого друга Гораціо розповісти світові про його життя. Він думає про нащадків, про долю своєї країни.
Великий драматург звернув розв’язку своїй трагедії до майбутнього. Може, ті, хто прийде на зміну загиблим, будуть жити по-іншому: краще, чистіше, без лицемірства і обману. Недарма ж принц датський називав людину «вродою всесвіту, вінцем усього живого».
ответ:Как много могучих дубов выстояло в бури и морозы, но пало по прихоти человека. Все в природе задумано так, что служит миру верой и правдой, внося посильный вклад в созидание, и лишь человек, венец природы, идет вразрез с великим замыслом.
В небольшом рассказе "Му-му" Тургенев противопоставил два мира: крепостное крестьянство и господ, раскрывая нам истинное лицо необразованного мужика и мнящей себя "доброй" барыни. В главные герои Тургенев выбрал не рядового мужика, который где стерпеть барскую волю, где самому замахнуться на слабого. Его герой, Герасим, не будь глухонемым, являл бы собой образ русского богатыря, что в мирное время возделывает землю.
Рассказ начинается с очень скупого описания барыни: ее дома, чина и характера. А вот Герасиму автор отводит богатырский абзац. Из него мы получаем почти полный психологический портрет героя. Из внешних данных нам показана только богатырская сила, высокий рост и мощные руки. А в характере, наряду с физической силой видна и душевная. Герасим одинок, живет на отшибе, его недуг отдалил его от людей, но наделил видеть и чувствовать многим больше, чем простые крестьяне. Герасим умел любить. Земля, работа, мать-старушка - все то, что составляло основу его жизни, было горячо и безмолвно любимо.
Но судьба (читай - прихоть барыни) вырвала Герасима из привычного спокойного мира. В городе он тосковал, но вынужден был смириться и снова полюбил свое нехитрое дело. Лучшего сторожа, водовоза, садовника вряд-ли бы сыскала барыня.
Но человек всегда тянется к человеку. Мы не слышим слов любви от главного героя, он нем. Но поступки говорят больше слов. Его избранница Татьяна, не будь он столь забитой и глупой, могла бы жить как у Христа за пазухой рядом с таким мужем. Но недалекая прачка принимала знаки внимания и защиту от Герасима, в душе, однако, остерегаясь "медведя этакого". Еще одну человеческую радость отняла капризная барыня у мужика, когда взбрело ей выдать Татьяну замуж за башмачника. Горькая потеря неслась в ночь глухой песней немого. То был первый сердечный стон.
Светлым лучиком в день отъезда бывшей возлюбленной стала четвероногая находка - щенок, которого Герасим и выходил. В заботе о Му-му, так назвал хозяин собаку, мы видим всю полноту любви, ласки и нежности, на которую простая душа. И той же любовью и верностью платит собака. А женщина оказалась не Собака не предала любящего хозяина в угоду барыне, оскалилась и огрызнулась. Чем и навлекла немилость хозяйки.
Герасиму снова предстоит пережить потерю любви. Он готов оборвать жизнь питомца своими руками, чтобы, подобно Татьяне, не влачила она тяжкую жизнь где-нибудь на привязи. Две тяжелые слезы обронил Герасим над собакой и расстался с ней. Но красная рубаха, в которую обрядил в этой сцене автор своего героя, говорит о зреющей ненависти к угнетателям.
Но не только сердечное горе являлось замыслом произведения. Тургенев живописал угнетенный крепостной народ, облекая его в фигуру немого исполина. Народ могуч, народ велик, его сердце переполнено любовью к родной земле, его могучие руки веками возделывают поля. Но лишь глухие стоны сопровождают удары плетей и иные "заботы" хозяев. Покуда народ нем, покуда глух к революционным ветрам, покуда бежит он от невзгод в далекие земли - обречен он топить свою любовь, свое будущее.
Объяснение: