Дари волхвів» (англ. The Gift of the Magi) — це одне з найпопулярніших новел відомого американського письменника О. Генрі, написане у 1905 році. Автор зворушливо розповів про найкращі подарунки на Різдво, які зробило один одному закохане подружжя Янгів, про їхню щирість почуттів, здатність на самопожертвО. Генрі написав новелу «Дари волхвів» у 1905 році у місті Нью-Йорк. Воно стало окрасою його першої збірки оповідань «Чотири мільйони» (1906 рік), присвяченої місту-гіганту Нью-Йорк, яке тоді нараховувало чотири мільйони жителів. Ця збірка подарувала її автору, який став відомим тільки у сорок років, шалений успіх і популярність.
Для своєї новели «Дари волхвів» автор обрав досить символічну назву з біблійним підтекстом. Волхви ― це мудреці, які прийшли з подарунками привітати Ісуса Христа у день його народження. За переказами їхні дари ― це дорогоцінні пахощі. З цієї події бере свій початок звичай на Різдво дарувати своїм близьким подарунки, що й намагалося зробити молоде подружжя у новелі О. Генрі. Обидва герої твору змогли відмовитись кожен від свого скарбу заради коханого. Автор називає їх справжніми мудрецями-волхвами, оскільки їхня мудрість не в матеріальних подарунках, а в їхній любові і відданості один одному, здатності на самопожертву заради кохання.
Також слід зауважити, що цей твір видатного автора має автобіографічні моменти. По-перше, зовнішність героїні новели Делли він списав зі своєї коханої дружини Етол. По-друге, у його житті була схожа ситуація. Коли дружина О. Генрі тяжко захворіла, сам він перебував далеко від дому, закордоном, переховуючись від загрози ув'язнення. Не маючи грошей на ліки, за крок до смерті, вона продала свою мережану шаль і купила чоловіку різдвяний подарунок ― золотий ланцюжок для годинника, який вислала йому поштою. Однак такий подарунок дружини вже був нідочого О. Генрі. Отримавши звістку про тяжкий стан коханої дружини, він продав свого годинника і купив квиток на поїзд, щоб повернутись до неї і підтримати в тяжку хвилину, попри реальну загрозу потрапити до в'язниці.
«Дари волхвів» стало одним із найкращих і найпопулярніших новел О. Генрі. У ньому відчувається душа автора, проглядаються найпоказовіші риси його таланту, воно дарує людям віру в любов.
Над хатою Стельмахів часто пролітали лебеді, і від їх лету чути було звук, схожий на звук далеких дзвонів. Дід говорив, що так співають лебедині крила. Від споглядання перельоту лебедів хлопчику ставало на серці і радісно, і сумно. Хотілося, щоб вони ніколи не відлітали. Він сидів і мріяв, що якщо би був чародієм, то зробив би так, щоб лебеді завжди були тут.
І сталося диво: ніби читаючи думки малого мрійника, лебеді знову з'явилися в піднебессі. Довго хлопчик дивиться їм услід, а дід каже: "Оті принесли нам лебеді на крилах життя". Хлопчику дивно, а дід продовжує далі: "Еге ж: і весну, і життя". Він розповідає малому, що навесні сонце відімкне своїми ключами землю, а ключі ті золоті. Дитині стає страшно — а що як сонце загубить свої ключі?
Все це викликає у діда сміх. "Він дуже гарно сміється, хапаючись руками за тин, ворота, ріжок хати чи дерево, а коли немає якоїсь підпірки, тоді нею стає його присохлий живіт. В таку хвилину вся дідова постать перехитується, карлючки вусів одстовбурчуються, з рота вириваються клекіт і "ох, рятуйте мою душу", з одежі осипається дерев'яний пилок, а з очей так бризкають сльози, що хоч горня підставляй під них".
Потім дід заспокоюється й пояснює хлопчикові, що лебеді полетіли "на тихі води, на ясні зорі". І знову хлопчик задумується, але вже про ті краї, де тихі води і прихилені до них зорі.
Та вже треба йти до хати, а то мати буде сварити за те, що вискочив босоніж, і називати махометом, вариводою, лоботрясом. Вже ж було таке, коли по першому лідку вискочив на ковзанку з материними ночовками. "Ніхто й не здивувався, що я притирився з такою снастю, бо на чому тільки тут не каталися: одні на санчатах, другі на грамаках, треті на шматкові жерсті, четверті умудрилися замість ковзанів осідлати притерті худоб'ячі кістки".
II
Ще одним, як на думку інших, дивацтвом було в хлопця бажання читати. Він перечитував все, що тільки попадало під руку. В одній з книжок описувалося здичавіння чоловіка, який покинув місто. Він оселився в степу, орав землю і навіть чоботи став мастити дьогтем. Тоді ще не всі знали, чим ще, крім дьогтю, можна мазати чоботи. Та для більшості людей взуття було розкішшю. В пору розрухи багато землі треба було виорати, щоб заробити на чоботи.
А оранка, особливо весняна, вважалась святим ділом. Батько говорив про цю працю, як про щось героїчне: "Хмари йдуть на нас, громи обвалюються над нами, блискавки падають перед нами і за нами, а ми собі оремо та й оремо поле".
Навіть в зимових щедрівках виспівували про те, як сам Бог ходив за плугом, а Богоматір носила їсти орачам. З того часу в хлопцевій душі поселилась відраза до пихи та любов до книги, бо "в книжці злеліяне слово має бути справжнім святом душі і мислі".
Хоча мати й гримала часто за те, що хлопець не може відірватися, мов заворожений, від книжки, і грозилась викинути їх у піч, та все ж читання не припинялось.
Навесні мати починала діставати з комори, скрині, сипанки, з—під сволока і навіть з—за божниці свої вузлики з насінням. Вона радісно перебирала своє добро і в мріях вже бачила себе посеред літа поміж зеленого зілля. Насіння для неї було святим. "Мати вірила: земля усе знає, що говорить, чи думає чоловік, що вона може гніватись і бути доброю, і на самоті тихенько розмовляла з нею, довіряючи свої радощі, болі й просячи, щоб вона родила на долю всякого: і роботящого, і ледащого". Це мати навчила любити землю, роси, ранковий туман, любисток, м'яту, маковий цвіт і калину, "вона першою показала, як плаче од радості дерево, коли надходить весна, і яку розквітлому соняшнику ночує оп'янілий джміль".
В роки розрухи через село проходили різні люди. Одні тікали від голоду, інші шукали кращої долі, треті — заробітку. Одного разу через село йшла жінка з хлопчиком. "їхні страдні, виснажені обличчя припали темінню далеких доріг і голоду". Назавжди запам'ятався хлопцеві той, "хто в її материнству, її дитині скибку насущного хліба". Малому хлопчику було дивно й боляче гати байдужість дорослого, і він простягнув голодній дитині жменю гарбузового насіння, що витяг зі своєї кишені.
Объяснение:
Дари волхвів» (англ. The Gift of the Magi) — це одне з найпопулярніших новел відомого американського письменника О. Генрі, написане у 1905 році. Автор зворушливо розповів про найкращі подарунки на Різдво, які зробило один одному закохане подружжя Янгів, про їхню щирість почуттів, здатність на самопожертвО. Генрі написав новелу «Дари волхвів» у 1905 році у місті Нью-Йорк. Воно стало окрасою його першої збірки оповідань «Чотири мільйони» (1906 рік), присвяченої місту-гіганту Нью-Йорк, яке тоді нараховувало чотири мільйони жителів. Ця збірка подарувала її автору, який став відомим тільки у сорок років, шалений успіх і популярність.
Для своєї новели «Дари волхвів» автор обрав досить символічну назву з біблійним підтекстом. Волхви ― це мудреці, які прийшли з подарунками привітати Ісуса Христа у день його народження. За переказами їхні дари ― це дорогоцінні пахощі. З цієї події бере свій початок звичай на Різдво дарувати своїм близьким подарунки, що й намагалося зробити молоде подружжя у новелі О. Генрі. Обидва герої твору змогли відмовитись кожен від свого скарбу заради коханого. Автор називає їх справжніми мудрецями-волхвами, оскільки їхня мудрість не в матеріальних подарунках, а в їхній любові і відданості один одному, здатності на самопожертву заради кохання.
Також слід зауважити, що цей твір видатного автора має автобіографічні моменти. По-перше, зовнішність героїні новели Делли він списав зі своєї коханої дружини Етол. По-друге, у його житті була схожа ситуація. Коли дружина О. Генрі тяжко захворіла, сам він перебував далеко від дому, закордоном, переховуючись від загрози ув'язнення. Не маючи грошей на ліки, за крок до смерті, вона продала свою мережану шаль і купила чоловіку різдвяний подарунок ― золотий ланцюжок для годинника, який вислала йому поштою. Однак такий подарунок дружини вже був нідочого О. Генрі. Отримавши звістку про тяжкий стан коханої дружини, він продав свого годинника і купив квиток на поїзд, щоб повернутись до неї і підтримати в тяжку хвилину, попри реальну загрозу потрапити до в'язниці.
«Дари волхвів» стало одним із найкращих і найпопулярніших новел О. Генрі. У ньому відчувається душа автора, проглядаються найпоказовіші риси його таланту, воно дарує людям віру в любов.
Над хатою Стельмахів часто пролітали лебеді, і від їх лету чути було звук, схожий на звук далеких дзвонів. Дід говорив, що так співають лебедині крила. Від споглядання перельоту лебедів хлопчику ставало на серці і радісно, і сумно. Хотілося, щоб вони ніколи не відлітали. Він сидів і мріяв, що якщо би був чародієм, то зробив би так, щоб лебеді завжди були тут.
І сталося диво: ніби читаючи думки малого мрійника, лебеді знову з'явилися в піднебессі. Довго хлопчик дивиться їм услід, а дід каже: "Оті принесли нам лебеді на крилах життя". Хлопчику дивно, а дід продовжує далі: "Еге ж: і весну, і життя". Він розповідає малому, що навесні сонце відімкне своїми ключами землю, а ключі ті золоті. Дитині стає страшно — а що як сонце загубить свої ключі?
Все це викликає у діда сміх. "Він дуже гарно сміється, хапаючись руками за тин, ворота, ріжок хати чи дерево, а коли немає якоїсь підпірки, тоді нею стає його присохлий живіт. В таку хвилину вся дідова постать перехитується, карлючки вусів одстовбурчуються, з рота вириваються клекіт і "ох, рятуйте мою душу", з одежі осипається дерев'яний пилок, а з очей так бризкають сльози, що хоч горня підставляй під них".
Потім дід заспокоюється й пояснює хлопчикові, що лебеді полетіли "на тихі води, на ясні зорі". І знову хлопчик задумується, але вже про ті краї, де тихі води і прихилені до них зорі.
Та вже треба йти до хати, а то мати буде сварити за те, що вискочив босоніж, і називати махометом, вариводою, лоботрясом. Вже ж було таке, коли по першому лідку вискочив на ковзанку з материними ночовками. "Ніхто й не здивувався, що я притирився з такою снастю, бо на чому тільки тут не каталися: одні на санчатах, другі на грамаках, треті на шматкові жерсті, четверті умудрилися замість ковзанів осідлати притерті худоб'ячі кістки".
II
Ще одним, як на думку інших, дивацтвом було в хлопця бажання читати. Він перечитував все, що тільки попадало під руку. В одній з книжок описувалося здичавіння чоловіка, який покинув місто. Він оселився в степу, орав землю і навіть чоботи став мастити дьогтем. Тоді ще не всі знали, чим ще, крім дьогтю, можна мазати чоботи. Та для більшості людей взуття було розкішшю. В пору розрухи багато землі треба було виорати, щоб заробити на чоботи.
А оранка, особливо весняна, вважалась святим ділом. Батько говорив про цю працю, як про щось героїчне: "Хмари йдуть на нас, громи обвалюються над нами, блискавки падають перед нами і за нами, а ми собі оремо та й оремо поле".
Навіть в зимових щедрівках виспівували про те, як сам Бог ходив за плугом, а Богоматір носила їсти орачам. З того часу в хлопцевій душі поселилась відраза до пихи та любов до книги, бо "в книжці злеліяне слово має бути справжнім святом душі і мислі".
Хоча мати й гримала часто за те, що хлопець не може відірватися, мов заворожений, від книжки, і грозилась викинути їх у піч, та все ж читання не припинялось.
Навесні мати починала діставати з комори, скрині, сипанки, з—під сволока і навіть з—за божниці свої вузлики з насінням. Вона радісно перебирала своє добро і в мріях вже бачила себе посеред літа поміж зеленого зілля. Насіння для неї було святим. "Мати вірила: земля усе знає, що говорить, чи думає чоловік, що вона може гніватись і бути доброю, і на самоті тихенько розмовляла з нею, довіряючи свої радощі, болі й просячи, щоб вона родила на долю всякого: і роботящого, і ледащого". Це мати навчила любити землю, роси, ранковий туман, любисток, м'яту, маковий цвіт і калину, "вона першою показала, як плаче од радості дерево, коли надходить весна, і яку розквітлому соняшнику ночує оп'янілий джміль".
В роки розрухи через село проходили різні люди. Одні тікали від голоду, інші шукали кращої долі, треті — заробітку. Одного разу через село йшла жінка з хлопчиком. "їхні страдні, виснажені обличчя припали темінню далеких доріг і голоду". Назавжди запам'ятався хлопцеві той, "хто в її материнству, її дитині скибку насущного хліба". Малому хлопчику було дивно й боляче гати байдужість дорослого, і він простягнув голодній дитині жменю гарбузового насіння, що витяг зі своєї кишені.