Пишу как умею, по плану сочинений 1.3. Путеше́ствие — передвижение по какой-либо территории или акватории с целью их изучения, а также с общеобразовательными, познавательными, спортивными и другими целями. Путешествие одно из самых любимых занятий большинства людей. Почему многие так любят путешествовать? Все просто, когда человек путешествует, он познает окружающий мир и самого себя. На земле очень много необычных уголков, красивых мест, которые заставляют пережить потрясающие эмоции, чувства. Во время путешествия наполняешься энергией, силой, положительными эмоциями. Начинаешь ощущать гармонию и тесную связь человека с природой. А что может сравнится с эмоцией получаемой от путешествий? Фонтан переживаний и других чувств бьёт при виде, к примеру, Пирамид в Гизе, или Статуи Зевса в Олимпии, или Садов в Вавилоне. Незабываемые ощущения не забудуться никогда! Поэтому путешествовать должны все. Когда человек начинает путешествовать, он меняется, ведь на него оказывает влияние новые страны, города, люди, природа. Мир становится более интересным и разнообразным, появляются новые друзья. Путешествия развивают наши чувства, пробуждают эмоции, будят нашу душу. Некоторые люди думают, что путешествия им не нужны, но на самом деле путешествия нужны всем. Попробовав хоть раз, каждый поймет и почувствует это. Путешествия вам понять, кто вы есть и в чем ваш смысл жизни. Знакомство с новыми людьми и неизвестными вам культурами, возможно подтолкнут вас к пониманию своего предназначения. Вы сможете определить какие действия, места, особенности жизни подходят вам, а какие категорически нет. Итак, выходит что путешествие — это не поездка. Это не отпуск. Это процесс. Открытие. Процесс открытия самого себя.
Мабуть, кожен з нас рано чи пізно ставить собі запитання: «У чому полягає суть мого існування?» Люди все своє життя шукають відповідь, комусь це дається легко, а хтось, лежачи на смертному одрі, усвідомлює, що так і не зміг віднайти істину. Ще одне «вічне» питання — «У чому полягає щастя?» Для когось воно ховається в дрібницях, для інших — у знаходженні сенсу життя. Хтось так і не усвідомлює, що щастя завжди поруч: до нього просто варто протягнути руку, зробити перший крок у вірному напрямку.
Іван Дідух — головний герой новели Василя Стефаника «Камінний хрест». Саме в нього варто повчитись не тільки надзвичайної наполегливості та сили духу, а й уміння радіти тому, що в тебе є. Адже чоловік, вернувшись з десятилітньої служби у війську, отримав у спадок всього-на-всього клаптик землі, яка була передана йому від батьків. Та й та була не дуже родюча: це був горб, занедбаний і забутий, з якого жінки в селі копали пісок, через що він зяяв численними ямами і провалами. Іван Дідух зумів зібрати свою волю в кулак, та, запрігшись разом зі своїм конем, стати до обробки землі. Він важко працював, рясно зрошуючи горб своїм потом. Здавалося б, що життя в Канаді, яке чекало його через стільки років непосильного труду, мало принести щастя чоловікові. Але еміграція стала для нього трагедією: Іван Дідух не міг усвідомити, що змушений кинути усе те, на що поклав не один рік титанічних зусиль, у що він вклав свою душу.
Від’їжджаючи, чоловік поставив на горбі камінний хрест. На цьому були вибиті імена подружжя Дідухів. Не знаючи долі селянина можна подумати, що це доволі егоїстичний поступок. Проте заглибившись в деталі життя Івана Дідуха ми бачимо, що насправді цей камінний хрест — не просто знак, який має нагадувати односельчанам про сім’ю, яка володіла горбом. Це — пам’ятник тій сізіфовій праці, яку здійснював з року в рік бідний селянин. Сцена прощання з жителями села неспроста нагадує читачеві похорон: від’їжджаючи, Іван Дідух прощається з усім своїм попереднім життям, з тим, що було сенсом його існування протягом багатьох років.
Створюючи такий знаковий символ, Василь Стефаник заклав у нього глибокий зміст і підтекст: камінний хрест — це втілення трагізму долі усіх українців-емігрантів, які наприкінці 19 століття були змушені їхати за океан у пошуках кращого життя. Це пам’ятка про всі ті українські сім’ї, яких не змогла прогодувати та утримати рідна земля. Це згадка про тих українців, які не мали змогли віддати всю свою любов та працелюбність краю, який приютив їх в дитинстві.
Новела Василя Стефаника «Камінний хрест» — це художнє втілення реальної історії, яка трапилась в сім’ї Стефана Дідуха, що став прототипом головного героя твору. І сьогодні справді на одному з горбів Івано-Франківщини стоїть ця пам’ятка усім українським емігрантам. Покоління змінились, і, можливо, нащадки цих селян уже й не пам’ятають рідного коріння. Забулись традиції, загубилась мова. А хрест все стоїть — як німе нагадування про тих, хто вже ніколи не повернеться до України…
Объяснение:
Мабуть, кожен з нас рано чи пізно ставить собі запитання: «У чому полягає суть мого існування?» Люди все своє життя шукають відповідь, комусь це дається легко, а хтось, лежачи на смертному одрі, усвідомлює, що так і не зміг віднайти істину. Ще одне «вічне» питання — «У чому полягає щастя?» Для когось воно ховається в дрібницях, для інших — у знаходженні сенсу життя. Хтось так і не усвідомлює, що щастя завжди поруч: до нього просто варто протягнути руку, зробити перший крок у вірному напрямку.
Іван Дідух — головний герой новели Василя Стефаника «Камінний хрест». Саме в нього варто повчитись не тільки надзвичайної наполегливості та сили духу, а й уміння радіти тому, що в тебе є. Адже чоловік, вернувшись з десятилітньої служби у війську, отримав у спадок всього-на-всього клаптик землі, яка була передана йому від батьків. Та й та була не дуже родюча: це був горб, занедбаний і забутий, з якого жінки в селі копали пісок, через що він зяяв численними ямами і провалами. Іван Дідух зумів зібрати свою волю в кулак, та, запрігшись разом зі своїм конем, стати до обробки землі. Він важко працював, рясно зрошуючи горб своїм потом. Здавалося б, що життя в Канаді, яке чекало його через стільки років непосильного труду, мало принести щастя чоловікові. Але еміграція стала для нього трагедією: Іван Дідух не міг усвідомити, що змушений кинути усе те, на що поклав не один рік титанічних зусиль, у що він вклав свою душу.
Від’їжджаючи, чоловік поставив на горбі камінний хрест. На цьому були вибиті імена подружжя Дідухів. Не знаючи долі селянина можна подумати, що це доволі егоїстичний поступок. Проте заглибившись в деталі життя Івана Дідуха ми бачимо, що насправді цей камінний хрест — не просто знак, який має нагадувати односельчанам про сім’ю, яка володіла горбом. Це — пам’ятник тій сізіфовій праці, яку здійснював з року в рік бідний селянин. Сцена прощання з жителями села неспроста нагадує читачеві похорон: від’їжджаючи, Іван Дідух прощається з усім своїм попереднім життям, з тим, що було сенсом його існування протягом багатьох років.
Створюючи такий знаковий символ, Василь Стефаник заклав у нього глибокий зміст і підтекст: камінний хрест — це втілення трагізму долі усіх українців-емігрантів, які наприкінці 19 століття були змушені їхати за океан у пошуках кращого життя. Це пам’ятка про всі ті українські сім’ї, яких не змогла прогодувати та утримати рідна земля. Це згадка про тих українців, які не мали змогли віддати всю свою любов та працелюбність краю, який приютив їх в дитинстві.
Новела Василя Стефаника «Камінний хрест» — це художнє втілення реальної історії, яка трапилась в сім’ї Стефана Дідуха, що став прототипом головного героя твору. І сьогодні справді на одному з горбів Івано-Франківщини стоїть ця пам’ятка усім українським емігрантам. Покоління змінились, і, можливо, нащадки цих селян уже й не пам’ятають рідного коріння. Забулись традиції, загубилась мова. А хрест все стоїть — як німе нагадування про тих, хто вже ніколи не повернеться до України…