Что вы можете рассказать о теме одиночества человека в толпе, о возникновении фигуры страдающего антилидера на примере произведений Вампилова и Шукшина ли их героев бегство в тайгу, к земле или страсть к утиной охоте?
Василий Егорыч Князев — киномеханик, странноватый мужчина, работающий в селе. Жена называет его Чудиком.
Чудик собирается на Урал, к брату, с которым не виделся около двенадцати лет, но перед поездкой влипает в разные неприятные истории. В магазине, купив племянникам гостинцев, он замечает пятидесятирублёвую бумажку, поднимает её и оставляет на кассе, предполагая, что за ней вернётся владелец. Выйдя на улицу, Чудик осознаёт, что это именно он потерял свои деньги. Вернуться за ними он не смеет, думая, что люди примут его за человека, решившего прикарманить чужой полтинник.
На Урал Чудик летит в самолёте, который совершает посадку не на взлётно-посадочной полосе, а на картофельном поле. При посадке сосед Чудика теряет свою вставную челюсть. Василий решает ему и находит челюсть, но вместо благодарности получает в свой адрес ругань: владельцу челюсти не понравилось, что Чудик взял её в руки. Давая телеграмму домой, Князев в привычном для себя стиле сообщает жене, что долетел благополучно. Строгая телеграфистка требует изменить текст, Чудик вынужден подчиниться.
Приехав к брату, Василий сразу ощущает на себе неприязнь снохи, буфетчицы Софьи Ивановны. Выпивший Чудик вместе с братом Дмитрием вынуждены из дома переместиться на улицу, где оба придаются воспоминаниям и философствуют.
На следующий день Чудик просыпается и обнаруживает, что один дома. Решив сделать что-нибудь приятное для снохи, Князев решает разрисовать коляску. Сделав на коляске рисунки, он отправляется ходить по магазинам. Вернувшись вечером, он слышит, как брат ругается со своей женой, которой совсем не понравилась разрисованная коляска. Она требует, чтобы Чудик уехал, грозится выбросить его чемодан. Чудик понимает, что ему не рады, и уезжает домой.
ответ:Як по-різному і несподівано показана справді людська, душевна сутність Тараса і Остапа. Зовні суворий і непохитний, здавалося б, навіть жорстокий і грубий, Бульба «думав про давню давнину … Він думав про те, кого він зустріне на Січі зі своїх колишніх товаришів. Гадав, хто вже, які живуть ще. Сльоза тихо туманила його зіниці, і посивіла голова журливо похилилася ». Священною є пам’ять минулого, вірність товаришам, людському обов’язку і почуття! Так само і суворий Остап: виявляється, він весь у спогадах про залишену матері: «Він душевно серце сльози бідної матері, і тільки це його бентежило і змушувало в задумі хилити голову». Не те Андрій, думи якого в Києві, де зустрів він прекрасну полячку, дочка ковенської воєводи.Привільні, багаті степу, за якими «ніколи плуг не проходив», відкривають не тільки радість прилучення до квітучої природи: у «лайливе, важкий час» вони ховали постійну загрозу, не раз ставали «чистим полем», місцем кривавих зіткнень, де з орулшем в руках необхідно було відстоювати право на вільне життя від ненависного ворога-кочівника. І варто було Тарасу Бульбі побачити «маленьку, чорніли в далекій траві точку» – танцював татарина, як ураз приймаються найсуворіші заходи безпеки, щоб уникнути можливої засідки або відкритого нападу. Прискакавши до річки, вони «довго пливли нею, щоб сховати слід свій». Степ таїла в собі небезпеку, постійно загрожувала життю людини, вимагала пильною захисту, озброєної охорони.Три дні тривав шлях Тараса Бульби та його синів. Нарешті показався Дніпро: «Ось він блищить удалині і темною смугою відокремився від обрію. Він дихав холодними хвилями і стелився ближче і ближче, аж нарешті охопив половину всієї поверхні землі. Це було те місце Дніпра, де він, досі здавлений порогами, брав, нарешті, своє і шумів, як море, розливаючись на волі …> Незабаром загін Тараса Бульби виявився при в’їзді в Запорізьку Січ. Учні повинні звернути увагу, як урочисто Тарас Бульба та його сини готуються до в’їзду: «Козаки поправили коней. Тарас підбадьорився, підтягнув дужче на собі пояс і гордо розправив рукою вуса. Молоді сини його теж оглянули себе з ніг до голови з якимось острахом та невиразною втіхою, і всі разом в’їхали в передмістя, що було за півверсти від Січі ». Адже настає найвідповідальніший момент їхнього життя – прилучення до вільному запорізькому війську!
Василий Егорыч Князев — киномеханик, странноватый мужчина, работающий в селе. Жена называет его Чудиком.
Чудик собирается на Урал, к брату, с которым не виделся около двенадцати лет, но перед поездкой влипает в разные неприятные истории. В магазине, купив племянникам гостинцев, он замечает пятидесятирублёвую бумажку, поднимает её и оставляет на кассе, предполагая, что за ней вернётся владелец. Выйдя на улицу, Чудик осознаёт, что это именно он потерял свои деньги. Вернуться за ними он не смеет, думая, что люди примут его за человека, решившего прикарманить чужой полтинник.
На Урал Чудик летит в самолёте, который совершает посадку не на взлётно-посадочной полосе, а на картофельном поле. При посадке сосед Чудика теряет свою вставную челюсть. Василий решает ему и находит челюсть, но вместо благодарности получает в свой адрес ругань: владельцу челюсти не понравилось, что Чудик взял её в руки. Давая телеграмму домой, Князев в привычном для себя стиле сообщает жене, что долетел благополучно. Строгая телеграфистка требует изменить текст, Чудик вынужден подчиниться.
Приехав к брату, Василий сразу ощущает на себе неприязнь снохи, буфетчицы Софьи Ивановны. Выпивший Чудик вместе с братом Дмитрием вынуждены из дома переместиться на улицу, где оба придаются воспоминаниям и философствуют.
На следующий день Чудик просыпается и обнаруживает, что один дома. Решив сделать что-нибудь приятное для снохи, Князев решает разрисовать коляску. Сделав на коляске рисунки, он отправляется ходить по магазинам. Вернувшись вечером, он слышит, как брат ругается со своей женой, которой совсем не понравилась разрисованная коляска. Она требует, чтобы Чудик уехал, грозится выбросить его чемодан. Чудик понимает, что ему не рады, и уезжает домой.
ответ:Як по-різному і несподівано показана справді людська, душевна сутність Тараса і Остапа. Зовні суворий і непохитний, здавалося б, навіть жорстокий і грубий, Бульба «думав про давню давнину … Він думав про те, кого він зустріне на Січі зі своїх колишніх товаришів. Гадав, хто вже, які живуть ще. Сльоза тихо туманила його зіниці, і посивіла голова журливо похилилася ». Священною є пам’ять минулого, вірність товаришам, людському обов’язку і почуття! Так само і суворий Остап: виявляється, він весь у спогадах про залишену матері: «Він душевно серце сльози бідної матері, і тільки це його бентежило і змушувало в задумі хилити голову». Не те Андрій, думи якого в Києві, де зустрів він прекрасну полячку, дочка ковенської воєводи.Привільні, багаті степу, за якими «ніколи плуг не проходив», відкривають не тільки радість прилучення до квітучої природи: у «лайливе, важкий час» вони ховали постійну загрозу, не раз ставали «чистим полем», місцем кривавих зіткнень, де з орулшем в руках необхідно було відстоювати право на вільне життя від ненависного ворога-кочівника. І варто було Тарасу Бульбі побачити «маленьку, чорніли в далекій траві точку» – танцював татарина, як ураз приймаються найсуворіші заходи безпеки, щоб уникнути можливої засідки або відкритого нападу. Прискакавши до річки, вони «довго пливли нею, щоб сховати слід свій». Степ таїла в собі небезпеку, постійно загрожувала життю людини, вимагала пильною захисту, озброєної охорони.Три дні тривав шлях Тараса Бульби та його синів. Нарешті показався Дніпро: «Ось він блищить удалині і темною смугою відокремився від обрію. Він дихав холодними хвилями і стелився ближче і ближче, аж нарешті охопив половину всієї поверхні землі. Це було те місце Дніпра, де він, досі здавлений порогами, брав, нарешті, своє і шумів, як море, розливаючись на волі …> Незабаром загін Тараса Бульби виявився при в’їзді в Запорізьку Січ. Учні повинні звернути увагу, як урочисто Тарас Бульба та його сини готуються до в’їзду: «Козаки поправили коней. Тарас підбадьорився, підтягнув дужче на собі пояс і гордо розправив рукою вуса. Молоді сини його теж оглянули себе з ніг до голови з якимось острахом та невиразною втіхою, і всі разом в’їхали в передмістя, що було за півверсти від Січі ». Адже настає найвідповідальніший момент їхнього життя – прилучення до вільному запорізькому війську!