оробочку Гоголь относит к числу тех «матушек, небольших помещиц», которые «плачутся на неурожаи и убытки», а между тем набивают «деньжонками» мешочки, «размещенные по ящикам комодов». Отличительные черты Настасьи Петровны - тупость и жадность. Об этих качествах можно догадаться по многим деталям: се комнату украшают картины «с какими-то птицами», часы с нарисованными на них цветами и маленькие зеркала с рамами «в виде свернувшихся листьев», но стены обвешаны «старенькими» обоями, а «за всяким зеркалом» заложены «или письмо, или старая колода карт, или чулок». На «дубиноголовость» героини намекают и другие детали: на одно из чучел в ее огороде «надет был чепец самой хозяйки»; стенные часы в ее комнате издают такой звук, «как бы кто колотил палкой по разбитому горшку», а в описании дома и двора Коробочки часто у поминается домашняя птица (связанная в фольклорной традиции с обозначением глупости, безмозглости). В портрете Ноздрева обращают на себя внимание детали его внешности: полные румяные щеки, белые «как снег» зубы, черные «как смоль» бакенбарды. Физическая привлекательность этого персонажа лишь оттеняет его внутреннюю пустоту. Непредсказуемая агрессия Ноздрева, непрочность связей, возникающих у него с другими людьми, символически передаются деталями его быта. В доме Ноздрева можно увидеть хаотичную смесь предметов, не связанных никакой логикой: сабли и ружья, «турецкие» кинжалы, трубки, чубук, «кисет, вышитый какою-то графинею»; непредсказуемы и расстроенная шарманка Ноздрева, и трапеза в его доме - повар Ноздрева имел обыкновение класть в блюда ««первое, что догадалось под руку». Вещи, окружающие Собакевича, особенно выразительны. Они, пишет автор, словно говорят: «И я тоже Собакевич!» или: «И я тоже похож на Собакевича!» Неодушевленные предметы повествуют о персонажах поэмы столь красноречиво, что кажутся живыми, но сравнению с мертвыми душами своих хозяев. Не случайно автор сравнивает лица Собакевича и его супруги с тыквой и огурцом - явлениями мира вещного. В описании Плюшкина, давно утратившего все мыслимые связи с миром, доминирующая деталь - «прореха»: Плюшкин демонстрирует Чичикову «спину, запачканную мукой, с большою прорехою». Утратив человеческий облик и жить среди людей, Плюшкин воистину превратился в «прореху на человечестве». Если о предыдущих персонажах можно было судить по деталям окружающей их обстановки, то о комнате Плюшкина автор говорит «Никак бы нельзя было сказать, чтобы в комнате сей обитало живое существо...» Признаками омертвения, симптомами болезни, поразившей все общество, выступают и детали описания «губернского города NN1». Эти детали поражают абсурдностью, алогизмом; «покойная комната с тараканами»; грязная и закопченная «общая зала» гостиницы (украшенная, однако, картиной с изображением пышнотелой нимфы); магазин с картузами, фуражками и надписью: «Иностранец Василий Федоров»; хилые деревца в городском саду с подпорками, «очень красиво выкрашенными» зеленой краской. Описание гостиницы и городского пейзажа дается в первой главе, задолго до того, как будет рассказано о правах и обычаях чиновников и дам города NN. однако посредством выразительных деталей автор уже здесь сообщает многое о пороках, процветающих в губернском захолустье: о лени, тупости и продажности чиновников, об их не заниматься своими прямыми обязанностями, о равнодушии «отцов города» к нуждам горожан. «Гений детализации», Гоголь передаст через деталь все многообразие мира, в котором диковинно переплетено возвышенное и смешное, трагическое и абсурдное.
Можна сказати, що сюжет англійського драматурга Б. Шоу навіяний давньогрецьким міфом, але проблематика п'єси значно ширша. На перший план виступає не тільки творець, а також його створіння (тому багато режисерів змінюють назву вистави — "Моя прекрасна леді"). Головний конфлікт п'єси, навіяний міфом про Пігмаліона, її дискусійний характер у питанні, наскільки одна людина має право втручатися в долю іншої людини, навіть з найкращими намірами, чи може вона, визначаючи для когось межі поведінки, сама не дотримуватися їх.
Уклавши парі, що доведуть мову й манери жалюгідної квіткарки до рівня дами з вищого суспільства, професор Хіґгінс і полковник Пікерінг спочатку й не мали гадки, що їм прийдеться дбати не тільки про зовнішність Елізи, про її вміння правильно вимовляти звуки та будувати речення. "Згадайте, що ви — людська істота, яку наділено душею й небесним даром членороздільної мови, що ваша рідна мова — це мова Шекспіра, Мільтона і Біблії", — кажуть Елізі.
Але мова — не тільки зовнішній прояв, форма, це, значною мірою, зміст особистості, її загальна культура, це показник не тільки щабель на соціальних сходах, але й людської гідності, душі, нарешті.
"Я тільки й думаю, що про цю дівчину і про її прокляті голосні та приголосні. Навіть втомився — стільки доводиться про неї думати. І не тільки думати, але й вивчати кожний рух її губ, її щелеп, її язика, не кажучи вже про її душу, — а це найнепорозуміліше", — проголошує Генрі Хіґґінс, але про душу Елізи, що пробудилася, про її майбутнє, про нову особистість, яку він та його друг створили, він і не подумав.
Дівчина не може повернутися до свого минулого: вона переросла роль вуличної квіткарки, як і взагалі роль продавця, служниці, компаньонки. Перед нами вишукана світська дама, яка, завдяки наданим урокам життя, вже не тільки підкоряється своєму вчителеві-творцю, а й сама удосконалює себе. її не зовсім задовольняє теперішній стан: зробивши з неї справжню леді, професор Хіґґінс забуває про елементарні закони поведінки у присутності дами — як у манерах, так і в розмові. Людська гідність Елізи обурюється проти цього, і на її бік стають і мати професора, і його домоправителька, які, до речі, раніше мирилися з вадами Хіггінса. Паростки нової душі міцніші. Раз давши людині змогу відчути своє нове становище, його вже не можна відібрати. "Я не дитина й не цуценя, і мене не можна купити шматочком цукру", — дорікає Еліза.
Але до справжнього, бажаного, хоч ще туманного майбутнього дуже далеко. Професору Хіґґінсу самому треба багато чого ще зрозуміти й... підрости до рівня прекрасної леді Елізи, до рівня його Галатеї.
Навіть старий смітникар Дуліттл, ставши жертвою необдуманих жартівливих слів професора, теж примушений змінити власну долю. Здавалося б, він у виграші, розбагатів, кинув своє непрестижне заняття, вирішив, нарешті, повінчатися, але він втратив свій вільний вибір. Йому нав'язано — не більше, не менше б життя. "Що він зі мною зробив? Згубив мене. Зв'язав мене й віддав у лапи буржуазної моралі", — скаржиться Дуліттл.
Звичайно, це питання й досі є предметом дискусії, містить у собі чималу проблему, але в цьому актуальність твору видатного драматурга. Б. Шоу не стільки говорить про можливості творця, автора шедевра, скільки про його відповідальність за власний витвір, про те, що його власна душа повинна бути чистою і вчинки — навіть у дрібницях — високоморальні.
оробочку Гоголь относит к числу тех «матушек, небольших помещиц», которые «плачутся на неурожаи и убытки», а между тем набивают «деньжонками» мешочки, «размещенные по ящикам комодов». Отличительные черты Настасьи Петровны - тупость и жадность. Об этих качествах можно догадаться по многим деталям: се комнату украшают картины «с какими-то птицами», часы с нарисованными на них цветами и маленькие зеркала с рамами «в виде свернувшихся листьев», но стены обвешаны «старенькими» обоями, а «за всяким зеркалом» заложены «или письмо, или старая колода карт, или чулок».
На «дубиноголовость» героини намекают и другие детали: на одно из чучел в ее огороде «надет был чепец самой хозяйки»; стенные часы в ее комнате издают такой звук, «как бы кто колотил палкой по разбитому горшку», а в описании дома и двора Коробочки часто у поминается домашняя птица (связанная в фольклорной традиции с обозначением глупости, безмозглости).
В портрете Ноздрева обращают на себя внимание детали его внешности: полные румяные щеки, белые «как снег» зубы, черные «как смоль» бакенбарды. Физическая привлекательность этого персонажа лишь оттеняет его внутреннюю пустоту. Непредсказуемая агрессия Ноздрева, непрочность связей, возникающих у него с другими людьми, символически передаются деталями его быта. В доме Ноздрева можно увидеть хаотичную смесь предметов, не связанных никакой логикой: сабли и ружья, «турецкие» кинжалы, трубки, чубук, «кисет, вышитый какою-то графинею»; непредсказуемы и расстроенная шарманка Ноздрева, и трапеза в его доме - повар Ноздрева имел обыкновение класть в блюда ««первое, что догадалось под руку».
Вещи, окружающие Собакевича, особенно выразительны. Они, пишет автор, словно говорят: «И я тоже Собакевич!» или: «И я тоже похож на Собакевича!» Неодушевленные предметы повествуют о персонажах поэмы столь красноречиво, что кажутся живыми, но сравнению с мертвыми душами своих хозяев. Не случайно автор сравнивает лица Собакевича и его супруги с тыквой и огурцом - явлениями мира вещного.
В описании Плюшкина, давно утратившего все мыслимые связи с миром, доминирующая деталь - «прореха»: Плюшкин демонстрирует Чичикову «спину, запачканную мукой, с большою прорехою». Утратив человеческий облик и жить среди людей, Плюшкин воистину превратился в «прореху на человечестве». Если о предыдущих персонажах можно было судить по деталям окружающей их обстановки, то о комнате Плюшкина автор говорит «Никак бы нельзя было сказать, чтобы в комнате сей обитало живое существо...»
Признаками омертвения, симптомами болезни, поразившей все общество, выступают и детали описания «губернского города NN1». Эти детали поражают абсурдностью, алогизмом; «покойная комната с тараканами»; грязная и закопченная «общая зала» гостиницы (украшенная, однако, картиной с изображением пышнотелой нимфы); магазин с картузами, фуражками и надписью: «Иностранец Василий Федоров»; хилые деревца в городском саду с подпорками, «очень красиво выкрашенными» зеленой краской. Описание гостиницы и городского пейзажа дается в первой главе, задолго до того, как будет рассказано о правах и обычаях чиновников и дам города NN. однако посредством выразительных деталей автор уже здесь сообщает многое о пороках, процветающих в губернском захолустье: о лени, тупости и продажности чиновников, об их не заниматься своими прямыми обязанностями, о равнодушии «отцов города» к нуждам горожан.
«Гений детализации», Гоголь передаст через деталь все многообразие мира, в котором диковинно переплетено возвышенное и смешное, трагическое и абсурдное.
Можна сказати, що сюжет англійського драматурга Б. Шоу навіяний давньогрецьким міфом, але проблематика п'єси значно ширша. На перший план виступає не тільки творець, а також його створіння (тому багато режисерів змінюють назву вистави — "Моя прекрасна леді"). Головний конфлікт п'єси, навіяний міфом про Пігмаліона, її дискусійний характер у питанні, наскільки одна людина має право втручатися в долю іншої людини, навіть з найкращими намірами, чи може вона, визначаючи для когось межі поведінки, сама не дотримуватися їх.
Уклавши парі, що доведуть мову й манери жалюгідної квіткарки до рівня дами з вищого суспільства, професор Хіґгінс і полковник Пікерінг спочатку й не мали гадки, що їм прийдеться дбати не тільки про зовнішність Елізи, про її вміння правильно вимовляти звуки та будувати речення. "Згадайте, що ви — людська істота, яку наділено душею й небесним даром членороздільної мови, що ваша рідна мова — це мова Шекспіра, Мільтона і Біблії", — кажуть Елізі.
Але мова — не тільки зовнішній прояв, форма, це, значною мірою, зміст особистості, її загальна культура, це показник не тільки щабель на соціальних сходах, але й людської гідності, душі, нарешті.
"Я тільки й думаю, що про цю дівчину і про її прокляті голосні та приголосні. Навіть втомився — стільки доводиться про неї думати. І не тільки думати, але й вивчати кожний рух її губ, її щелеп, її язика, не кажучи вже про її душу, — а це найнепорозуміліше", — проголошує Генрі Хіґґінс, але про душу Елізи, що пробудилася, про її майбутнє, про нову особистість, яку він та його друг створили, він і не подумав.
Дівчина не може повернутися до свого минулого: вона переросла роль вуличної квіткарки, як і взагалі роль продавця, служниці, компаньонки. Перед нами вишукана світська дама, яка, завдяки наданим урокам життя, вже не тільки підкоряється своєму вчителеві-творцю, а й сама удосконалює себе. її не зовсім задовольняє теперішній стан: зробивши з неї справжню леді, професор Хіґґінс забуває про елементарні закони поведінки у присутності дами — як у манерах, так і в розмові. Людська гідність Елізи обурюється проти цього, і на її бік стають і мати професора, і його домоправителька, які, до речі, раніше мирилися з вадами Хіггінса. Паростки нової душі міцніші. Раз давши людині змогу відчути своє нове становище, його вже не можна відібрати. "Я не дитина й не цуценя, і мене не можна купити шматочком цукру", — дорікає Еліза.
Але до справжнього, бажаного, хоч ще туманного майбутнього дуже далеко. Професору Хіґґінсу самому треба багато чого ще зрозуміти й... підрости до рівня прекрасної леді Елізи, до рівня його Галатеї.
Навіть старий смітникар Дуліттл, ставши жертвою необдуманих жартівливих слів професора, теж примушений змінити власну долю. Здавалося б, він у виграші, розбагатів, кинув своє непрестижне заняття, вирішив, нарешті, повінчатися, але він втратив свій вільний вибір. Йому нав'язано — не більше, не менше б життя. "Що він зі мною зробив? Згубив мене. Зв'язав мене й віддав у лапи буржуазної моралі", — скаржиться Дуліттл.
Звичайно, це питання й досі є предметом дискусії, містить у собі чималу проблему, але в цьому актуальність твору видатного драматурга. Б. Шоу не стільки говорить про можливості творця, автора шедевра, скільки про його відповідальність за власний витвір, про те, що його власна душа повинна бути чистою і вчинки — навіть у дрібницях — високоморальні.
Объяснение: